Ой не гаразд, Запорожці,
Не гаразд вчинили,
Степ широкий, край веселий,
Тай занапастили!
Так співав наш нарід по зруйнованню столиці Запорожа в 1775 році, коли московські пани й ґенерали розпаювали між себе запорожський край і нарід Запорожа повернули у крепаків. Якої наш нарід має заспівати тепер, коли прозрить і довідаєть ся, хто головний виновник послідного розгрому України, тих страшних нещасть та траґедій, які навістили майже кожду галицько-українську родину і край перемінили в одну велику руїну?!
Виновника може знайдемо, коли знайдемо відповідь на питання: "Хто завинив, що в падолисті 1918 р. Львів не удержав ся в українських руках, та що не було ким обсадити переходу через Сян".
Відповідь на се питання знаходим в 95 числі видаваної в Камінці часописи "Стрілець" із дня 16. листопада 1919 р. Заки наведу сей доказ, скажу пару слів від себе.
По відступленню нашої армії за Збруч, я зійшов ся з одним висшим офіцером б. австрійської армії, котрий був на фронті східнім, був у Сербії, в Італії. Він бачив також все те, що в падолисті 1918 р. діяло ся у Львові. Спеціяльнож знає докладно, як формувались і постепенно скріплялися польські повстанчі відділи і як прийшло до уформовання тої польської армії, що обсадила Галичину. Ceгo офіцера спитав я:
"Скажіть мені, пане, як, на вашу думку, була би скінчила ся польсько-українська війна, коли би найдальше до 15-го падолиста 1918 р. українська команда у Львові дістала була до розпорядимости один полк Січових Стрільців, артилєрію, які два панцирні самоходи й пару міліонів корон?"
Офіцер аж скочив, розкривши широко здивувані очі.
"Що ви плетете?!" — відповів. — Відки? Полк стрільців, панцирки, міліони корон... Се тоді була фантазія, річ недостижима. Я на підставі фантазій не роблю ніяких комбінацій. І говорити не люблю про фантазії. Я не планетник".
"Се не була фантазія — відповідаю. — Се була реальна річ. — Ся поміч була, та Львів не дістав її лиш через зраду одної української партії. Я хотів би почути від фахового: які були би наслідки такої помочі, як би нею ще в падолисті скріпив ся був український ґарнізон Львова?"
"Коли то дійсно була можлива річ, то скажу вам, що думаю. Щоби знати, які були би наслідки такої помочі, треба на неї дивити ся, тямлячи те, що тоді було у Львові, але також і те, чого ми не мали. — Треба також взяти під розвагу ті сили, які тоді мали до розпорядимости галицькі Поляки та тодішню неохоту позагалицьких Поляків мішати ся до війни між обома народами Галичини. Отже зачну від грошей. В падолисті 1918 р. не мали ні зломаного сотика ані українське правительство, ані українська армія. Готівки в австрійських державних інституціях наше правительство не зареквірувало, а власна скарбовість ще не могла бути зорґанізована і податків ніхто не платив. Наша армія жила грішми позиченими з приватних українських фондів. Як була би прийшла поміч кількох міліонів корон, то наша державність була би фінансово до разу станула на ноги".
"Тепер скажу про поміч військову. Одна одніська панцирка на вулицях Львова була би не дала зорґанізувати ся польським повстанцям. Була би вигнала їх з усіх позицій, випорожнила би всі їх маґазини. Оружна опозиція польська супроти одної панцирки була би в падолисті абсолютно немислима. Спеціяльно такі позиції, як кадетська школа, або головний дворець були би мусіли попасти назад в українські руки. Не потребую говорити, які наслідки се було би мусіло мати у дальшій боротьбі, як би до того були прийшли, як ви кажете, гармати; тоді й при тім малім українськім ґарнізоні, який був у Львові, Львів був би мусів лишити ся в українських руках. Той ґарнізон мав зразу тисячку мужви. Старші господарі poзбігли ся домів, бо майже всі вони вже чотири роки не бачили родини. У Львові лишило ся не більше як шістсот (!) баґнетів. Се було замало, щоби в такім великім місті й при такім рознузданню удержати лад на улицях та охоронити місто перед рабівниками, яких у Львові було пару тисячок. Такий двірець залізниці був обсаджений силою 42-ох баґнетів! Тими шістьма сотнями треба було удержувати в місті лад, бити ся з Поляками, до яких раз ураз надтягали свіжі сили та ще й пoзa містом орґанізувати українську армію! Не в тім диво, що Українці мусіли Львів евакуовати, а в тім, що так довго видержали.
