Місячні ночі.

 

Оповідання

 

Дружині — Євгенії Шляховенко

 

Місячні ночі,

Очі дівочі...

(З пісні).

 

І стоїть ще й зараз та висока тополя над ставом. Обвивають її гінкі вітри осінні, обливають дощі рясні. Несуть її листя прісні води до Ятрань-ріки...

 

А весною вона знову обвивається зеленим листям. І журавлі, що повертаються з вирію, привітно вітають її гомінкою піснею, і довго-довго кружляють над ставом...

 

І стоїть вона гордо й велично, як смолоскип, і шумить янтарним листям, і нашіптує мені давню казку про моє перше кохання...

 

Це було давно. В місячні ночі вона виходила до ставу, сідала під тополею й ждала мене. Вона виходила так щоночі, і щоночі я зустрічав її там — сумно й тривожну. І, заломивши руки, як русалка, вона молилась на зорі... Вона молилась за мене — м'ятежного сина Чорного лісу.

 

Це було давно. Я, як шалений мчав конем до Катрі.. Через лісові нетрі й поля. Через поля й луги.

 

Я чекав нових зустрічей, нових звісток. Люба, дорога Катря!

 

Вона зустрічала мене біля тополі.

 

Я на кілька хвилин сходив з коня, вона цілувала мене в чоло і питала з сумом у голосі:

 

— Живий, Петре? Як я рада! Сьогодні знову шукали тебе...

 

І опустила мені на груди голову.

 

А я говорив, і навіть сміявся:

 

— Нехай, Катрусю... Нехай казяться! Я живим в руки не дамся!

 

І згадав я наказ отамана Чорного: «Сто набоїв для ворога, один для себе!» Це була клятва синів Чорного лісу.

 

— Земля наша, — сказав я твердо. — І який чорт їх приніс сюди?

 

Катря мовчала. Але я знав: вона неодмінно щось скаже. І вона сказала:

 

— Сьогодні забрали заложником твого батька... В школі тепер штаб комуни...

 

Я ледве стримавсь, щоб не скрикнути. В голові моїй закружляли хижі думки помсти. Треба було поспішати. Тоді я вискочив на коня і крикнув уже на ходу:

 

— Чекай мене, Катрусю! Ми незабаром прибудемо...

 

І помчав я знову до Чорного лісу, через житні поля, через яри — вовчими стежками. А зорі тремтіли наді мною і осипались навколо, як самоцвіти. А місяць здригався і мінився в фарбах ночі і, здавалось, мчавсь за мною, як охоронець моєї м'ятежної душі...

 

Тоді ж я почув десь позаду себе глухий постріл гвинтівки. І глухий крик в нічній тиші. Але я мчав уперед... Кінь мій бистрий ніс мене до Чорного лісу.

 

— Гей, швидше, коню!

 

Була місячна ніч і отаман Чорний сказав невпевнено:

 

— Небезпечно, але... чекати не можна. Поїхали, хлопці!

 

І знову я мчав лісом, через поля і луки — до мого рідного села Писарівки. Попереду отаман Чорний, я, а позаду стрільці нашої сотні... Місячна ніч плила над нами, як вежі величного храму. І зорі полохливо здригались у безодні неба, як самоцвіти...

 

Село спало. Отаман Чорний, як вихор, влетів на площу і в одну мить ми оточили большевицький штаб. Десь за школою забився в дикій агонії кулемет охорони. Тоді отаман Чорний кинув туди гранату — і кулемет змовк. Лише поодинокі рушничні постріли перекликались на городах...

 

Я увірвався в будинок школи і в підвалі відшукав батька У нього були зв'язані назад руки і він стояв біля дверей — блідий, як мрець. Я розтяв шаблею мотузок і ми вийшли на шлях...

 

Вершники нашої сотні носились по селу. Наша облога тривала... Большевицькі трупи лежали на вулицях і конали...

 

Я підвів батькові коня мого раненого товариша й наказав відправити його додому. Батько мовчки стиснув мене в обіймах, випростався й застиг в чеканні. Мені стало шкода його. У мене здригнулось серце. Хотілось йому сказати щось тепле, якесь ніжне слово, але я змовчав. У мене не було таких слів.

 

Я поцілував його в чоло й сів на коня.

 

Місячна ніч конала. Місяць ховався за село, а в небі тремтіли малинові зорі.

 

Я мчав до Катрі.

 

Тополя стояла над тихим ставом як смолоскип. Вона тягнулась до зір і шуміла тихо, таємниче...

 

Я зійшов з коня й остовпів: біля моїх ніг лежав труп Катрі.

 

У мене підкосились ноги і я, розбитий і знесилений, тихо опустився перед нею на коліна...

 

Це було давно.

 

... І стоїть ще й зараз та висока тополя над ставом, і шумить янтарним листям, і нашіптує мені давню казку про наше перше кохання...

 

[Земля, 11.03.1945]

11.03.1945