Війна – це конфлікт між державами, який полягає в боротьбі противників (агресора і його жертви) за свої інтереси за допомогою вбивства і каліцтва людей із використанням спеціально пристосованих для цього засобів (зброї).
Найтрагічнішим у війні є непоправність втрат, які вона приносить, – смерть чи каліцтво людей виправити вже неможливо.
Олександр КОСТЕНКО,
доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України. Заввідділу Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Чи існує на світі така кара для винних за воєнну агресію, яка була б адекватною відплатою за вбивства і каліцтва всіх – часто кількох мільйонів – постраждалих від цієї агресії? Не існує її! Не існує також будь-яких засобів повернути життя і здоров‘я жертвам війни. І чи є вбивство та каліцтво тих, хто чинить агресію, єдиним засобом протидії агресії? Може, є засоби цієї протидії, що не пов’язані з убиванням і каліченням людей? Ось проблема, яка сьогодні стає нагальним викликом для людства!
Подібна проблема вже поставала перед людьми, зокрема в XVIII столітті – «чи можна за допомогою кари подолати зло?» Для розв’язання цієї проблеми Ч. Беккаріа сформулював наступний принцип для зла у формі злочину: «Краще запобігти вчиненню злочину, щоб не бути вимушеним карати за нього». Цей принцип годиться для протидії будь-якому злу: «Краще запобігти злу, ніж потім реагувати на нього, не будучи здатним виправити зло, яке вже сталося». Це стосується і воєнної агресії, визнаної кримінальним злом, – тобто злочином.
Проте для запобігання злу треба виявити й усунути ті причини, що його породжують. Так само для запобігання війні слід виявити й усунути ті причини, що породжують воєнну агресію.
До речі, людство здавна шукало відповідь на питання, чи можна якимось чином відвертати війни, аби не довелося, воюючи, вбивати і калічити один одного.
Ще давньогрецький поет-комедіограф Аристофан, що жив у V–IV ст. до н.е., реагуючи на війну між Афінами і Спартою, створив антивоєнний твір – комедію «Лісістрата». В ній головна героїня Лісістрата організовує змову жінок не віддаватися для потіхи чоловікам, аби таким чином змусити їх перестати воювати між собою і встановити мир. І мир настає! У своїй комедії Аристофан відобразив сподівання людей на винайдення «рецепту» запобігання війнам.
Необхідність пошуку такого антивоєнного «рецепту» особливо загострюється сьогодні. Можливо, від цього залежить виживання людства. Але створити цей рецепт можна, лише пізнавши причини, що породжують воєнну агресію.
Певний крок у цьому напрямку зробив французький соціолог Еміль Дюркгейм. У своїй статті, написаній 1915 року, «"Німеччина понад усе". Ідеологія німців і війна», він чи не вперше спробував діагностувати ті причини, які спонукали уряд Німеччини до воєнної агресії у Першій світовій війні.
Німеччина почала воювати, оголосивши Російській імперії війну 1 серпня 1914 року. Якими були причини й умови, що спонукали її до цього? Для відповіді на це питання Е. Дюркгейм досліджує ідеї відомого ідеолога довоєнної Німеччини Генріха Трейчке. Виходячи з цього, агресивну поведінку Німеччини в Першій світовій війні Е. Дюркгейм пояснює «наслідком певного розумового і духовного укладу». І далі він розкриває цей «уклад» в головах людей таким чином:
1. «Держава стоїть вище міжнародних законів»;
2. «Держава стоїть вище моральності»;
3. «Держава стоїть вище громадянського суспільства».
Ці ідеї насаджувалися як державна ідеологія для німців. На основі цих ідей виводиться імператив: «Німеччина понад усе!» Цю ідеологію Е. Дюркгейм визначає як «пангерманізм».
Е. Дюркгейм дійшов висновку, що вказані ознаки «розумового і духовного укладу» тогочасної Німеччини є симптомами «соціальної патології». Саме вона проявилася у вигляді воєнної агресії Німеччини у тій ситуації, що склалася в Європі та світі.
Ідеологія «пангерманізму» служила для виправдання вбивств і каліцтв, вчинюваних німецькими солдатами на війні.
На прикладі німецької воєнної агресії Е. Дюркгейм доводить: там, де запроваджується ілюзорний принцип верховенства державної волі над «міжнародними законами», «моральністю», «громадянським суспільством», ця воля закономірно перетворюється на сваволю держави, яка проявляється у вигляді воєнної агресії. «Мати за собою саму природу речей – це вища сила, якій безкарно неможливо протистояти», – пише Е. Дюркгейм, характеризуючи державну волю Німеччини, що, порушуючи «природу речей», перетворилась на державну сваволю. Вона породила воєнну агресію в Першій світовій війні. І це агресивне свавілля, що порушувало «природу речей», не закінчилося для Німеччини безкарно.
Якою ж, виходячи з цього, Е. Дюркгейм вбачає концепцію запобігання війнам, що виникають з воєнних агресій? Він формулює ідею, що, виходячи з факту органічної взаємозалежності держав, які утворюють єдину і цілісну міжнародну спільноту, в цієї спільноти заради самозбереження і спільної безпеки є всі можливості для подолання «соціальної патології», яка уражає ту чи іншу державу і проявляється у вигляді воєнної агресії. Отже – запобігання війнам цілком можливе, треба лише міжнародній спільноті хотіти і навчитися реалізувати цю можливість.