"Цілком инакше було би мусіло все те піти й цілковито инакше скінчити ся, як би львівський ґарнізон дістав був підмогу, той один полк, та ще й із двома панцирними самоходами і артилєрією! Передовсім повстання у Львові булоби здавлене одного дня. Львів був би лишив ся в руках Українців, і разом з ними величезні воєнні маґазини по Австрійцях. У Львові були накопичені величезні маси мундурів, чобіт, коців, муніції, то що. Брак усего того в українській армії був пізнійше причиною многих мілітарних невдач. Ті засоби використала польська армія проти нас.
Через нечайне уступлення нашого війська зі Львова лишилась у Львові велика сила українських державних службовників, яких брак в українській адміністрації довів опісля в західно-українській републиці до такого безладдя, яке було в соціялістичній державі Київській. Се мало той наслідок, що антанта перестала вірити в можливість життя самостійної української держави не лиш по тім, але і по сім боці Збруча.
"Окрім того, що ми мали у Львові обмаль війська, причиною нашого погрому був брак орґанізованого і карного відділу війська в Перемишлі. Перемишль — то одинока брама, котрою тоді могла до Львова продерти ся польська виручка. Якби до Львова прийшов був тоді полк наших стрільців з панцирними автами і артилєрією, то можна було дві сотні з одною панциркою вислати до Перемишля. Тоді булиби не розбігли ся ті українські вояки, яких в Перемишлі і околиці полишила була Австрія. Тоді Полякам булаби замкнена дорога на Львів і в руках української армії булиби опинили ся ще більші ніж у Львові, маґазини з воєнним запасом, з муніцією і збруєю.
"Не вільно забувати, що в перших днях падолиста пройшло через Львів яких стопятьдесять тисяч українських вояків з австрійської армії. Були се урльопники, що їхали домів; вояки, що вертали з урльопу до кадри або й на фронт. Всі вони, коли почули, що Австрія розпалась, стали товпою розходити ся. Не було ким здержати їх і пояснити, що тепер польсько-українська війна, та що вони в своїм власнім інтересі повинні вступити в ряди української армії. До того ще соціял-демократи скрізь голосили, що Галичина лучить ся з великою та могутньою Україною; що відти прийде кілька корпусів, щоби Галичину взяти в посідання для Соборної України. "Коли так, думала наша мужва, то ми не зрадимо України, як підемо домів, аби який тиждень припочати". Не було ким спинити їх. Команда армії мусіла аж пізнійше стягати вояків з сіл і на ново формувати з них військові кадри. Якби в падолисті прийшов був до Львова полк Стрільців, то часть його можна було ужити до вдержання вояків, що розходили ся домів. Уже в падолисті, найдальше до половини грудня ми булиби мали стотисячну армію, всю Галичину по Сян у наших руках і взірцево уладжену адміністрацію, бо вона недомагала через те, що більшість державних службовиків лишила ся була на території окупованій Поляками. Поляки, котрих апетити на українську землю, очевидно, росли в міру їх мілітарних успіхів, булиби мусіли погодити ся з тим, що українська земля для України. Антанта, крій одної Франції, рішучо стояла тоді за Україною, так що в грудни дала Полякам два рази приказ віддати Львів Українцям. Лише невдачі Українців і спричинена соціял-демократами анархія в адміністрації спонукала антанту дати Полякам поміч, хоч зразу не на підбиття України, лише в ціли заведення ладу.
До всего того було би не прийшло, як би в листопаді 1918 року прийшов був до Львова полк стрільців, та ще з панцирками й артилерією. Ми були би вдержали і закріпили західню область України. Обезпечивши себе, могли ми найдальше до марта поставити армію, хоч би двістатисячну. Половини сеї сили було би вистало, щоби справити ся з большевиками, що опанували були Подніпровє й дати Східній области України українське правительство. Але який то полк мав прийти до Львова, та чому не прийшов?
"Гетьман Скоропадський — відповів я — зopyжив полк Січових Стрільців під полковником Коновалцем, дав артилєрію, панцирні самоходи і корон, не знаю кілько міліонів, та приказав іти, спасати Львів. Однак соціялдемократи, київські і галицькі, між старшинами полку підмовили полк плюнути на Львів і Галичину та йти бити беззубу собаку — валити гетьмана Скоропадського!"
