Мої думки ніяк не затихнуть — я досі думаю про Вадима.
Вадим — звичайний собі українець, який не відчуває себе вдома, коли він удома. Йому випала нагода поїхати до Канади, і він не вагається ані на секунду, бо переконання, що тут нічого немає і треба шукати кращі світи, є таким, що його важко проігнорувати, коли з’являється шанс. Бажання еміґрувати тим і нагадує бажання вмерти, бо в обох випадках перспективи здаються вичерпаними, і з Канади, як і з раю, не вертаються.
На переконання тих канадських українців, які виросли в еміґрації, навіть українські тварини мають приреченість в голосах, і це підходить для гри про Ноїв ковчег. Вадиму немає значення, що записувати: чи то старого чоловіка, який не в силах засміятись, чи то свиню, чи рахівського крижня — це все є не більше ніж перепусткою на його власний Ноїв ковчег, який порятує хлопця від Сирця, беззмістовного фрілансу, і Мами.
Але Маму покинути непросто. Вона зовсім одна, і, виявляється, зовсім не знає, як це — нормально жити. Від одної думки, що Вадим поїде від неї, вона хоче померти. А хіба буває любов більшою, ніж тоді, коли загроза зникнення того, кого любиш, викликає бажання померти?
Буває.
Любов до власного життя більша, і Вадим має чітке бажання це довести. Він втомився бути маминими декораціями, і з наміром стати кимось, тобто стати суб’єктом, Вадим хоче жити по-справжньому. Жити там, де дитину не соромно назвати, як квартал, де її зачали. Жити в країні, де навіть тьохкання папужки цінять в 25 баксів, і, мабуть, цінуватимуть його химерний синт-поп. Жити там, де він не буде постійно завеликим та незручним, там, де розмір не має значення.
Ціна за таку свободу доволі висока. Усі його пригоди — як то поцілунки з дуже сумною жінкою, дивацькі супутники в машині на полонину, нелеґальний перетин кордону, чи блукання у хащах — є не такою високою ціною, як стосунки, які сильно виросли [в ціні] за час між тим, що Вадим ховався від Маминих повчань за музикою в навушниках, до моменту, коли мама довіряє йому так, що зізнається в думках про гороховий суп.
Для того, аби отримати перепустку в інший світ, треба віддати все, що є тут. І звісно, треба записати голос птаха, про існування якого майже всі забули, і який співає десь так часто, як цвіте папороть.
Голос крижня Вадим записав. І справді, українська фауна має приреченість у голосі. Трохи дивно, що тим птахом виявився він сам. Шкода, що той птах співає так рідко. Шкода, що той спів ніхто не розслухав — навряд чи в нього будуть ще сили здобути такий запис — то була надто висока ціна. Навряд чи буде ще така можливість. Взагалі добре, що залишився живим — прикордонник і врятував його з того озера, і разом з тим знищив усі надії. І не дав померти, і позбавив можливості жити по справжньому. Неясно, чи варіант вирватись із української матриці взагалі був, але навіть якщо так, то слоїк солодкої свободи рахівський Морфеус вибрати не дав.
Проте фільм не закінчився у Рахові, і ми почули Viva forever у церкві. Кінцівка мала би закрити відповіді, але вона дала хіба ще більше питань. І не суть у тому, чому життя таке несправедливе, що може забрати все — бо втрата всього, насправді, є доволі повсякденним явищем.
Але чим є та пухова куртка з фіолетовим пір’ям, як в рахівського крижня — доказ його власної унікальности і підтвердження здогадки, що Вадим і є тим крижнем? Чи це заперечення винятковости Вадима, бо рахівський крижень настільки «унікальний», що в Бельгії пір’ям такої самої птахи аж набивають куртки? Хіба що відчай від втрати забрав у нього здоровий глузд, і тепер мамині улюблені пісні вчуваються йому в церкві, але навряд чи це є свідоцтвом чуда згори — ми ж усі до сліз сміялись півтори години з усієї тої магієї: молочних зубів спасителя, забобонів на Благовіщення, старомодної гри «Ноїв ковчег», і приреченості голосу української фауни. Невже Вадим таки не має влади над життям, і нехай там що він собі запланував, все одно Бог керує? Хіба чудо, якого ми скептично чекали ще від епіграфу, полягає у повній протилежности чуда?
Коли сміх, якого у фільмі вдосталь, затихає, так і не стає зрозуміло, чим все закінчилось, і чому думки тихі. Аби трохи прояснити всі ті питання, можна пошукати інтерв’ю з режисером Антоніо Лукічем.
І виявляється, що епізод з папугою — це реальна історія, яка трапилась з одногрупником Лукіча. Не варто шукати його імені та прізвища, але воно там було, і на місці того одногрупника мало хто би хотів, аби незнайомі люди знали, що доводиться заробляти на життя і таким чином. Виявляється, виконавець головної ролі Андрій Лідаговський приходив п’яним на зйомки, і стало неприємно, що такі подробиці зринають не від якогось папарацці в жовтому виданні, а від самого режисера, який запросив Лідаговського у свій фільм удруге, і їхні стосунки мали би бути дружніми чи хоча би просто професійними, а не такими, щоб виносити брудну білизну на публіку. Виявляється, Лукіч релігійний і забобонний, і сам каже, що коли йому перейшла дорогу жінка з порожніми відрами, то краще за нову справу того дня не братися. Тобто спершу ми сміялись над тим середньовічним світоглядом, а потім, виявляється, що він таки переміг?
Питань може й не поменшало, але стало ясно, що відповідей на них не отримати. І ще до них додалось відчуття обдурености. Це не робить фільм гіршим, радше навпаки — якщо треба вибирати якусь емоцію, яка буде про нашу сучасність, то ось ця обдуреність є дуже влучною. Це і є тим моментом, де комедія переходить у драму, бо з’являється післясмак. І тиха луна від приреченості в голосі рахівського крижня.
06.02.2020