Львів як дискурсивна конструкція та соціологічна реальність
Переглядаючи на початку минулого квітня міжнародну пресу у пошуках різноманітних відгуків на перший тур президентських виборів в Україні, я натрапив на невелику статтю під назвою “Білі расисти з цілого світу зустрічаються у Фінляндії” у виданні Vice News – досить поважній і цілком незалежній американській інформаційній платформі. Мою увагу привернула не так стаття (з неодмінними згадками про полк "Азов" та Національний корпус), як фотознімок, яким ту статтю ілюстрували. А надто – підпис під ним: “Члени праворадикального Національного корпусу прямують на передвиборчий мітинг Петра Порошенка, Президента України й кандидата на виборах 2019 року, у Львові, 28 березня 2019”.
Те, що праворадикальне збіговисько у Фінляндії видавці вирішили проілюструвати саме українськими “оборонцями” білої раси, було річчю малоприємною, але звичною. Більшість із цих “дружин”, непомітних на лінії фронту, зате гіперактивних у тилу, для того, видно, й створена Кремлем, щоб ілюструвати публікації про Україну по цілому світі. А от підпис під фотографією справді вражав – адже з нього стирчала доволі чітка ідея про зворушливу єдність між Президентом (“ультранаціоналістом”, відповідно до кремлівських темників) та українськими нациками, котрі простують у камуфляжі підтримати “свого” (а як же інакше!) “покровителя”. Тим більше, у Львові – міфічній колисці українського націоналізму, як відомо кожному, навіть найменш освіченому західному журналістові.
У цій гармонійній схемі, де всі ключові слова – “Порошенко”, “нацики”, “Львів” – мали б ідеально пасувати одне до одного, був, однак, дисонанс, непомітний для невтаємничених читачів Vice News, проте очевидний для кожного, хто хоч трохи знається на українських справах загалом і на перебігу виборчої кампанії зокрема. Дисонанс полягав у тому, що грізні нацики йшли у Львові аж ніяк не для для того, щоб підтримати “свого” президента, а навпаки – щоб збурити і зірвати його передвиборчий мітинг. І робили вони це не лише у Львові, а й у Вінниці, Івано-Франківську, Черкасах, Чернігові, Полтаві, Житомирі й багатьох інших містах. Це була системна, добре організована кампанія, – зрештою, тилові герої й самі охоче про неї розповідали. Всю відповідну інформацію редактори Vice News могли б легко знайти у вільному доступі, зокрема й англійською, – коли б вона їх хоч трохи цікавила.
Але ж вони апріорі знали (головно з московських і промосковських джерел), що Порошенко – ультранаціоналіст, Україна – це нацики, а Львів – їхня колиска. Навіщо перевіряти те, що загальновідоме; навіщо уточнювати те, що й так “усі знають”? Із цього імперсько-індукованого “знання” проростають мільйони фальшивок, кожна з яких надто дрібна й несуттєва, щоб сама по собі становити проблему (гопак називають російським танцем, український тризуб – екстремістським символом, Івана Франка – російським підданим), проте разом вони витворюють зафальшовану, вкрай для нас несприятливу, зате сприятливу для Москви картину світу.
Наведений вище приклад із Vice News досить добре ілюструє механізм поширення стереотипних уявлень про Україну, і то зовсім не зловмисними кремлівськими тролями, не брехливими соловйовими-кісєльовими, а цілком незалежними і формально неупередженими західними журналістами (як і, зрештою, науковцями, політиками, інтелектуалами), котрі просто не утруднюють себе перевірянням “очивидних” фактів і проблематизацією “загальновідомих” істин. Проблема занадто велика, щоб охопити її у межах однієї статті, тому я зосереджуся тут лише на одному її аспекті – представленні Львова і загалом Західної України як “осереддя українського націоналізму” та, відповідно, на з’ясуванні, а що ж, власне, криється за цим іміджем.
“Колиска” націоналізму
Львів із населенням близько 750 тисяч є всього лише сьомим серед найбільших міст України. Але на заході, де всі інші міста принаймні утричі менші, Львів має своєрідний метрополітальний статус, слугуючи для всіх семи областей регіону безумовним культурно-освітнім, а до певної міри й економічним та політичним центром. Західна Україна, як її зазвичай описують у своїх дослідженнях соціологи, складається насправді з чотирьох досить різних за своєю історією й культурою регіонів (Галичина, Волинь, Буковина і Закарпаття). Єдине, що їх справді об’єднує, це досить пізня (допіру під час Другої світової війни) інкорпорація в СРСР, а відтак дещо менший, хоча теж досить драматичний досвід совєтської індустріалізації, колективізації та русифікації.