Мій офіцир витріщив очі і якось чудно спозирав на мене. Поблід, перлистий піт виступив на його чоло. Я бачив, що в його душі важка боротьба.
"Се брехня! — промовив тихим, тремтячим голосом. — Не повторяйте сплетень, клевет, бо осмішите ся!"
"Се щира правда" — відповідаю.
Офіцир схопив ся зза стола, визьвірив ся на мене і крикнув:
"Брешете! — Ще раз кажу, брешете! Се немислиме. Не увірю й ніхто не повірить, щоби між нами, та ще й між стрільцями знайшла ся така худоба... хоч би се був тричі соціялдемократ!"
Не попращавщи ся, офіцир відійшов. Від хвилі cеї розмови він — не знає мене. Я в його очах інтриґант і клеветник.
(К. б.)
[Нова Рада, 03.02.1920]
(Кінець).
Оноді попав ся в мої руки орґан Січових Стрільців, видаваний в Камінци. "Стрілець", ч. 95. з 16 падолиста 1919 р. В фелєтоні д-ра Назарука читаю "Спомини":
"Як я виїздив — пише д-р Назарук — зі Львова, Львів був ще в руках українського війська. Але в нім кипіли завзяті бої. Як член Української Нац. Ради брав я участь в переговорах з Поляками. Коли ix провідник Шталь заявив отверто, що вони не в силі додержати умови, бо узброєні польські... не слухають ніякого проводу, я виїхав з поручення Команди Українського війська до Київа, щоб у гетьмана Скоропадського просити допомоги для вдержання Львова. Зі мною їхав сотник Шухевич (інжинір). Ми всі виїхали автом з "Народного Дому" дня 5. падолиста 1916 р. о годині 2. досвіта, через ринок і Личаків. Було дуже студено й густа мрака стояла на вулицях Львова. З усіх улиць тарахкотіли кулемети, з вікон сипали огнем, раз у раз чути було детонації мінометів. Біля городецької горіли якісь маґазини. Ми їхали скоро. Біля шпиталя на Личакові мало нас не пострілила українська сторожа.
"Автом перегнали ми Галичину й доїхали до Радивилова. Тут пережив я найстрашнійшу ніч мого життя. Маси здеорґанізованих австрійських військ і вертаючих полонених стріляли в нічній темряві божевільно на всі боки. Весь час падав дрібний, влізливий дощ і грязюка була страшенна. Я не спав уже пяту добу та мав горячку. Переповненим поїздом приїхав до Київа дня 6. падолиста 1918 р. о год. 5. вечером і просто з двірця поїхав до гетьманської палати. В "прийомній" застав я полковника Січових Стрільців, п. Евгена Коновалця. Ми разом пішли до червоної кімнати гетьмана.
"Приняв нас дуже вічливо. Коли я представив йому становище Галичини й положення у Львові та іменем Начальної Команди Українських військ і Української Національної Ради у Львові попровив у поміч, він сказав усміхаючи ся:
"Скажіть отверто: Хочете в Галичині вирізати польських панів?"
"Хочемо збудувати Українську Державу", — відповів я здивований.
"Він знову усміхнув ся незначно, немов би хотів сказати: говори собі здоров, я боюсь чогось иншого". Але сказав:
"Хоч я не у війні з Польщею, але на таку ціль допомогу дам. Тільки мушу се зробити обережно: Видам наказ війську, щоб очистило від полонених залізничий шлях до Волочиськ. Як військо заженеть ся аж до Львова, я за се не відповідати-му. Але мусіти-му сі частини вилучити з моєї армії як дезертирські. Кілько вам війська треба?"
"Вистане полк Січових Стрілців, що стоїть у Білій Церкві. Він переважно з Галичан, які радо заженуть ся й поза Львів".
Думав хвилину й відповів:
"Мені їх тут треба. Але дам. Що ви на се?"—звернув ся до полковника Коновалця, Галичанина зпід Львова.
Полковник відповів:
"Я, Пане гетьмане — жовнір. І піду скрізь, де того вимагає інтерес Української держави!"
"Розумієть ся. Вам треба ще грошей?"— питав дальше гетьман.
"І бодай двох броневих автів та трохи артилєрії" — сказав я.
"Є. Дам! Але грошей можу дати тепер тільки пять міліонів карбованців".
Позаписував все те власноручно й при нас закликав адютанта та передав йому до виконання.
Чи не переслав гетьман гроші, не знаю. Що стало ся з допомогою, оповім дальше.
