З таким дневним порядком скликав Місцевий Комітет української соціялдемократичної партії у Львові на неділю, дня 14. ц. м. народне віче.
Велика саля Народнього Дому щільно заповнилася українським робітництвом обого пола та громадянством, між яким були присутні представники всіх наших освітних та культурних інституцій.
Віче відкрив короткою промовою голова Місцевого Комітету тов. Вол. Сороневіч, витаючи зібраних іменем Комітету і пропонуючи до президії віча тт. Порфіра Буняка та Андрія Давидовича. Секретаріювали тт. Олеськівна, Копяківський і Головка.
Перший реферат про народне шкільництво у Львові виголосив тов. Антін Чернецький.
Референт зазначив на вступі, що українська соціялдемократична партія, партія суспільних низин, під теперішню пору в першій мірі покликана до цего, щоби порушити одну з найбільше пекучих справ, а саме справу українського народнього шкільництва у Львові... Условини істнування, не говорячи вже про розвиток нашого народнього шкільництва, є невимовно тяжкі. Українське населення м. Львова буквально позбавлене того щоденного хліба, який повинна йому дати народня школа, без чого воно засуджене вже з гори на повільне конання. На більше чим 27 прц. українського населення у Львові, нашого робітництва, дрібної служби, урядників і т. ин., яких діти ходять до міських шкіл, ми маємо одну одиноку українську школу ім. Шашкевича (Оклики: Це не школа, а рудера!), одержувану містом. Не диво отже, що це нам не вистарчає. Але як виглядає ще ця одна школа, на яку українське населення дає гроші з власних податків, про це кождому відомо. Будинок цеї школи не надається не тільки на школу, але й на инші ціли. (Оклики: На тюрму!).
За цю одиноку школу ми мусіли звести тяжку боротьбу, яку вкінці здобули з великим трудом, хоч правно нам належиться більше народніх шкіл. Санітарні відносини в цій школі страшні. Діти приневолені сидіти по темних комнатах, позбавлених всяких найпримітивніших вимог гіґієни. Львівський маґістрат та шкільні власти не піклуються нею, — хоч готовий будинок на цю школу є вибудований при Стрілецькій площі. Та в цьому будинку поміщено польську школу!
Крім цего до цеї школи надається невідповідні учительські сили. Доказом цего є факт, що одного учителя Поляка, якого видалено з польської школи, приділено до української школи. Натомість добрі українські учительські сили звільняється від навчання в українській школі.
Українське населення м. Львова є приневолене удержувати власним коштом приватні народні школи, до яких учащає звиш 1580 дітей. — Крім цего 1126 дітей ходить до польських народніх шкіл. Тут приходиться українському населенню платити подвійний податок. Оплачувати податок на удержування міських шкіл, з яких не користає, та удержувати приватні народні школи.
А тимчасом у Львові є 45 польських народніх шкіл, а саме 10 народніх дівочих, 13 виділових дівочих, 3 мішані, 8 мужеських виділових і 11 народніх мужеських. Ми не завидуємо Полякам освіти в їх рідній мові одначе домагаємося, щоби для українського населення за податки, оплачувані на удержання тих шкіл, заведено українські школи в такому числі, яке відповідає його чисельности, бо на 3621 українських дітей, які сьогодня ходять до народніх шкіл у Львові, одна одніська міська школа імени Шашкевича абсолютно не вистарчає. Це глум і наруга, щоби на більш чим 37.000 українського населення місто удержувало тільки одну школу.
Далі референт остро напятнував викидання українських дітей з польських шкіл та основно обговорив домагання українського населення на полі народнього шкільництва та заповів безпощадну боротьбу за усунення цих недомагань.
Заявив, ще українське населення не зупиниться перед ніякими жертвами, щоб вибороти це найпримітивніше право на свою рідну українську народню школу, яка для пролєтаріяту під нинішну пору найбільш необхідна.
Згадавши про невідрадний стан середного та вищого шкільництва, тов. Чернецький поставив отсю революцію.
Резолюція.
"Зібране на вічу дня 14. марта 1920 р. українське населення міста Львова з огірченням констатує, що тимчасова рада міста Львова та шкільні власти позбавляють дітей українського населення у Львові освіти у рідній, українській мові. З натиском підносить це, що на 27 проц. українського населення у Львові є тільки одна міська українська школа імени М. Шашкевича, а наслідком цего сотки дітей пролєтаріяту є позбавлені цілковито можности користати з шкільної науки.
Зібране на вічу українське населення з огірченням та обуренням протестує проти поступування тимчасової ради міста Львова, яка одиноку українську міську школу імени Шашкевича звиш 30 літ, мимо оречення фахових інспекцій, удержує в невідповідному вимогам ґіґієни та педаґоґії будинку, без наукових середників та позбавлює кваліфікованих українських сил.