Совєти не тільки не встигли належним чином зросійщити цей регіон, а й не змогли прищепити совєтської ідентичності його жителям. Західні українці в основній своїй масі прийняли комуністичний режим на рівні риторики і ритуалу, проте не інтерналізували його ідеології, цінностей і настанов, не визнали його “нормальним” – добрим чи поганим, але “своїм”. І в цьому сенсі вони, безумовно, залишилися подібнішими до жителів Балтії, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, аніж до своїх співвітчизників далі на схід. Ця відмінність між “двома Українами” мала різні аспекти, проте найнаочнішою, найпомітнішою для всіх прибульців зі сходу була неймовірна, зухвала, шокуюча українськомовність західноукраїнських міст.
Ось як український інтелігент із Києва (поет і кобзар Микола Литвин) передає типове для свого середовища перше враження від приїзду в Галичину: “Була холодна зима 1964 року. Як нині пригадую перон залізничного вокзалу. Я сходжу з потяга, а мені болять вуха. Навколо чую українську мову!!! А вона мені така мила і така рідна. Це ж моя материнська мова. А тут, у Тернополі, говорять українською. Я наївний подумав: «А може, то тільки на вокзалі селяни розмовляють рідною мовою?». Зайшов в аптеку, потім у кафе… Боже, як я помилявся! Довкола звучить моя рідна мова”.
Ця міська публічна українськомовність викликала, зрозуміло, не лише позитивну реакцію, не лише розчулення й захват, а й ненависть та обурення. А проте в усіх випадках вона сигналізувала те саме: відступ від неписаної імперсько-колоніальної норми, яка зобов’язувала всіх міських жителів і взагалі всіх освічених українців (поза кількома гуманітарними ґетто на зразок Спілки письменників чи Інституту літератури) розмовляти “інтернаціональною”, тобто імперською мовою, і яка стигматизувала всіх девіантів як відсталий “колхоз” чи, гірше, небезпечних “буржуазних націоналістів”. У Львові “націоналісти” зухвало спілкувалися українською не лише вдома зі старими батьками, а й на вулицях і в крамницях, у громадському транспорті і в установах, у кав’ярнях і на дискотеках, у школах і вузах.
Совєтам не треба було навіть докладати великих зусиль, щоб створити Західній Україні імідж “націоналістичного” регіону. Західним українцям цей імідж, здається, навіть подобався, – в кожнім разі, вони й самі зі смаком переповідали легенди про партизанів у карпатських лісах, про заховану на городі зброю, про жовто-блакитний прапор, вивішений уночі на сільраді, і, звісно, анекдоти про москалів, які полетіли на Місяць (але, на жаль, не всі), і про газету “Вільна Україна”, яка справді видавалась у Львові як орган обкому партії, проте в існування якої (з такою назвою) ніхто на схід від Збруча не міг повірити. Міф про Галичину як оплот “націоналізму” творився з обох боків, і Львів природно перебував у його осередді.
Російсько-українська війна та зумовлена нею громадянська мобілізація значно вплинули на розуміння українцями націоналізму. У 2005 році лише 27% опитаних вважали, що це ідеологія перетворення України в сильну державу з високим міжнародним авторитетом і гідним рівнем життя громадян. Натомість 41% оцінював націоналізм негативно – як ідеологію, що розколює суспільство на етнічних українців і “не українців”, і передбачає обмеження прав останніх. (Ще 14% опитаних вважали український націоналізм суто історичним явищем, сьогодні не актуальним, і 18% не відповіли). У 2015-му, згідно з опитуваннями того самого Центру ім. Разумкова, ситуація кардинально змінилася: тепер уже 47% окреслили націоналізм як позитивний чинник суспільної трансформації, і лише 24% зберегли негативне до нього ставлення. Прикметно, що позитивне бачення націоналізму переважає, хоч і мінімально, навіть на Сході (38.4 vs. 37.7) і на Донбасі (37.4 vs. 32.2).
Це не впливає, втім, на традиційне уявлення про Західну Україну як “колиску” українського націоналізму, щось виняткове – не конче негативне, але не зовсім “нормальне”. Це кліше особливо поширене в міжнародних мас-медіях, які часто й охоче протиставляють “націоналістичний” (буцімто) Захід “проросійському” Сходові. Досить набрати в Google кілька ключових слів, щоб із нього посипалися статті, в яких нам повідомляють, що “Дніпропетровськ розташований на межі між проросійським сходом країни та антиросійським, націоналістичним заходом”; що “в Україні існує серйозний поділ між контрольованим націоналістами заходом (nationalist-dominated west) та російськомовним сходом”; і що “проєвропейський погляд, який добре пасує заходові країни, де українці є націоналістами (“where Ukrainians are nationalists”, – sic!), дратує етнічних росіян, які заселяють промисловий схід”.
