Насправді це був цілий масштабний і тонко нюансований роман. У сенсі історії, але і розвитку стосунків, і формування внутрішнього світу, і навіть за галереєю типів, парсун теж. Ми з братом проживали його впродовж довжелезних восьми років. Не можна сказати, що однаково, бо навіть відбитки пальців у всіх інші, що, правдоподібно, не може не впливати на неповторність такого тактильного заняття, як гра на фортепіано, але подібність головних конструкцій була достатньо великою, щоби дозволити мені, думаючи про той досвід, вживати займенник ми.
Почалося зі старшого, з мене. У вісім років я був захоплений козаччиною. Тою, яка відродилася наприкінці минулого (тоді, а тому для мене назавжди) століття в Галичині. В тому числі по-західному якісні співи східних пісень. Учитель співів у школі мав скрипку, що різко міняло моє дитяче враження від співу а капеля. Коли на урок музики прийшли агітатори з музичної школи – тоді таким займалися і музиканти, і художники, і передовсім спортсмени – я без сумнівів записався на бандуру. Наш тато мав іншу думку. Його дитячою мрією був вокал у супроводі фортепіано. Він легко пояснив мені, що бандура бандурою, а фортепіано – раз я вже наважився на музикування – основа основ. Брата долучили до цієї афери без жодних сумнівів – вважалося, що ми маємо йти спільним шляхом.
На вступному прослуховуванні ми блискуче витримали тільки один іспит: бездоганно відтворювали відстукуванням олівцем усі заплутані ритми. Думаю, що в ідеальних умовах педагогіки саме цю властивість мали би культивувати, не сподіваючись успіхів у всьому іншому.
Музична школа стала для нас місцем страждань, приниження і самоупокорення. Бо ми не розуміли, як фортепіано може стати щоденною практикою у такому важливому і переповненому враженнями дитячому житті. Як Шевченко у війську, ми не могли прийняти цілком оправданої муштри. Думали, що нас навчать гратися з клавіатурою, а школа передбачала працю з нею. Вчителька спеціальності казала ставити з одного боку відкриту коробку сірників, грати вправу і перекладати сірничок на протилежний бік. Поки не перемістяться усі сірники. А це ж години життя. Хотіли меду полизати, а тепер занурюйся у нього, аж не можеш дихнути.
Ми вибрали рольову гру лагерних відказників. Ходили на уроки, але не працювали вдома. Школа ж має вчити. Із сольфеджіо виявилося ще гірше. Пропустивши аз, ще уловиш буки, але точно не второпаєш глагол, а що вже казати про покой чи черв. Натомість нас цінували у хорі. Бракувало низьких частот, а ми уміли гудіти.
Нас багато били по руках. Аж побачивши відео з Горовіцем, я зрозумів, що можна добре грати і без цього відтворення яблука у кисті. Ми були невдахами, за яких регулярно вносили плату із убогого сімейного бюджету. Усім у музичній школі подобався наш тато, і це якось дозволяло витримати прес очікувань і вимог. Разом з тим ми вивчали можливість виживання вільної людини у обставинах власної держави. Бо батькова воля, химерний мус, накладався на достатньо український державницький дух, який панував серед викладачів цього філіалу цілковито тоталітарної радянської освітньої системи. Може, саме це було найвидатнішим уроком восьми років вивчення моделі суспільного устрою.
Але розквітли ми аж на уроках музичної літератури, ще раз переконавшись, що кожному своє. І виявили, що можемо бути комусь цікавими навіть у такому закладі. Там, де можна було обійтися словами як дією, вчинками і результатом, ми були на своєму місці. Вже не треба було збирати розкиданих педагогом нот, нагрівати від жарівки термометра, щоби вдавати несподівану хворобу. Можна було вбирати у себе звуки музики, почуваючись адекватним, коли просторові фантазії композиторів треба переказувати сконденсованими метафорами, а не відтворювати рукою у лінійному триванні часу.
Щоправда, нам досі бракує вміння розповісти на фортепіано якусь власну історію. Натомість вдається незле помедитувати з клавіатурою, на клавіатурі, по клавіатурі. Роки річних кілець іноді записують щось невимовне краще, ніж вініл.
06.02.2020