Зібране на вічу українське населення домагається від тимчасової міської ради та шкільних властей, переняття на міський етат всіх приватних українських народніх шкіл, які вже тепер користуються правом прилюдности та перемінення їх на школи виділові, окремі хлопячі та дівочі, як рівнож приміщення школи ім. Шашкевича в відповідному і на цю ціль побудованому будинку на Стрілецькій площі, розділу цеї школи, тепер мішаної, на окрему школу виділову, хлопячу і дівочу.
Зібрані на вічу українське населення домагається заведення в польських народніх школах, до яких ходять українські діти, обовязкової науки української мови, історії та літератури та приділення там кваліфікованих учительських сил, Українців.
Зібране на вічу українське населення домагається українських заступників в міській окружній раді відповідно до процентового числа українського населення у Львові, як рівнож українських інспекторів для міських українських шкіл та протестує проти ворожого поступування супроти українського шкільництва дотеперішного інспектора Воловича і Брухнальського.
Зібране на вічу українське населення протестує проти забирання українських шкільних будинків на військові ціли. Українське населення має у Львові всього одну тільки українську ґімназію при вулиці Льва Сапіги, яка тепер занята на військові ціли. Жадаємо негайного опорожнення занятих шкільних будинків. Українське робітництво Львова підносить якнайгорячіший протест проти замкнення для української молодіжі львівського університету і всіх вищих шкіл, удержуваних податками українського населення краю, як рівнож протестує перед цілим культурним світом проти нечуваного та ніде в культурних державах не практикованого заказу університетських викладів таким науковим інституціям, як Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, Товариство наукових викладів Петра Могили та Ставропіґійський інститут".
Як другий референт промовляв проф. д-р Мирон Кордуба. Він говорив про українське середне та вище шкільництво. Його промову подамо в завтрішному числі "Впереду".
По обох референтах записався до слова гром. Іван Ігнат, який накликував зібраних посилати свої діти до українських шкіл. Не вірить, щоби маґістрат причинився до поліпшення відносин по наших школах, тому взиває створити акцію самооборони.
Тов. Іван Кушнір говорив про потребу професіональних шкіл, а відтак поставив внесок на вибір делєґації, яка передалаби відповідним чинникам жадання українського населення Львова.
Промовляв ще тов. А. Давидович, а відтак приступлено до голосування.
Резолюцію, яку ще раз відчитала секретарка, тов. Олеськівна, по дрібній поправці, внесеній гром. Е. Ігнатом, принято одноголосно, серед невмовкаючих оплесків.
Відтак вибрано депутацію, в якої склад ввійшли тт. Антін Чернецький, Дарія Старосольська, Андрій Давидович, Іван Івашко, Іван Кушнір та Володимир Сороневич.
Коротким зазивом до представників теперішної влади та до громадянства замкнув тов. Буняк ці імпонуючі, перші українські збори у Львові від листопада 1918 року.
Зазначити треба, що через цілий час був присутний на зборах посол до варшавського сойму, учитель т. Ю. Смуліковский, який робив собі записки та був свідком стихійного протесту проти поневолення зглядно нищення українського шкільництва.
[Вперед! 16.03.1920]
Промова проф. д-ра Мирона Кордуби
на народньому вічу у Львові, скликаному Місцевим Комітетом УСДП. в неділю, 14. ц. м. в великій салі Народнього Дому.
По рефераті тов. Антона Чернецького, забрав слово проф. Мирон Кордуба. Говорить про положення нашого середнього й вищого шкільництва.
Неменше скандальні відносини, як в народній школі ім. Шашкевича, панують теж в одинокій українській ґімназії, примішеній в Народному Домі. В цій школі, де вчилися цілі покоління, які дармо вичікували якоїнебудь поправи відносин, нині положення гірше, як колинебудь. Шкільні власти висилають ріжні гіґієнічні приписи, яких мають придержуватися учителі та зараджувати цьому лихови, щоби молодіж фізично не ниділа. Тимчасом сам будинок не відповідає на приміщення новочасної школи. Нема тут ні огородця, ні подвіря, деби в часі перерв молодіж могла відпочати; будинок положений в середмістю, найбільше нездоровій частині міста. Здобутий по довгих трудах і заходах будинок на приміщення української ґімназії при вул. Льва Сапіги, з вибухом війни зареквірували військові власти. В осени минулого року читали ми розпорядок Ради польських міністрів у Варшаві за звільнення всіх шкільних будинків та не тайну передачу їх на властиві, шкільні ціли. І щож ми бачимо? Всі польські шкільні будинки звільнено, натомість будинок одинокої української ґімназії у Львові досі держать військові власти.