І все це тиражується, попри те, що окреслена тут бінарна опозиція засадничо фальшива – як у сутнісно-змістовому, так і в формально-логічному плані. Адже реальним антонімом до прикметника “націоналістичний” мав би бути прикметник “інтернаціональний” чи “космополітичний”, але аж ніяк не “про-російський”, що належить до цілком іншого семантичного поля. Йому мав би антиномічно відповідати прикметник “антиросійський” або ж “проукраїнський”, “проєвропейський”, “прозахідний” тощо.
Фальшива бінарна опозиція підступно маніпулює не лише семантикою, а й реальністю. Вона фактично розгрішує будь-кого “проросійського” від можливості бути одночасно “націоналістичним” і водночас робить “націоналізм” примордіальною, ба навіть генетичною рисою всього українського Заходу. Одна авторка у поважному журналі New Yorker нещодавно так захопилась цієї схемою, що й “придністровського” Порошенка (котрий, за власним зізнанням, уперше заговорив українською у 1998-му) зробила вихідцем із Західної України (“південно-західної”, завбачливо уточнила вона, поширивши її таким чином аж до Одеси), – аби лише переконливіш протиставити його як “націоналіста” бездоганно “інтернаціональному” вихідцю з індустріального східноукраїнського Кривого Рогу.
Наслідки таких семантичних спрощень і маніпуляцій часто фатальні, оскільки “націоналізм” – надто багатозначне, розпливчате й водночас обтяжене негативними конотаціями слово, аби його свавільно й безвідповідально вживати, до того ж у розповідях про країну, якої насправді ніхто не знає, а якщо й знає, то головно з інтерпретацій RT та його клієнтели. Таким чином мета цього нарису – уважніш поглянути на так званий “західноукраїнський націоналізм”, на його специфічні прояви в Галичині, його вплив на поведінку людей і систему цінностей, на сприйняття регіону за його межами та автосприйняття в самому регіоні. Для цього я скористаюся даними досить численних, хоч методологічно не завжди сумісних, на жаль, соціологічних досліджень. Найчастіше вони стосуються всього західного макрорегіону, деколи – окремо Галичини, й досить рідко – самого Львова. Тож без певної екстраполяції даних у цій розвідці не обійтися, розуміючи, що дані для всього заходу України чи для всієї Галичини застосовні до Львова лише певною мірою.
Що криється за цифрами?
Масове повсякденне вживання української мови у публічному просторі було найнаочнішим виявом “націоналізму” з погляду більшості тих, хто приїжджав до Львова зі сходу – чи то з Москви, чи з Донецька, чи з Києва, а проте аж ніяк не було чимось незвичайним для тих, хто не інтерналізував совєтської “нормальності”, котра апріорі кваліфікувала всяку публічну комунікацію українською (білоруською, молдавською, казахською і т.д.) поза селом, базаром та Спілкою письменників як підозріле і гідне осуду збочення. Хоч насправді прихильність до рідної мови не є якимсь суто західноукраїнським явищем; вона властива практично усім народам, і навіть на “російськомовному сході” (як часто пишуть західні журналісти) майже половина опитаних називає “рідною мовою” українську і послуговується нею вдома – “виключно”, “переважно” або “нарівні з російською”. Інша річ, що на публіці нею послуговується значно менше – виразна ознака репресивного, неприхильного до неї соціального довкілля, яке й далі підтримує й дискурсивно репродукує супрематистські колоніальні настанови. Західні українці в основній своїй масі їх ніколи не інтерналізували, через що регіон і досі залишається єдиною частиною України, де відсоток міських жителів, що спілкуються українською вдома й на публіці, є практично однаковим.
Це можна й справді вважати за вияв “націоналізму”, оскільки будь-який опір панівній (імперській, у цьому випадку) суспільній конвенції потребує певної (“націоналістичної”, в цьому випадку) мобілізації. Але цей націоналізм має виразно захисний характер, спрямований на відстоювання власної національної “нормальності” супроти імперської “нормальності”, репресивно накинутої зовні. Така постава може видаватися ненормальною і девіативною тим, хто інтерналізував імперський погляд на все українське як меншовартісне. Проте насправді вона є цілком нормальною, доволі типовою реакцією всіх народів на зовнішню – реальну або й часами уявну – загрозу.
І хоча масове вільне вживання української у публічному просторі є найпомітнішою рисою, що вирізняє Львів та інші західноукраїнські міста від міст решти краю, існує й низка інших відмінностей, менш наочних, проте статистично значущих й оприявнених даними соціологічних опитувань. Більшість із них зовсім не конче є виявом “націоналізму”, проте безумовно – виявом сильнішої національної ідентичності та, відповідно, більшої уваги до пов’язаних з ідентичністю питань. Так, наприклад, 86% “західняків” вважають себе “патріотами України” (загальноукраїнський показник – 83%). Ще більше – 89% опитаних у Західній Україні підтримують незалежність (загалом по Україні – лише 71%, при 20% невизначених); 65% готові захищати країну зі зброєю в руках або допомагати захисникам як волонтери (загалом по Україні таку готовість декларує лише 50%); 72% ідентифікує себе насамперед як громадян України (загалом по Україні – 65%); 84% респондентів у Львові пишаються українським громадянством (загалом по Україні – 69%).
