Малий фейлєтон.
Так трудно людині визволитися від втертих фраз, від готових, вироблених форм думання, від стереотипних осудів, банальних етикет та одностайних систем. А як це часом вдасться, тоді на душі стає так добре, так молодо і весняно, немов би вернули хлопячі роки, коли то ножиком вирізувалося на шкільній лавці імя своєї дівчини... В цих рідких хвилинах відкриваємо світ на ново, з предивною силою відчуття правди, — не писаної але живої правди. Такими молодими очима доводиться инколи глянути на життя і людей...
Що-йно оноді зрозумів я та відчув, що значить: неволя та її наслідки. Я чув про неї вже так багато, читав про неї, говорив, співав пісні, я й сам витирав тюремні стіни з ласки Москалів, Австрійців і Поляків — та все воно виглядало якось инакше.
В життю зі словами і правдою діється так як з валютою в польській державі: не всі польські марки мають покриття в золоті, так і не всі слова мають покриття в дійсности...
Я бачив оноді громадку наших бранців. Одні тягли віз, а другі попихали. Йшли вулицями залитими відлегою. Мали на ногах щось наче тихий спомин з обуви; деякі мали ноги обвинені просто лахміттям. І на спині мали лахміття. Йшли згорблені, пригноблені, з пожовклими вихудлими лицями, з матовими очима. І я вперве зрозумів, що це неволя та її наслідки. І я відкрив нову правду, що неволя викривлює тіло, згинає хребет, розбиває нерви, ослаблює слізні желези, нищить людину, вбиває її душу.
І я вперве зрозумів і відчув неволю і найшов дійсне покриття для цього слова.
І жалую, що на ту картину не глядів разом зо мною різбар, щоби викувати її в твердому камені. Під різбою можна би лиш підписати рік 1920 — а вона говорила би довго грядучим поколінням — про нашу неволю..
Громадська думка
20.02.1920