Чи підходять сформульовані Е. Дюркгеймом висновки для пояснення причин, що породили воєнну агресію РФ проти України? Очевидно, підходять. Бо до дуже подібних висновків приходить політичний діяч, економіст Григорій Явлінський у своїй актуальній статті «Причини», опублікованій 30.06.2022 року.
Усі симптоми «соціальної патології», яка проявилась у воєнній агресії Німеччини, виявлені цим автором також і в РФ, лише викладені вони в іншій термінології, відповідно до особливостей російських реалій.
Так, Г. Явлінський стверджує, що в РФ «…національною ідеєю… стало протистояння із Заходом, новий світопорядок, месіанська роль Росії». Головним адептом цієї ідеології став президент РФ В. Путін. За його президенства, зазначає Г. Явлінський, курс РФ протиставив її світу XXI ст., привів РФ до такого ж самого світорозуміння, яке в свій час породило Першу і Другу світові війни.
Ця ідеологія, реалізована в державній практиці РФ, називається рашизмом. Саме його прояв ми і бачимо у воєнній агресії РФ проти України. Це є реалізацією, зокрема, заявленої В. Путіним рашистської ідеї: «Кордони Росії ніде не закінчуються!» Так і хочеться протиставити йому антирашистську тезу: КОРДОНИ РОСІЇ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЮТЬСЯ КОРДОНИ ІНШОЇ ДЕРЖАВИ!
Верховенство державної сваволі над «природою речей», відображеною в праві і моралі, тобто верховенство цієї сваволі над природними, незалежними від будь-якої волі законами соціального співжиття людей, – ось що є «спільним знаменником» пангерманістської і рашистської патологічних ідеологій, що породили війни.
Кажучи метафорично, у воєнного агресора наявним є синдром, який має певну аналогію зі «синдромом скаженої собаки» – проявляти агресію, втративши той здоровий глузд, який мав би визначати адекватну поведінку. Іншими словами, і у воєнного агресора, і в скаженої собаки спільною є втрата здорового глузду, за допомогою якого забезпечується адекватність поведінки «природі речей» і безпека навколо них.
Заперечуючи необхідність для РФ дотримання якихось правил гри, що випливають з «природи речей», – зокрема законів, на яких засновується сучасний світопорядок, – російська державна влада та її ідеологічні апологети давно вже насаджували в голови руським людям комплекс сваволі й ілюзій, культивуючи таким чином «рашизм», тобто «вседозволеність для руських», зокрема і дозволеність воєнної агресії.
Бо якщо не визнається принцип верховенства для людей законів соціальної природи, тоді все дозволено: зокрема державі не треба підкорятися законам природного права і моралі, які відображають закони соціальної природи і становлять основу співіснування людей на Землі. Ось це і є світоглядною платформою як «пангерманізму», так і «рашизму», що породили воєнні агресії!
Виходячи з викладеного вище генезису воєн, чи можна запобігати воєнним агресіям? Відповідь: можна і треба! Для цього соціальні науки мають допомогти людству: по-перше, виявляти причини, що породжують воєнну агресію – тобто ту соціальну патологію, яка проявляється у вигляді воєнної агресії (подібну до розглянутих тут «пангерманізму» і «рашизму»); і, по-друге, виробити «технологію» використання засобів усунення цих породжуючих війни факторів і запровадження в людській спільноті антивоєнної культури, яка створює імунітет проти ураження соціальною патологію, подібною до «пангерманізму» і «рашизму».
Уявляється, що сказане дає підстави сформулювати такі ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ВІЙНАМ:
– Міжнародна спільнота, – відповідно до принципу верховенства законів соціальної природи, який мав на увазі Е. Дюркгейм у згаданій статті, – має встановити правила співіснування людей і народів, порушення яких кваліфікується як посягання на світопорядок – основу мирного і безпечного співіснування людей і народів.
– Будь-яка воєнна агресія визнається злочином, що порушує світопорядок – спільну для всіх основу мирного і безпечного співіснування людей і народів.
– Виходячи з принципу «Ми всі в одному човні!», міжнародна спільнота має природне право й обов’язок протидіяти будь-якій воєнній агресії двома способами:
1. Використання засобів для запобігання воєнній агресії;
2. Використання засобів для реагування на воєнну агресію, що вчиняється.
Ця концепція двох способів протидії війнам реалізується відповідно до принципу «краще запобігти воєнній агресії, ніж потім реагувати на неї». Запобігання війні – це запобігання воєнним вбивствам і каліцтвам. А реакція на воєнну агресію (зокрема покарання воєнних злочинців) необхідна, але нездатна виправити ті непоправні втрати, що вже сталися.
– Для запобігання війнам міжнародна спільнота має здійснювати заходи по запровадженню антивоєнної культури в усьому світі.
– Держава, в якій за встановленими критеріями діагностована соціальна патологія, що здатна породити воєнну агресію, підлягає міжнародній ресоціалізації. Ця ресоціалізація полягає у культивуванні в «хворій» державі, зокрема через канали міжнародного спілкування, без яких жодна держава не може існувати, – соціальних цінностей, що мають антивоєнний ефект.
Застосування заходів міжнародної ресоціалізації держави, ураженої соціопатичним комплексом сваволі й ілюзій, який здатен породжувати воєнну агресію, не є порушенням суверенітету цієї держави, а є природною реакцією на небезпеку, що загрожує міжнародній спільноті.
– Принцип незалежності (суверенності) держави не може бути використаний для виправдання воєнної агресії чи протидії міжнародній ресоціалізації – і, відповідно до принципу верховенства законів соціальної природи, не може тлумачитися як незалежність від цих законів.
07.07.2022