Помітно сильніша національна ідентичність регіону обумовлює і його сильнішу прозахідну (насамперед щодо ЄС і НАТО) орієнтацію, і його підтримку – принаймні на нормативному рівні – системи цінностей, що їх зазвичай називають “європейськими”, – демократії, лібералізму, вільного ринку, громадянської залученості та активності. На практичному рівні відмінність між сходом і заходом не така вже й велика, оскільки і ті, й другі мають майже ту саму східноєвропейську (доволі низьку) політичну культуру і майже ту саму спадщину комунізму і совєтизму. А все ж статистично вона помітна і досить стабільна. Зв’язок між національною ідентичністю (націоналізмом) та прозахідною орієнтацією (набором цінностей) зумовлений історично – особливостями розвитку українського національного проєкту від самого його зародження у першій половині ХІХ ст. Головним викликом для його творців була емансипація від Російської імперії, яка не лише не визнавала українців за окремий народ, а й зуміла переконати в цьому (різними засобами, зокрема репресивними) багатьох із них. Це означало ще складніше завдання – розумову емансипацію в уявної русько-православної спільноти, що виводилася символічно з Київської Русі, проте була майже повністю привласнена Московією. Захід став таким чином для українців альтернативним центром самоідентифікації та набуття символічних і дискурсивних ресурсів, конче потрібних для опору імперському домінуванню. Захід репрезентував модерність значно краще, аніж Росія, проте вимагав також прийняття західних цінностей – принаймні на нормативному рівні. Це робило українців “західниками мимоволі” (by default): вони мусили або облишити свої націоналістичні амбіції й розчинитись у великоруському морі, або ж приборкати свій нативізм, своє традиційне православно-слов’янське антизахідництво і прийняти (volens-nolens) західні культурні і політичні зразки.
Іншим цікавим виявом сильнішої національної ідентичності в Західній Україні можна вважати вищий рівень соціального оптимізму, виявлений жителями регіону. Так, у серпні 2019 року 87% “західняків” вірили, що Україна подолає всі проблеми і виклики (загалом по Україні – 81%); 63% жителів регіону вважали, що Україна розвивається у правильному напрямку (16% – у неправильному; тимчасом по Україні співвідношення “оптимістів” і “песимістів” – 51% до 23%); 42% респондентів на заході заявили, що за роки незалежності відбулось більше доброго, ніж поганого, і лише 10% сказали, що навпаки (натомість по Україні перевага “оптимістів” виявилась зовсім невеликою – 26% проти 23%). Згідно з іншим опитуванням, 78% опитаних у Львівській області визнали себе “однозначно або скоріше щасливими” (загалом по Україні – 70%, причому в усіх західноукраїнських областях, не лише Львівській, показник “щастя” дещо вищий від середньоукраїнського).
Це особливо цікаво, тому що захід – один із найбідніших регіонів країни (і за середньою зарплатою, і за особистим доходом, і за регіональним валовим продуктом на жителя). А все ж більшість респондентів зараховує себе тут до “середнього класу” і оцінює фінансове становище своїх сімей помітно краще, ніж респонденти з інших регіонів. Так, у Львові лише 6% опитаних стверджують, що їм не вистачає грошей навіть на їжу, і лише 14% кажуть, що не можуть собі дозволити нічого, крім найнеобхіднішого (обидві цифри – серед найнижчих в Україні). Натомість три чверті жителів Львова (75% – найвищий показник в Україні) потрапляють у категорію людей із середнім доходом: мають (як стверджують) досить грошей на їжу, одяг, взуття та інші підставові витрати, проте мусять позичати або заощаджувати на більші покупки. Категорія справді заможних людей, котрі можуть собі дозволити майже все, у Львові, як і скрізь в Україні, статистично мізерна й не перевищує 4%.
Пояснити цей парадокс – почуття відносного добробуту у Львові і взагалі на заході України – неможливо ані закордонними заробітками, ані доходами від тіньової економіки (приблизно однаковими в усіх регіонах), – тим більше, що навіть у Києві, де середня зарплата майже втричі вища, аніж у Львові, до “середнього класу” себе зараховує лише 64% опитаних. Одне з можливих пояснень – структура західноукраїнської економіки, де переважає дрібний і середній бізнес. Це сприяє рівномірнішому розподілові доходів, ніж олігархічна економіка, яка переважає на сході і збагачує небагатьох коштом абсолютної більшості. Проте найвірогідніше пояснення парадоксу – патріотична мобілізація, котра не лише підвищує рівень соціального оптимізму, а й спонукає до помітно завищеної оцінки свого добробуту львів’янами і взагалі західними українцями – більш-менш у дусі саркастичної репліки львівського художника Влодка Костирка: «До 1991 року галичани гостро відчували дві речі – злидні й русифікацію. Після 1991 року галичани відчувають три речі, але вже солодко: злидні, русифікацію та велике задоволення від незалежної України».
