Поступу треба...
"Поступу треба, потреба віднови —
скинуть пора вже тяжкії окови!
Сором і загин тиранам!
Кровью полите, зелїзом побите
матери тїло гоїти-лїчити
час і пора нам! пора нам!"
Клик той могутний, клик болю, роспуки,
душі підносить і серце і руки —
народи вирве від згуби...
Рускії дїти той клик зрозуміли:
встали, розбіглись до взнеслої цїли
і славно взялись за... чуби!
"Покірне теля дві мами ссе"...
Будь ти смирненькій гей баран,
що близькій вже свойого скону —
А голов май гей той таран
тверду — до низького поклону...
Будь покірненечким телям —
лижи недолюдкам ти руки,
будь тихим земским ангелям —
спокійно спину гни під буки...
Катують инодї кого,
кров з нього цїдять без провини —
кажи: "Так! так! гнобіть його!
він праведник, тому най гине!"
Хрань Боже, щоб за правду стать!
таж правда — видумка ледачих,
нема їй місця нї на п’ядь —
то лож, що в мозках вьєсь незрячих...
І Каїном ти лютим стань —
слави ти злобу та идоли...
будь любим драбом, чортом стань —
лиш чоловіком — нї! нїколи!
До...
Дивуєш ся, що я веселий,
хотя піснї мої сумні —
що бавлюсь, мов безжурний хлопець
в житя дїтиннім, любім снї...
Послухай красна! Як би серце
з безкраїм горем розікрить —
то став би весь хорошій світ сей
великим гробом в одну мить.
Терпіти болї вчився я —
носив і пекло муки в груди,
з чортами вже змагавсь чи раз,
пізнав і найпідлїйші бруди...
Но щоб людей карать-губить,
хотя і злих — на теє сили
у мене брак... Вони-ж терплять,
що их мами на світ зродили.
З скорбних пісень.
Стоїть береза дрібнолиста,
над хаткою злягла,
немов безрідну сиротину
єї малу вбійма'.
А на берєзї там сорока
голосить все: че-че!
гуля' в верхівю між галузям,
то знову діл втече...
На голос той вельможне панство
весело гостей жде —
а в бідній хатці вже віщують:
"Ось сехвестрац'я йде!"
З пісень вічно нових.
На білім шляху, широкім шляху
в подертій, полатаній свитї,
курявою, порохом вкриті
оба там сидїли они
й каміня товкли.
Товк батько і син — молод єще син —
нескладно йому йде робота,
хоть щира до працї охота...
про камінь — він руку втовче,
аж кров потече!
Він скривить уста — ті сині уста
і вирвесь зойк болю та муки —
обмиє скалїчені руки...
Хоть сильно, хоть дуже болить,
він мусить робить!
Товче він изнов... Ой друже, товчи!
Прийдуть болї, злигоднї люті,
и тучі и блискавки круті —
що зробиш, мій друже, тогди?
Терпи й мовчи!
Місяць.
На синїй там небес левадї
зірки сіяють золоті —
немов смутний в отсїй громадї
стоїть князь ночи в висотї.
На ньому плями є чорняві:
немов брат брата забива...
Се пострах на дїла кріваві —
на братовбійчії дїла.
Смутний, смутний наш місяць ясний
глядить на божій красний мір —
бо знак на ньому — се нещасний
днесь братовбійчих дїл примір...
В альбум.
Ви просите мене о вірші, Панї! —
щоби Ви лиш зітхать могли і очима
перевертать учились, а по правдї
щоб лиш покпить менї по-за плечима...
Дарма оттая злоба Ваша, Панї!
Я маю Вам на тую слабість раду:
Усядемо при сьяйві зір ясенних —
Я скажу Вам цїкавую балляду
про тих людей, що вбогі й тяжко xopі
самі себе їдять, мов люті змиї,
а трупи их обдерті знова инчі
жеруть — мужі славні і мов святії...
І розповім містерію страшную,
як дїти матїр рідную убили,
як з вороженьками засїли вкупі,
як висисали вже мертвії жили...
О, розповім богато—пребогато!
Й житя нове озвесь у Вашій груди...
Тогдї — й тогдї ще може — гарна Панї, —
Щось більше до... головоньки прибуде.
[Дѣло, 01.03.1895]
01.03.1895