Починалося з головного – зі слова і мелосу. І декорацій, чи бутафорії. Терпи козаче – отаманом будеш. Хліб і вода – козацька їда. Засвистали козаченьки, їхав козак за Дунай, шабля, люлька – вся родина, сивий коник то мій брат. У два роки ми засинали, гойдаючись на конику, у кожушку, слухаючи тих пісень. А у три вже їздили балками на палицях-конях, у шапках з попришиваними шликами, підперезані пасами, за якими були запхані дерев'яні шаблі, ножі, а у багатирських синів ще й шило, і аркан, і клевець, і дратва, і кресало. Проїжджаючи через калинові хащі на межах, ми знімали сорочки і розтискали на тілі ягоди, розмащуючи артеріального кольору сік. Для спочинку вправно розкладали халабуди і палили поруч ватерку.
Етапи січової школи проходили поступово, але неперервно. Передовсім рівновага. Годинами ходили – так, щоби не ступити на землю – по колійових рейках, ковзали з гірок по леді або по болоті, потім вилізали на вориння і ходили по гнучких латах. Далі була висота. Різні дерева, різні гілки, різні чубки. Досягали такої певності і зручності, що сподівалися, що колись лазання по деревах обов'язково стане олімпійським. І зістрибування вниз. Уявляли собі світові змагання, на яких йтиметься не про то, хто вище скочить, а про то, хто неушкодно з вищого зіскочить. Спецкурсами були всілякі драбини, нори, скелі, яри, вітроломи, щілини. Особливого шарму додавала спортивно-тактична гра у системі окопів з першої війни.
З ніг – до рук. Найтриваліший вишкіл припадав на кидання. Спочатку шишки, потім каміння, врешті ножі. Мали знайдені у землі багнети і штики. Навчилися потрапляти у потрібне місце так сильно, що ледве витягали. До тичок примотували тяжким дротом цвяхи-сотки і метали списи.
Тим часом не забували про навкулачки і елементарну боротьбу. Згодом хтось зі старших показав вигадане ним фальшиве дзюдо, а інший навчив кількох абверівських прийомів. Вже у підлітковому віці з'явилися саморобні боксерські рукавиці, справжні спортивні рапіри і високі ходулі.
Всі ці тілесні вправи супроводжувалися магічними яскраво-гучними піротехнічними ритуалами. Від найпростішого карбіду у фляшці і підпаленої пластмаси до алхімічних комбінацій доступних сполук, які могли ефектно проявитися.
Але закономірність розвитку є така, що цивілізована людина прагне поширення сили думки поза межі вправного тіла. Відстань і швидкість, поєднання швидкості і відстані заради перенесення. Все це приводить до винаходу стрільби. Ми робили духові стрільби, рогатки і луки. Луки ставали щораз технологічнішими. Скажімо, сливове дерево, вигнуте у окропі, гітарні струни яко тятива, витесані з черешні стріли, наконечники з російських куль до гвинтівки взірця 1890 року. Роблячи луки, стріли з яких перелітали через найвищі дерева на горі, ми мріяли про те, як в якийсь чудесний спосіб знайдемо або роздобудемо пістоля. Поки такого не сталося, плавили свинець і виливали кастети, які – коли їх тримати в кишені плаща – своїм тягарем і заданою стилістикою рухів (не кажучи вже про відчуття надійності) нагадують короткоствольний револьвер великого калібру.
Хлоп'яча манорія настільки глибоко влізла у спинний мозок, що кілька років все, що ми робили, було наповнене духом і тонкою мудрістю великого бою: як копали грядки, як зривали яблука, як пили воду, як рубали дрова, як косили, як громадили сіно, як різали хліб, помідори, цибулю, як переходили через кладки, як заходили у темні коридори, як сідали на коней і ровери, як ішли по терені, як співали і слухали пісень із дитинства.
Потім, у житті, як море, я бачив дуже різних людей, у яких впізнавав, що вони мали щось подібне. Цілком не потрібне у мирному житті, яке передбачає місце злачне, місце квітне, де нема...
20.02.2020