Так чи так, а усі ці дані жодним чином не виявляють якогось сильнішого, ніж деінде, “націоналізму” в Західній Україні; радше підтверджують дещо вищий рівень патріотизму серед українськомовних українців (порівняно з іншими мовно-етнічними групами) і значно вищу їхню концентрацію саме в західному регіоні. Для порівняння: на заході України 93% опитаних називають “рідною мовою” українську, в центрі – 84%, на півдні – 42%, на сході – 36%, на Донбасі – 27%; загалом по Україні – 60%. Львів має приблизно ту саму мовно-етнічну композицію, що й весь західний регіон: 89% спілкуються українською, 4% – російською, 6% – “обома мовами”, і ще один відсоток – “іншими”.
Інакше кажучи, східні регіони виглядають дещо менш “патріотичними” просто тому, що мають значно вищий відсоток етнічних росіян і російськомовців. Сказане не означає, що вони апріорі байдужі або й ворожі до України; ідеться лише про статистично вищу вірогідність прихильного чи амбівалентного (зі зрозумілих причин) ставлення до Росії в цьому середовищі. Це означає також більшу ймовірність амбівалентного ставлення до українських справ, більшу міру непевності і невизначеності, зокрема в ситуаціях, коли їхня політична лояльність до України вступає в конфлікт із традиційною культурною орієнтацією на Росію, або й просто з особистими родинними та приятельськими зв’язками.
Різні види “іншості”
Відрізнити націоналізм від патріотизму буває нелегко – якщо, звісно, не йти за його анекдотичним визначенням: “Патріотизм – це те, що почуваємо ми, а націоналізм – усі інші”. Патріотизм стає однозначно націоналізмом лише тоді, коли набуває агресивних, ворожих форм щодо інших народів чи груп. За всіма іншими критеріями, як, скажімо, сила або важливість національної ідентичності для особи чи її пріоритетність щодо інших ідентичностей, відрізнити патріотизм від націоналізму практично неможливо.
Негативний аспект того чи того націоналізму великою мірою визначається наявною в ньому неприязню (ворожістю, підозріливістю) щодо “інших”, тобто рівнем ксенофобії. Західні українці не виглядають під цим кутом зору найкраще – якщо судити з загальнонаціональних опитувань Київського міжнародного інституту соціології (КМІС). Середній показник соціального дистанціювання від “інших” становить тут 4.7 пункти за семибальною шкалою Боґардуса (де “одиниця” відповідає готовості прийняти представників інших груп як членів родини, “двійка” – як друзів, “трійка” – як сусідів, “четвірка” – як співробітників, “п’ятірка” – як громадян України, “шістка” – як туристів, і “сімка” – не впускати їх узагалі до країни). По Україні цей показник становить 4.2 пункти, причому найнижчий він у південному регіоні – 3.7.
Безумовно, ці дані потребували б докладнішого аналізу, з урахуванням кількох додаткових чинників. По-перше, поняття етнічної “іншості” має на глибоко русифікованих півдні і сході абстрактніший, формальніший, суто “паспортний” характер, аніж на заході, де вона конкретніша, маркованіша, оприявнена у повсякденній мовній і звичаєвій практиці. Перевірити це припущення можна, розглянувши ставлення в регіонах до всякої “іншості”, а не лише етнічно-національної, як це робить КМІС. А по-друге, найбільшу соціальну дистанцію по всій Україні респонденти виявляють до ромського етносу, зосередженого переважно на заході, головно в Закарпатті. Можемо припустити, що саме там показник соціальної дистанції є найвищим і саме він тягне вниз відповідний показник для всього регіону. Перевірити це припущення можна, розглянувши дані не лише по макрорегіонах, а й по областях. Утім, навіть якщо показник ксенофобії в Західній Україні насправді є дещо нижчим, тобто, ймовірно, близьким до середньоукраїнського, він так чи так є доволі високим – що, зокрема, демонструє й недавня істерика на Львівщині і Тернопільщині з приводу евакуації туди українських співгромадян із ураженого епідемією Китаю і поселення їх у місцевих санаторіях на карантин.
Дослідження Центру ім. Разумкова, хоч і проведене іншими методами, великою мірою підтверджує результати КМІС. У цьому опитуванні респондентів просили назвати представників тих етнічних груп, яких вони хотіли б мати сусідами і, навпаки, яких не хотіли б. Знову ж таки, західні українці не виявили помітної толерантності: лише 39% заявили, що етнічність сусіда не має для них суттєвого значення (загальноукраїнський показник – 53%), тимчасом як 44% воліли б мати етнічно українське сусідство (загалом по Україні – лише 29%). Найменш бажаними сусідами передбачувано виявились роми – на заході їх категорично не хотів би бачити поруч 41% опитаних, загалом по Україні – 32%. На другому місці – росіяни: їх не хотіли б мати сусідами 30% західних українців (загалом по Україні – лише 13%).
