Холіталися із скрипотом високі, сухі кістяки топіль, наче знеможені паралітики, повільно рухалися і тріщали на вітрі їхні костомахи. Ніч була ясна, така прекрасна і благодатна!
Ми опускали Львів...
Гей зачаровані велетні, чатували вежі Цитаделі, — грізними, чорним плямами валялися по снігу. Касарні блимали де-не-де лише жахливим світлом, що продиралося крізь закратовані вікна камер. Кругом усе, наче в ожиданні великого горя, чи тріюмфу, — зніміло, застило, завмерле, наче від жаху серденько малої дитини.
Повзли повільно легонькі хмаринки, здається, шелестіли вони. Ген, ген, біля окопів чорніла могилка десятника Кернича, якого вбили оттут, на цитадельних валах. — Над нею зависла блідо синява зірка і блимала...
Оссоліней завмер, — а там дальше кліпала почта повиколюваними очима вікон. Ще навіть із далека заносило від неї згорілим трупом.
Ми минули Підзамче і вийшли на гостинець. Перед нами поле, німе поле, небо, холодний і журний безкрай... Смутні ряди Стрільців, — обозна валка і наших кілька санітарних підвод.
Тямлю, як я добре тямлю цей жалісний скрипіт возів, — тверді, жовнярські кроки; і знов ударі кінських копит об замерзлу груду, туркіт коліс, гомін придавлених розговорів і біда безмір піль...
В горі завис місяць і сипав срібним пиллям по білій рівнині, по кострубатих гиллях верб, що заснули від зимна над скостенілим потічком.
Я оглянулася. За мною сонно чорніло моє родинне місто. Небо займалося кровавими пасмами луни. Це горіли мабуть касарні Фердинанда.
Чогось стало важко, в грудях затерпло, ломилося щось, провалювалося, наче безодня, чорний туман лягав і давив, гнітив.
Хотілося кричати, кричати так страшно, щоб увесь світ захитався, задрожав, хотілося плакати, плакати, ридати безконечно. Щось тягнуло назад, якась невидима рука хваталася обшевки і навертала.
Зникли повільно горбки, вже і церковця Знесіння закуталася у пітьму.
Ми вийшли знов на битий шлях. Позаду вже не видко було нічого, лише широкий гостинець, що біг десь ген, у пітьму.
Мороз щипав лице, вдирався в серце, в душу. Важко було йти, ворухати закостенілими ногами, які потикалися у раз на замерзлих грудах снігу й болота. Важко було продиратися крізь темряву, бо в ній наче товпилися міліони невидимих єств, що не пускали вперед. Над нами, перед нами, за нами, кругом, кругом роїлося від їх. Чути було зітхання, десятки зітхань із десяток грудей.
Чимраз більше пригнітав нас і сум і біль і печаль...
Ми вперто йшли далі й далі.
__________________
Вже дніло, як роздалися перші відгуки армат із сторони міста.
По короткому постою в Лисиничах, подалися ми на Винники.
Здавалося у безмір повз вуж нашої каравани. Вони скрипіли, повільно оберталося і крутили заболочені сприхи коліс. Я дивилася їм у слід, дивилася, як під їхнім тягарем розступалися і розгніталося грудки снігу і землі.
__________________
Винники.
Затарахкотів скоростріл, — покотився із тамтого боку його разовий, вульґарний регіт, за ним у слід свист. Стрільці творили постійно розстрільну, укладали скоростріли. Заграло пекло.
Впав один...
Я бачила, як затріпотів руками; без крику впав. По обличчю котилася химерним зиґзаком вузенька струйка крови, над нeю ніжненькі клубочки опалової пари.
Впав другий, лицем до землі.
— Санітарна валка взад!
Закомандували.
Я вирвалася із натовпу.
Нас було не більше, як десять сестер-жалібниць разом. Скликала збірку і поманджали в світ за очі...
І так прийшли Підбірці, Миклашів, Куровичі, прийшли й Бережани. І стільки родилося золотих надій і стільки рідних могил росло на наших галицьких долях.
[Вперед! 12.03.1920]
12.03.1920