По авдиєнції вийшли ми разом з полковником Коновалцем. Ще в гетьманських комнатах сказав він до мене тихо:
"Ми, здаєть ся не зможемо поїхати, хоч требаб. Бо гетьман хоче піддати Україну Москві. Союз лівих (соціялістичних, Ред.) українських партій приготовляє повстання проти нього. Січові Стрілці звязані з Великою Україною більше, чим з Галичиною. Зрештою все те рішить стрілецька рада. Але наперед ходім до Національного Союза. Там застанемо Винниченка (соціялдемократа, Ред.). Повстання, розумієть ся, велика тайна".
"В кімнатах Нац. Союза застали ми Винниченка. Я оповів йому все, що й гетьманови, тай вислід авдієнції у гетьмана".
"Винниченко в обуренню закричав, що як заберемо Січових Стрільців, то повстання не вдасть ся; Київ важнійший, чим Львів. По довшій перепалці погодили ся ми на тім, що мій товариш Шухевич мав піти до гетьмана й заявити, що нам на Львів буде досить половина полку з Білої Церкви а я мав зараз поїхати на Стрілецьку раду в Білій Церкві. Пізним вечером коло 10. години висів я з кількома стрілецькими старшинами в Білій Церкві й пішов до казарми Січовиків. В пять хвилин скликали Стрілецьку Раду, зложену з самих старшин. Я зреферував їм, що дієть ся в Галичині й переповів всю розмову з Винниченком. На сім вичерпали ся мої сили. Се була моя шеста неспана ніч, і я заснув на кріслі. Памятаю тільки, що в кімнаті було дуже горячо, що вона була з білих дощок (барак) і що полковник Сушко будив мене, кажучи:
"Слухайте, слухайте! Бо сотник Черник (галицький соціялдемократ — Ред.) говорить проти!"
Але я не мав уже сили слухати. Мене випровадили до сусідної комнати й положили в ліжко. Лікар ствердив у мене горячку й сильну анґіну. Довго я спав — бо аж мабуть до 14 листопада. Тоді я встав і пішов до старшинської столової.
"Там довідав ся, що Стрілецька Рада головно під впливом пок. сотника Черника, "душі стрілецтва", вирішила не посилати ніякої підмоги на Львів, бо Київ важнійший. Наказ від гетьмана прийшов, але прийшов і другий, яким відкликано перший. Хто вислав сей другий наказ, не знаю. Пізно вечером прихали до січових казарм члени Директорії з Винниченком і Петлюрою (оба соціялдемократи — Ред.) Постановлено почати повстання 16. листопада 1919 р. Одна сотня СС. мала в полудне заняти Білу Церкву. Дня 16. листопада в само полудне сотня СС. розброїла гетьманську сторожу тай розстріляла двох гетьманських урядовців, мабуть, що мучили народ в тюрмах. Транспорт Січовиків стали їхати на Хвастів. Я виіхав з третим, разом з Директорією. Я хотів їхати до Львова, але полковник Коновалець заявив: "Переповість там все Шухевич, а ви мусите остати. Директорія не має ні одного товмача". Шухевич поїхав а я остав".
Ні сім спомини д-ра Назарука уривають ся, бо дальші числа "Стрільця" вже не вийшли.
*
До питання, що було би мусіло стати ся, як би тота поміч стрільців була в пору наспіла до Львова, додамо друге питання: "як війна була би мусіла скінчити ся, як би в лютім і марті 1919 року, коли на фронті Львів-Перемишль було тільки 10.000 баґнетів, поставлено ще других десять тисяч мужви?! А ся мужва була, лиш не на галицькім фронті!
В марті 1919 року було на галицько-польськім фронті всего на всего 36 тисяч "баґнетів". Десять на фронті Рава-Львів, десять обіймало підкову Перемишль-Львів, шіснацять на фронті Перемишль-Хирів по Карпати. Позитим не було ніяких резерв. В тім самім часі в наслідок аґітації соціялдемократичних "негайників", що домагались безпроволочної реальної злуки обох Україн, вислано за Збруч десять полків Гуцулів! Українська офензива, що вже нераз і не два проломила польські становища все розбивалась через брак всяких резерв. Коли тоті полки галицькі відкликано зза Збруча, вже було запізно. Тоді вже до Поляків прийшли Познанці, прийшли Галєрці, а наша армія вже не мала — муніції.
[Нова Рада, 04.02.1920]
04.02.1920