Негативне ставлення до ромів типове, на жаль, для всієї Східної й Центральної Європи, зокрема тих країн, де ця меншина справді помітна: не хотіли б їх мати сусідами 65% респондентів у Чехії і Словаччині, 67% у Болгарії, 55% у Білорусі, 51% у Росії, 42% у Словенії, 62% в Італії. Натомість неприязнь до росіян є відносно новим феноменом і спричинена, поза сумнівом, воєнною агресію РФ проти України. Що ж до інших меншин, то й тут західні українці більше, ніж східні, схильні включати їх до переліку небажаних сусідів, а проте – що цікаво – вони схильні так само частіше включати їх і до протилежного списку – найбажаніших сусідів. Наприклад, 4% “західняків” не хотіли б мати поляків сусідами (загалом по Україні – лише 3%), зате хотіли б їх мати сусідами 28% західних українців, при загальноукраїнському показникові 18%. Пояснити цей парадокс можна лише більшою видимістю, а отже, й конкретністю етнічних меншин на заході: ставлення до них значно більше, ніж на сході, визначається особистим досвідом, і відтак виявляється більш диференційованим. Воно може бути більш негативним чи позитивним, але менш байдужим, оскільки йдеться більшою мірою про конкретних людей, ніж про абстрактні категорії з фіктивного совєтського “інтернаціоналістського” наративу.
Згідно з цим наративом (усе ще панівним на півдні і сході), етнічність не має значення, але тільки тому, що існує на рівні “паспортної графи”, газетної статистики та ще, може, фольклорних фестивалів, проте реально не оприявнюється у повсякденні – у мовних практиках, культурних відмінностях, особливостях побуту. Вона, власне, й толерується доти, доки меншина існує суто формально, нічим практично не відрізняючись від “нормальної” слов’янсько-совєтської російськомовної більшості. Натомість реальна інакшість, як показує досвід, стигматизується на півдні і сході значно частіше й гостріше, аніж на заході. Властиво, всі відомі нам приклади повсякденних конфліктів на мовно-етнічному ґрунті походять із півдня та сходу, а не із заходу, і стосуються найчастіш агресії щодо української мови та її носіїв.
Чи не найбільшого розголосу в цьому плані отримав одеський ексцес 2011 року, в якому українськомовний громадянин зазнав брутальної образи на мовно-етнічному ґрунті не просто від русофона-українофоба, а від міліціянта, тобто державного службовця, який за законом (систематично, зрештою, нехтуваним) мусив би спілкуватися з громадянином його мовою. З того часу, як і взагалі за роки незалежності, в цьому плані небагато змінилося. Образа на мовно-етнічному ґрунті не кваліфікується окремо як “злочин ненависті” (hate crime), і це відкриває й надалі широкий простір для традиційного й абсолютно безкарного ще з совєтських часів осмішування і принижування української мови та україномовців. Характерну історію розповіла зовсім недавно популярна телеведуча Яніна Соколова, яка звернулася до таксиста в Одесі звичною українською, на що почула у відповідь: “Шо, фашисты, настрадались мы из-за вас?! Теперь будет у нас реванш! (…) Говорите на том языке, на котором привык говорить народ в этом городе!”
У цьому зв’язку для з’ясування реального рівня ксенофобії варт уважніше глянути на дослідження Центру ім. Разумкова, де до переліку (гіпотетично) “небажаних” сусідів включено представників не лише різних етносів, а й інших соціальних груп. Для порівняння, у цьому ж дослідженні наведено відповідні дані з трьох інших країн. Не важко помітити, що західні українці в усіх питаннях, окрім релігії, толерантніші за своїх співвітчизників зі сходу, а тим більше – від росіян. (Дещо вища релігійна нетерпимість на заході, ніж на сході, зумовлена, скоріш за все, значно вищим рівнем релігійності в регіоні, а отже, й більшою значущістю цього питання для “західняків”. На сході “інша” конфесія, як і “інша” етнічність, є переважно абстракцією, котра жодним чином не проявляється у повсякденні. Тут ідеться, отже, не так про толерантність – повагу до тої чи тої інакшості, як про байдужість: хай собі та інакшість існує, допоки не оприявнюєтся й не створює панівній групі психологічного дискомфорту).
Табл. 1. Відповіді на запитання “З представниками яких наведених груп Ви б не хотіли жити по сусідству?” (Респондентам пропонували відзначити всі прийнятні варіанти відповіді).
Джерело: Національна безпека і оборона, №1-2, 2017, с. 23.
