Книжки, яких я ніколи не прочитаю

Артуро Перес-Реверте

Спокійний зимовий день із сонячними плямами під кронами дерев. Я спускаюсь узвозом Мояно, зупиняючись біля відчинених у цій порі рундуків букіністів. Їх мало, і це мене печалить. Доволі теплий день, чудова пора, а тут – майже нікого. Я зупиняюсь, аби подивитись на прилавки, розмовляю з букіністами. У всіх них мало надій на те, що це виживе. Одна загартована ветеранка каже “нам лишились лічені дні” – і я поділяю її песимізм. Гадаю, врешті-решт тут постануть бари з закусками і крамнички з абиякими виробами народних промислів – і тоді, я в цьому впевнений, тут яблуку ніде буде впасти. На цей момент через відсутність інтересу публіки, через байдужість політиків, через часи, в які ми живемо, ця перлина мадридської культури в короткостроковій перспективі є приреченою; цей рай для читачів, де за ціною пари гальб пива можеш знайти (якщо навчишся вибирати) два або й три добрі видання чудових книжок. Тут не проходять пісні про те, що книжка дорога. Поки існують такі місця, як це, люди не читають не тому, що не можуть. А тому, що не хочуть.

Я старий мисливець за книжками, із притаманними для нього манерами та інстинктами. Тож сьогодні, як і завжди, пересуваюся між ятками, аби за допомогою бистрого ока і швидких пальців набити мисливську торбу, такий самий проворний, як тоді, коли 50 років тому прибув у Мадрид і почав, книжку по книжці, споруджувати той окоп, в якому я живу і виживаю: бібліотеку, яка потроху зростала, спочатку – аби відтворити бібліотеку моїх дідусів і батька, а потім – роблячи її більш особистою і власною. Яка дозволила мені зрозуміти складний і жорстокий світ, яким я мандрував замолоду, і яка зараз, помножена на сотні полиць і тисячі книжок, дозволяє мені переварити все, що я прожив. Яка, поєднана із тим, що я пам’ятаю та уявляю, дозволяє мені розповідати історії і тлумачити світ. І навіть витримати його, коли він мені не подобається. Ця бібліотека є робочим місцем, криївкою і – як я вже не раз казав – знеболювальним засобом; із тих, які не усувають причин болю, але допомагають його витримати.

Кажу: в такому віці це чистий інстинкт. Компульсивна потреба, хоча я вже маю цю чи оту книжку в іншому виданні. Читати старі аркуші, що їх читали інші очі, торкатися обкладинок, замацаних чужими руками, наповнювати брезентову торбу, яка зазвичай зі мною, коли я сюди приходжу: “Сіркуло де Лекторес”, “Едіторіаль Моліно”, “Колексіон Рено”, “Австраль” тощо. Звісно, я вже не відчуваю таких самих емоцій, як у перші роки; цього майже фізичного тремтіння, коли натрапляв на шукану книжку чи знаходив інші, які підморгували мені курним оком, обіцяючи стати частиною мого життя або навіть його змінити: “Закоханий диявол”, "Подорожні картини", “Золота стріла”, "Порівняльні життєписи", “Система природи”, “Хороший солдат”... Але спонука, потреба копичити книжки, як сорока блискучі предмети у своєму гнізді, лишаються незмінними. Я і далі полюю швидко, пристрасно, радісно. Потім, удома, я спорожню торбу зі своїми трофеями, аби помістити кожен у належне йому місце і компанію. Як оці чотири томи Ґрема Ґріна, які я щойно купив за десять євро (хоча вже й маю їх у інших виданнях) тільки тому, що наклеєний на них екслібрис змушує думати, що їхня власниця – можливо, вже небіжка, – ким би вона не була, втішено усміхнулась би, якби побачила, що я їх вирятував.

Іноді хтось, коли бачить мою бібліотеку, запитує, чи я прочитав усі ці книжки. Моя відповідь завжди однакова: одні – так, інші – ні; але я потребую, аби всі вони були тут. Бібліотека – це пам'ять, товариство і проєкт майбутнього, навіть якщо цей проєкт ніколи не буде завершено. Бібліотека вмебльовує життя і визначає його. Дивно не зауважити, що в серці і голові людини, уважно перебігшись очима по книжках, які вона має вдома – або яких не має. Тому я не шкодую за тими, яких так і не прочитаю. Вони виконують свою функцію навіть непорушні, мовчазні, вишикувані за своїми назвами на корінцях. Я можу їх розгорнути, погортати, поволі оглянути, покласти в наплічник для подорожі. І хоча багатьох я так ніколи і не прочитаю, вони виконають свою місію. Своє шляхетне призначення. Коли я зрозумів, що ніколи не прочитаю усіх книжок, які прагнув почитати, і прийняв цю дійсність із сумною покорою, моє читацьке життя змінилося. Воно стало повнішим і зрілішим – подібно до того, як на першій війні, яку я спізнав, усвідомлення того, що я також можу померти, змінило мій спосіб бачити світ. Книжки, яких я ніколи не прочитаю, визначають мене і збагачують так само, як ті, які я прочитав. Вони тут, і вони знають, що я це знаю. Якщо вони переживуть час, вогонь, воду, лихо і тупість людей, одного дня вони перейдуть до іншого. І перейдуть завдяки мені, який мав привілей вирятувати їх із тисяч катастроф і приєднати до мого життя.