Оповідання
Дружині — Євгенії Шляховенко
Місячні ночі,
Очі дівочі...
(З пісні).
І стоїть ще й зараз та висока тополя над ставом. Обвивають її гінкі вітри осінні, обливають дощі рясні. Несуть її листя прісні води до Ятрань-ріки...
А весною вона знову обвивається зеленим листям. І журавлі, що повертаються з вирію, привітно вітають її гомінкою піснею, і довго-довго кружляють над ставом...
І стоїть вона гордо й велично, як смолоскип, і шумить янтарним листям, і нашіптує мені давню казку про моє перше кохання...
Це було давно. В місячні ночі вона виходила до ставу, сідала під тополею й ждала мене. Вона виходила так щоночі, і щоночі я зустрічав її там — сумно й тривожну. І, заломивши руки, як русалка, вона молилась на зорі... Вона молилась за мене — м'ятежного сина Чорного лісу.
Це було давно. Я, як шалений мчав конем до Катрі.. Через лісові нетрі й поля. Через поля й луги.
Я чекав нових зустрічей, нових звісток. Люба, дорога Катря!
Вона зустрічала мене біля тополі.
Я на кілька хвилин сходив з коня, вона цілувала мене в чоло і питала з сумом у голосі:
— Живий, Петре? Як я рада! Сьогодні знову шукали тебе...
І опустила мені на груди голову.
А я говорив, і навіть сміявся:
— Нехай, Катрусю... Нехай казяться! Я живим в руки не дамся!
І згадав я наказ отамана Чорного: «Сто набоїв для ворога, один для себе!» Це була клятва синів Чорного лісу.
— Земля наша, — сказав я твердо. — І який чорт їх приніс сюди?
Катря мовчала. Але я знав: вона неодмінно щось скаже. І вона сказала:
— Сьогодні забрали заложником твого батька... В школі тепер штаб комуни...
Я ледве стримавсь, щоб не скрикнути. В голові моїй закружляли хижі думки помсти. Треба було поспішати. Тоді я вискочив на коня і крикнув уже на ходу:
— Чекай мене, Катрусю! Ми незабаром прибудемо...
І помчав я знову до Чорного лісу, через житні поля, через яри — вовчими стежками. А зорі тремтіли наді мною і осипались навколо, як самоцвіти. А місяць здригався і мінився в фарбах ночі і, здавалось, мчавсь за мною, як охоронець моєї м'ятежної душі...
Тоді ж я почув десь позаду себе глухий постріл гвинтівки. І глухий крик в нічній тиші. Але я мчав уперед... Кінь мій бистрий ніс мене до Чорного лісу.
— Гей, швидше, коню!
Була місячна ніч і отаман Чорний сказав невпевнено:
— Небезпечно, але... чекати не можна. Поїхали, хлопці!
І знову я мчав лісом, через поля і луки — до мого рідного села Писарівки. Попереду отаман Чорний, я, а позаду стрільці нашої сотні... Місячна ніч плила над нами, як вежі величного храму. І зорі полохливо здригались у безодні неба, як самоцвіти...
Село спало. Отаман Чорний, як вихор, влетів на площу і в одну мить ми оточили большевицький штаб. Десь за школою забився в дикій агонії кулемет охорони. Тоді отаман Чорний кинув туди гранату — і кулемет змовк. Лише поодинокі рушничні постріли перекликались на городах...
Я увірвався в будинок школи і в підвалі відшукав батька У нього були зв'язані назад руки і він стояв біля дверей — блідий, як мрець. Я розтяв шаблею мотузок і ми вийшли на шлях...
Вершники нашої сотні носились по селу. Наша облога тривала... Большевицькі трупи лежали на вулицях і конали...
Я підвів батькові коня мого раненого товариша й наказав відправити його додому. Батько мовчки стиснув мене в обіймах, випростався й застиг в чеканні. Мені стало шкода його. У мене здригнулось серце. Хотілось йому сказати щось тепле, якесь ніжне слово, але я змовчав. У мене не було таких слів.
Я поцілував його в чоло й сів на коня.
Місячна ніч конала. Місяць ховався за село, а в небі тремтіли малинові зорі.
Я мчав до Катрі.
Тополя стояла над тихим ставом як смолоскип. Вона тягнулась до зір і шуміла тихо, таємниче...
Я зійшов з коня й остовпів: біля моїх ніг лежав труп Катрі.
У мене підкосились ноги і я, розбитий і знесилений, тихо опустився перед нею на коліна...
Це було давно.
... І стоїть ще й зараз та висока тополя над ставом, і шумить янтарним листям, і нашіптує мені давню казку про наше перше кохання...
[Земля, 11.03.1945]
11.03.1945