Те саме дослідження пропонує також цікаві дані щодо соціальної довіри – по Україні загалом, по регіонах та, для зіставлення, в кількох інших країнах. Знову ж таки, західні українці виявляються за настановами дещо ближчими до поляків і німців, ніж до співвітчизників зі сходу чи росіян. І якщо довіра до незнайомців або до сусідів вказує, скоріш за все, на дещо вищий рівень соціального капіталу, то довіра до людей іншої конфесії чи етнічності виявляє, ймовірно, також нижчий рівень етнічної та релігійної упередженості.
Табл. 2. Відповіді на запитання “Наскільки Ви довіряєте (повністю або частково) наведеним категоріям людей?”
Джерело: Національна безпека і оборона, №1-2, 2017, с. 22.
Наведені дані не спростовують згаданого раніше дослідження КМІС, яке виявило в західних українців більшу соціальну дистанцію щодо інших етнічних груп за шкалою Боґардуса. Але вони ставлять під сумнів можливий висновок щодо меншої соціальної дистанції східних українців стосовно інших груп, який начебто з того дослідження виплаває. Насправді вони показують значно більшу упередженість до реальної, проявлюваної у повсякденні інакшості на сході порівняно з заходом. Причина такої розбіжності, скоріш за все, полягає в тому, що розуміння етнічності (“національності”) на сході і заході є досить різним, тимчасом як дослідження КМІС вважає його апріорі однаковим. Категорія етнічності/національності на заході є важливішою, культурно значущішою, ніж на сході, де вона традиційно була суто словесною декларацією, записом у совєтських документах, позбавленою на практиці якихось значних (несовєтських/неросійських) культурних маркерів. На сході ця категорія все ще відбиває спадщину совєтського “інтернаціоналізму”: етнічність не має значення, допоки особа залишається “нашою” – совєтською і російськомовною.
Саме таке уявлення про “іншість” (і “нашість”) показує у специфічний спосіб давніше дослідження Центру ім. Разумкова, де, серед іншого, респондентам пропонували відповісти на запитання: “Наскільки жителі різних регіонів України та деяких сусідніх країн близькі Вам за характером, звичаями, традиціями?” (табл. 3). Цілком передбачувано загальнонаціональна опінія визнала жителів Києва і Центральної України “найближчими”, натомість громадян Туреччини, Угорщини і Румунії – найдальшими. Показово, однак, що західні українці у цьому рейтинґуванні опинились позаду не лише росіян, а й білорусів, – дарма що реальних білорусів в Україні мало хто бачив і взагалі мало що про них знає. Більшість визнала їх близькими (ближчими від галичан!) не тому, що знає їхній “характер, звичаї і традиції”, а тому що білоруси є частиною глибоко інтерналізованого совєтського міфу про три “братні” народи, тимчасом як галичани є частиною цілком іншого міфу – про “націоналістичний” захід та (квазі)інтернаціональний схід.
Табл. 3. Наскільки жителі різних регіонів України та деяких сусідніх країн близькі Вам за характером, звичаями, традиціями? (За 10-бальною шкалою, де “0” означає, що жителі цього регіону не мають нічого спільного з Вами у характері, звичаях, традиціях, “10” – жителі цього регіону максимально схожі на Вас за характером, звичаями, традиціями).
Джерело: Національна безпека і оборона, №7, 2006, с. 12.
У 2016-му ті самі дослідники запропонували респондентам подібне запитання (“Наскільки близькі або різні культури, традиції, погляди наведених груп?”), проте застосували іншу шкалу вимірювання, й ускладнивши тим самим можливість зіставлення нових даних із попередніми. А все ж цілком очевидною залишилася і надалі “інакшість” західних українців у сприйнятті співвітчизників: ті й сьогодні вважають їх за “культурою, традиціями і поглядами” значно віддаленішими від жителів східної України, ніж українців загалом – від громадян Росії. І навіть – з огляду на війну, вочевидь, – галичани уявляються тепер віддаленішими від жителів Донбасу, ніж українці загалом – від громадян ЄС (табл. 4).
Джерело: Національна безпека і оборона, №3-4, 2016, с. 37.
Сказане не означає, що жителі Галичини або Західної України сприймаються як “гірші” або “ворожі”. Скоріш навпаки, з опитування 2015 року постає досить позитивний образ західних українців в уяві співгромадян. 38% вважає їх “патріотичними”, 35% – “релігійними”, 28% – “культурними”, 23% – “із сильними сімейними цінностями”, 16% – “розумними й освіченими”, 14% – “готовими допомогти або дати пораду” (респонденти могли давати до трьох відповідей). Негативні риси відзначають значно рідше (що особливо впадає в око при зіставленні з подібним опитуванням щодо жителів Донбасу). Лише 7% респондентів вважає галичан схильними до “від’єднання свого регіону”, 6% вважає їх “хитрими і підступними”, 5% – “агресивними”, 3% – “безкультурними” й “неосвіченими”, 2% – “схильними до злочину”. На жаль, ми не знаємо попередніх досліджень такого типу, щоб простежити динаміку змін у цих уявленнях і настановах, але можемо припустити, що ті зміни певним чином пов’язані із загальними змінами ставлення до поняття “націоналізм” в українському суспільстві. Хоч там як, а почуття іншості та інакшості зберігається: галичани можуть бути цілком непоганими, але вони не такі, як ми. Вони все одно не вписуються в “нашу” матрицю східнослов’янської/русько-православної спільноти.