Науку української мови по ґімназіях на провінції теперішні шкільні власти касують. Скасовано теж науку гр.-к. реліґії. Взагалі бачимо тенденцію в напрямі утруднювання користуватися вищою шкільною освітою українській шкільній молоді. Доказом нехай послужить такий факт: При вписах до ґімназії по вакаціях в Жовкві, управитель тої ґімназії домагався від учеників Українців (10-літних) посвідки, що вони не відносилися ворожо до польського народу. (На салі сміх).
Та це можнаб уважати вибриком непочитальної одиниці. Натомість недавно вийшов розпорядок тутешньої шкільної ради, щоби не приймати 12-літних учеників до І. ґімназіяльної кляси. Коли зважимо, що величезна більшість української дітвори наслідком воєнних подій не могла побирати науки по кілька літ, то цей розпорядок являється щонайменше нетолєрантним.
Знесено рівнож всі увільнення від шкільної оплати, а натомість означено шкільну оплату замість колишніх 40 корон на 60 польських марок. В цей спосіб позбавлено найбідніщих дітей побирання шкільної науки. Панове, що видали цей розпорядок, перевищили в помислах навіть такого зненавидженого австрійського міністра Ґавча, якого твором було введення шкільної, впрочім нищої чим тепер оплати.
Перейдім до нашого найвищого шкільництва. При вписах на львівський університет поставлено таке услівя: повнення вiйськової служби в польському війську, що мусіло загородити українській молоді вступ до цеї построєної для всіх громадян на рівні — святині науки. Цей факт, нечуваний в цілому культурному світі!
Українці витягнули з того консеквенції. Думали піти тим шляхом, яким пішли в народньому і середньому шкільництві: зacнувати свій приватний університет. Та "сильні цего міра" сказали, що у вищому шкільництві це неможливе. Коли цілий pяд українських професорів зголосився з рамени Наукового Тов-а ім. Шевченка викладати в українському приватному університеті, то теперішні можновладці заявили, що Наукове Тов. ім. Шевченка не має права уладжувати університетських викладів. З подібною відмовою стрінулося зі сторони теперішної влади Товариство наукових викладів імени Петра Могили, яке виключно має займатися викладами, та в останному часі Ставропіґійський Інститут, хоч має — як вже сама назва вказує — після статута до нього право, а крім цього Ставропіґійський Інститут користувався дозволом на отворення вищої школи даним навіть польськими володарями ще в 15. і 16. століттю. Сталося таке, що самі польські власти, демократичної польської републики в XX ст. не вшанували розпорядків своїх володарів з 15 століття.
Бесідник наводить два образці, які довелося йому бачити: в Москві і недавно тому у Львові.
В 1907 р. московські студенти скликали мітінґ, щоби запротестувати проти царського режіму. Одначе до саль їх не допущено а зібрану публику розганяли царські козаки. Москалі були дуже обурені на поступування царських посіпак, що не впускають студентів до їх домівки школи. Подібний образ можна було побачити кілька днів тому у Львові, коли львівська поліція не впускала української молодіжі на університетські виклади в Ставропіґії. Це два яскраві образці: Там царська, деспотична Росія, тут: вільна, демократична република...
Коли Рада міністрів у Варшаві свого часу ухвалила оснувати український університет у Львові, ми немало здивувалися. Та тоді це було їй потрібне для Парижа, щоби видобути на Клємансо признання Галичини Польщі. Тепер про цю справу ніхто і не згадує.
Не тільки до користування університетськими викладами але до освіти взагалі нас сьогодня не допускають. Ще за австрійського режіму університетською бібліотекою могли користуватися всі горожане без виїмку. Сьогодня польські університетські власти видали розпорядок, що бібліотекою можуть користуватися тільки звичайні слухачі і професори університету (Українців ні Жидів між ними нема). Инші мусять звертатися по окремий дозвіл до університетських властей.
Зібравши це все, приходиться згадати звісний "Projekt na zniszczenie Rusi", виданий 1717 р., в якому вказувано, що найкращим середником на зниження українського народу є усунення хлопа від просвіти. Коли щось подібного могло бути з початком 18-го століття, то треба дивуватися, що з початком XX. століття цілий польський уряд веде свою політику в цьому самому напрямі. A пpeці моглиб найтися серед теперішної польської суспільности розважні одиниці, які повинні сказати:
"Панове, в цей спосіб держави ніхто не збудує!"
(Гучні оплески).
[Вперед! 17.03.1920]