Правдива вдяка д-рови Ст. Витвицькому, що горячо спомянув в пресі "великі вчорашні дні", всупереч ріжним обвинуваченням з якими стрічаєсь державність Західної Области УHP. зі сторони деяких таки наших громадян, котрі розпинають її часто гірше вopoгa.
Так, ся державність була прямо ґрандіозна. І як дивлюсь на її цілість і порівную процес її будови з розвитком инших сукцесійних держав, що повстали на румовищах Австрії, то прямо вірити не хочеть ся, як ми нашими мінімальними силами, на знищеній воєнними подіями території, замкнені з усіх сторін ворогами або в найліпшому разі теріторіями, в яких весь час кипіло мов в кратері Везувія, не узнані підметом міжнароднього права і вже в перших днях зaпyтaні в нерівну війну з ворогом, за яким стояла побідниця цілого світа — антанта і морально та передусім оружно його спомагала, — могли удержатись тільки місяців і обороняти свою землицю на всі сторони, а на внутр нашу будову чимраз складнійше викінчувати.
Повторяю: Дивлюсь на цілість нашої державної машини і констатую, що вона на причуд правильно функціонувала. Заслуга се величезної бїльшости нашого громадянства, що з повним запереченням свого "я", віддала всі свої сили під катеґоричний імператив скоординованої, невсипущої державної праці і вповні сказала ся доспілою до власного державного життя, до самостійного ведення господарства в своїй власній хаті. — І честь і пошана глибока належить ся не тільки таким Петрушевичам і Макухам, яких може нам слушно позавидувати хочби перворядна европейська держава, не тільки таким повітовим державним комісарам, що оплачувані марною платнею австрійського урядника VІІ ранґи в гривнах, часто майже в голоді, при мінімальнім перзонали, управляли своїм повітом як ні один австрійський староста, не тільки нашим суддям і урядовцям иньших властей та урядів, що при бойкоті Поляків виконували прямо надлюдську працю.
Але честь і слава також такому залізничому машиністови, що майже умліваючи з утоми через 2—3 доби з малими перервами вів свою машину і тішив ся як дитина, коли йому вдалось дістати по дорозі троха сирого дерева до її опалення, і нашому жовнірови, що обідраний і обрабований ріжними демобілізаторами, які нападали його в поворотній дорозі з далекої Італії, не вертав навіть на малий часочок до хати, тільки брав в руки старий кріс, а в кишеню кільканайцять куль ріжного калібру і йшов обороняти свою рідну землицю.
А наш мужик? Оповідаєть у Львові pіжні диктерийки, мов то він уважав нашу державність за нову інвазію і відносив ся до неї переважно пасивно, вижидаючо. Се звичайна дурненька сплетня, зглядно що найбільше ґенералізовання відірваних виcловів.
Але якби ті добродії, що так собі легко пускають дальше того або иншого входа дурненькі побрехеньки, бачили наших начальників громад, з якими вони горячими сльозами радости складали в руки підписаного свої службові приречення, якби вони бачили, як наші громади, через які йшла давніше боєва лінія і в яких не остала ані одна ціла хата, а мешканці крились мов ті хижі звірі по землянках, в яких тиф з причини браку лікарів, медікаментів і теплої страви поривав що раз нові жертви, а яким ми не платили жадних підмог, жадних причинків, що мов з рога обильности сипались за австрійських часів — з яким вони одушевленням складали послідний свій приодівок жовнірам в поли, з якою вони охотою мимо прецізно веденої підпольної роботи з тамтої сторони давали рекрута, сторожу, підводи і середники поживи для військових лічниць, то би замовкли їх "безкритичні язички", не розносили би вони дальше своїх "мудрих сплетень" і мусіли би віддати честь нашому меншому братови, що красше і глибше зумів зрозуміти велич значіння своєї власної державности, чим вони.
Безперечно, були у нас хиби, були надужиття. Але що дієсь в державах, які розпоряджають величезними кадрами кваліфікованих, інтеліґентних сил, котрими можуть легко обсадити навіть найменше відвічальні місця, що мають великі заграничні кредити, при помочі котрих можуть своїх службовців чудово вивінувати, а мимо сего для вратовання свойого істновання від ґанґрени, яка обнимає їх орґанізм, є змушені утікатись аж до кари смерти — за їхні надужиття?
Ті надужиття, се конечний товариш нових державних творів, в яких відносини ще не упорядковані, де нема ще відповідно фунґуючого державного контрольного апарату, де з причини великої скількости нагромадженого в часі війни державного добра, радше через нагоду, чим в наслідок з гори повзятого злого наміру поновлюєсь ріжні "здєлки".
А ми не мали людий і мусіли зразу віддавати вдасть першому ліпшому, що був на місци. До тих "здєлок" що впрочім в порівнанню до просто ґеніяльних "кавалів" у наших сусідів, представляють ся як слабі мізерненькі промахи en detail, взяв ся скоро з питомою собі залізною енерґією д-р Макух і нищив їх безпощадно так, що коли би наша державність удержалась по нинішний день, певно не треба би було взоруватись на репресіях наших сусідів.
Одним словом цілість нашої державности, поминаючи її відірвані, доразові патольоґічні (впрочім конечні) схиблення, випала як найкраще, і ми певно не потребуємо її стидатись перед осудом історії.
Тих панів, що в хвилях нашого найкрасшого підйому, в хвилях нашої найгорячійшої праці думали тільки про свою кишеню і допускали ся ріжних надужить, народ осудить і то безпощадно, як тільки прийде слушний час.
Відносить ся се і до тих добродіїв, що вміли в ту велику годину по ріжних публичних місцях обкидувати грязю наших найкрасших людей за те тільки, що вони як представники цілого населення і оборонці права та справедливости, уважали за найбільшу підлість уживати ріжних репресій проти инших безборонних співгорожан для того тільки, що вони не шкодячи безпосередно нашій державности і публичному ладови та спокоєви, стояли на ґрунті своєї, хочби з нашої точки погляду хибно і не справедливо понятої народної ідеольоґії.
Ті панове критики і підпольники, як їх кликалось до праці, хотіли мимо браку якої небудь личної кваліфікації, бути тільки харчевими референтами, хотіли відразу аванзувати хоч би на шефів секції, або бути членами ріжних вигідних місій. Вони то йшли до представника своєї власти з капелюхом на голові і цигаркою в устах і трактуючи його фаміліярно, домагались від нього ріжних неможливих заряджень, ріжних концесій для себе, що представляли би ся як прості надужиння права длятого, що вони бач Українці, вони мають право сего домагатись; як вони одначе ішли або ідуть до чужого уряду, то їхнє зайчине серце завмирає зі страху на вид дієтара перед котрим на десять кроків шапкують до самої землі.
Над сею півінтеліґенцією в найгіршім того слова значінню з її хоробливо розвиненими, широкими аспіраціями, зробить ся слушний суд і вирве ся її з корінням мов ті бо дяки з народної почви, щоби з нова не придушувала золотого колосся.
[Нова Рада, 18.02.1920]
18.02.1920