Що у підсумку?
Попри всі очевидні відмінності між українськими регіонами та мовно-етнічними групами, вони розвиваються більш-менш у тому самому – проукраїнському і прозахідному – напрямку, хоч і різною швидкістю та послідовністю. Це великою мірою витлумачує, чому Україна не розвалилась у 2014 році під зовнішнім тиском – як це часто буває зі справді поділеними суспільствами в умовах фактичного колапсу держави. Мовно-етнічні групи в Україні відрізняються різними рівнями, тобто різною інтенсивністю й одностайністю своєї лояльності до України (табл. 5), але не альтернативною політичною лояльністю до інших держав.
Табл. 5. Підтримка незалежності України основними мовно-етнічними групами, відображена у відповіді на запитання “Якби стояв такий вибір, чи підтримали б Ви проголошення Незалежності України сьогодні?” (у таблиці показано лише відповіді “так/ні”).
Джерела: КМІС 2001; Рейтинг 2013, 2014, 2019.
Та сама динаміка простежується і в різних вікових групах: що молодші респонденти, то вища ймовірність їхніх прозахідних і проукраїнських орієнтацій. Це, до певної міри, ставить під сумнів винятковий, “ненормальний” характер Західної України. Соціальна динаміка радше спрямована на поступову “нормалізацію” всієї країни, пропри всю суперечливість, болісність і заплутаність цього процесу. В кожнім разі, високий рівень патріотизму і сильну, виразну й пріоритетну національну ідентичність навряд чи можна вважати ознакою “націоналістичності” регіону (в негативному значенні) – принаймні поки вони не поєднуються з ксенофобією та етнічною ексклюзивністю.
Західні українці не настільки толерантні, як нам би цього хотілося, але їхнє ставлення до всіх видів “іншості” (не лише етнічної, а й конфесійної, ґендерної, соціальної) суттєво не відрізняється від настанов співгромадян на сході чи сусідів на заході. Прикметно, що і їхня електоральна підтримка для праворадикальних партій і політиків значно нижча, ніж у більшості європейських держав, і навіть, хоч як це парадоксально, у буцімто “інтернаціональній” східній Україні, де масова підтримка компартії, згодом Партії регіонів, а сьогодні – так званого “Опозиційного блоку” є великою мірою виявом радикального прокремлівського, українофобського, російсько-імперського шовінізму.
Важливо також, що легендарний західноукраїнський “націоналізм” має доволі інклюзивне бачення української нації. Лише 16% респондентів на заході окреслюють її в суто етнічних термінах – як людей українського походження, хоч би де вони мешкали. Тим часом на сході цей погляд поділяє 24%. І на сході, й на заході більшість (понад 50%) схиляється до політичного розуміння української нації – як усіх громадян України. Єдиний показник, за яким “західняки” можуть видатись ексклюзивнішими, це мова: 28% вважає, що приналежність до української нації визначається насамперед мовою спілкування, – на сході так вважає лише 17% (подібне опитування у Польщі, щоправда, мало трохи інакшу структуру, пропонувало респондентові вибрати не одну, а дві найдоречніші на його/її погляд відповіді з запропонованого переліку: 59% визначили приналежність до польської нації насамперед через самоусвідомлення людиною такої приналежності, в українському ж опитуванні такої опції не було; 40% визначили її через громадянство, 29% – через польське етнічне походження, 20% – через польську мову). Але оскільки при цьому вони зовсім не наполягають на українській етнічності, можемо приспустити, що йдеться не так про бажання виключити “інших”, як, навпаки, включити їх до своєї спільноти, спонукаючи до вивчення й використання української мови, котра все ще зазнає дискурсивної стигматизації й маргіналізації у більшості великих міст України.
Західні українці загалом і жителі Львова зокрема мають перед собою складне подвійне завдання: позбутися досить обтяжливого й надокучливого “націоналістичного” іміджу й водночас виконати роль самопроголошеного П’ємонту – лідера національного відродження й соціальної модернізації. Наголос на другому завданні може бути добрим ключем і до першого.
Стаття написана в рамках дослідницького проєкту “Identity Matters: Changes in Attitudes and Their Implications in Ukraine after 2014” за підтримки Фінського інституту міжнародних справ. Розширену українську версію підготовлено спеціально для Збруча.
01.03.2020