Де зараз ганебні прислужники гітлеризму — українсько-німецькі націоналісти? Вони, нікчемні наймити німецького фашизму або гасають сьогодні в страху по Німеччині разом з битою гітлерівською армією або ховаються в лісах та «схронах»» мордуючи тут і там серед ночі наших українських селян, жінок, дітей у колисках. Українсько-німецькі націоналісти вже не мають відваги показуватись людям на очі. Довголітні облудні фрази про «месіанство» міжнародних злодюг — Гітлера і Муссоліні, фрази про всепереможний мовляв, «імперіалізм» українського націоналізму в супрязі з німецьким фашизмом, вони замінили тепер на плісняві «схрони» в лісах, і бандитські ножі проти визволених українських робітників, селян, інтелігенції західних областей України.
Цілком збанкрутілі в очах народу націоналістичні іуди бояться нині людських очей, жахаються ясного дня в наших містах і селах. Але був час, коли ці «лейтери» сьогоднішнього недобитого фюрера роками сиділи у Львові на «національно відповідальних» редакторських стільцях. І за субсидії Геббельса та з тихою згодою Пілсудського і Бека облудно підготовляли незрячих людей до приходу «Великого інквізитора» на Україну. Донцови, коновальці, мельники, кравціви, маланюки запевняли тоді, що вони, мовляв, здатні відродити за допомогою Гітлера і Муссоліні «український імперіалізм», що тільки вони, мовляв, — творці справжньої української культури. Ображені на переможну Жовтневу революцію на Україні, і на вільне повнокровне життя українського народу, ці запроданці малювали для своїх хазяїв Україну як «дике поле» для імперіалістів-завойовників. Чорнильний бандит українсько-німецького націоналізму, поет Євген Маланюк так і малював німцям Україну:
«А ти все та ж. Все та ж. Розстань-дорога орд. Мандрівним племенам широкий шлях од віку... Або: Ти — рабиня кожному, хто схоче, дике тіло, що кохає гніт».
Німецько-гітлерівські орди у 1941–1944 роках переконались на своїй шкурі як Радянська Україна «кохає» гніт загарбників і рабство. Сьогодні навіть могил міліонів німецьких загарбників, що впали від куль червоноармійців і партизанів на Україні, вже немає. Визволений український радянський народ зрівняв ці могили з землею, щоб і сліду не залишилося від німецько-фашистської погані на Україні.
Трубадур українсько-німецького націоналізму Євген Маланюк зовсім не ховається з тим, що він мовляв «кривавих шляхів апостол». Цей каін на службі німецького імперіалізму вважає, що наш вік — є вік «ярого автодафе» проти всіх здобутків Жовтня на Україні, він з лакейською тугою чекав приходу «великого інквізитора» — Гітлера на вільну і багату українську землю. В приступі ліричної щирості Маланюк навіть не ховає того, що він — тільки наймана собака на чужій службі.
А я тут на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
Великі сини українського народу — Шевченко і Франко навчали нас вірно любити Україну і в дні радощів, і у «время люте» вони залишили нам неперевершені приклади такої полум'яної любові до матері — України й нашого народу. І дійсно хто міг би палкіше сказати за Шевченка:
...Я так люблю
Україну мою убогу
За неї душу погублю.
Цю безприкладну любов, вільність, відданість до України й інтересів українського народу перейняли в Шевченка всі кращі наші радянські письменники і поети. Чому нас так глибоко хвилюють і захоплюють твори Тичини, Бажана, Рильського, Малишка, Корнійчука, Яновського? А тому, що вони наскрізь народні, просякнуті силою безсмертних ідей любові до Батьківщини і ненависті до ворогів України. Вони показують, що трудящий народ по правильному шляху веде більшовицька партія.
В рефрені відомого вірша М. Бажана:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів —
є не тільки ненависть поета до гітлерівських загарбників. В цих рядках висловлена непохитна воля всього народу Радянської України — розгромити й вигнати підлих загарбників з рідної землі.
Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице, капля у сонці з весла
Я віддам усю силу, всю снагу до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
У цьому вірші Андрія Малишка дійсно синівська шевченківська любов українського поета до рідної радянської землі, до матері — України. А що писав про Україну націоналістичний «поет» Євген Маланюк. Цей бандит називає Україну не інакше як «байстрючою матір’ю», «блудницею», «розпустою», «неплодним грясцям», і іншою брудною лайкою безчесного гітлерівського лакея. Ось наприклад такими «поетичними» строками рясніють збірки Євгена Маланюка.
«Тебе б конем татарським гнати, і тільки просвистить аркан, — покірливо підеш сама ти з лукавим усміхом у бран».
Українсько-німецькі націоналістичні виродки ніколи не любили України. Зрадники, що служили і служать найлютішим ворогам українського народу не можуть любити України, вони можуть тільки ненавидіти її чорною ненавистю. Цю іудину ненависть запроданців відверто висловлює Маланюк. Для нього Україна «мізерія чужих історій, та сльози п'яних кобзарів».
Ясно? Хіба треба ще виразніше сказати зрадникові і запроданцеві? На догоду Гітлеру Маланюк навіть Шевченка вважає нічим. Цей фашистський холуй сміє ображати виливати цілі бочки наклепу і лайки на пам’ять славетного народе Кобзаря.
Ось яким «поетом» показав себе українсько-німецький націоналіст! Ось на яких «творах» виховувалися ідейні прихильники коновальціїв і донцових, маланюків і бандер! Чи дивно тоді, коли нинішні «лицарі" українського націоналізму сидять тільки в лісових норах і ріжуть по ночах наших дітей у колисках? Не дивно. Від віршів Маланюка до закривавленого ножа в руках націоналістичного бандита — один крок.
Немов передбачаючи в ліричному настрої цілковитий крах своїх лакейських надій від фашизму, Євген Маланюк писав: «Ми програли життя сатані, чорний гріх нас заплутав навіки...».
Дійсно програли, і вже раз назавжди програли. Сатаною для українсько-німецьких націоналістів був Адольф Гітлер. На хвіст цього фашистського люципера, на його свинячі копита українсько-німецькі націоналісти поставили всі свої надії, все лакейське майбутнє в «новій Європі». А зараз вони дивляться з жахом як їх сатані — Гітлеру переможний радянський народ в бойовій дружбі з усіми свободолюбивими народами світу відорвав фашистський хвіст, вибив загарбницькі зуби, і нещадно ламає гітлерівські ратиці, які думали потоптати свободу і цивілізацію всього людства.
Залишився українсько-німецьким націоналістам тільки «чорний гріх зради», з яким їх остаточно вже заженуть у могилу всенародне презирство і ганьба.
Вільна Україна
14.03.1945