Постдраматичний театр – це природний шлях розвитку театру. Актори, режисери та драматурги шукають нові способи комунікації зі світом. Чим постдраматичні вистави відрізняються від драматичних? Розмова з Любов’ю Ільницькою – театрознавицею, кураторкою театральних проєктів, викладачкою Львівського національного університету ім. І. Франка – перша із циклу на тему "Постдраматичний театр в Україні". Про явище "постдрама" розмовлятимемо з людьми театру: акторами, режисерами, театрознавцями й керівниками театральних установ та проектів.
● Еволюція драматичного театру: що таке постдрама?
– Драматичний і постдраматичний театр. Можете пояснити, що ці поняття означають і як пов'язані?
– Ключовою відмінністю класичного й постдраматичного театрів є ставлення до тексту, з яким вони працюють. Класичний театр бере за основу текст й інтерпретує його. Постдраматичний театр відкидає текст як домінанту. Ідеться про велику свободу роботи з матеріалом: перемонтування, переформатування й загалом доволі вільне поводження з текстом. Проте постдрама – це радше підхід до театру, своєрідні ознаки, симптоми, притаманні для певного етапу його розвитку.
– Ув основі класичної драми зазвичай є конфлікт цінностей. Постдрама ж від єдиного, цілісного конфлікту відмовляється: він стає доволі фрагментованим. Тоді як можна охарактеризувати композицію постдраматичної вистави?
– Структура є завжди. І конфлікт є завжди. Просто це не обов'язково конфлікт, який розгортається між двома персонажами. Це радше щось світоглядне. Конфлікт, у якому є мінімум дві сторони. Також є джерело проблеми, є якісь причини, вияви в суспільстві, її симптоми й спротив проти цієї проблеми.
– Чи погоджуєтеся Ви з думкою, що від драми не втечеш? Що вона є фундаментом будь-якого театрального твору?
– Мабуть, так. Драматична ситуація є в основі всього в театрі. Драма не закінчується. Просто постдрама – це інший формат. Це інший підхід до драми. І конфлікт навіть не мусить бути дуже чітко названим чи прописаним. Він може бути взагалі на другому рівні, про який знають лиш автори вистави. Глядач може навіть не зчитувати конфлікт свідомо, але рефлексувати, бо це викликало якісь міркування щодо теми.
– Постдраматичний театр називають театром концептів і відкритих асоціацій. Поверховість і багатозначність приходить на зміну глибокому й однозначному сприйняттю. Глядач не встигає усвідомити все й одразу. Якими є ідейні підвалини звертання постдраматичного театру до цього принципу?
– Ідеться про те, щоб залишити глядачам простір і свободу розуміти все так, як вони розуміють. Адже кожен приходить у театр зі своїм багажем і своїм досвідом. Для одного зірка буде символом комунізму, а хтось інший сприйме її за символ шоу-бізнесу. Багатозначність підтекстів може бути запрограмована й передбачена. Це дозвіл на вільну інтерпретацію й вільне відчитування підтексту з перспективи власного досвіду глядача.
● Автор і текст: їхня роль у постдрамі
– Чи коректно казати, що постдрама звільняє сучасного режисера від рамок, які встановлює текст?
– Думаю, це органічний процес. Театральні митці тисячу разів інтерпретували п’єси Шекспіра впродовж 400 років, а зараз шукають спосіб поставити в десятитисячний раз «Гамлета», не зробивши це так, як робили до них. Це означає, що треба робити щось не лише з костюмами, манерою гри, а й з текстом. Не тому, що текст є якимось поганим чи обмеженим, просто ми маємо свободу творити щось нове на базі цього твору, оскільки в постдраматичному театрі текст не є головним.
– Чи можна вважати, що автори та їхні тексти часто стають лиш натхненниками для власної роботи режисерів?
– Тут доволі небезпечним є узагальнення, вистави бувають різні. Текст чи автор не мусить бути джерелом інспірації. Текст може бути просто матеріалом. Найважливішою, зазвичай, є тема. Режисерів хвилює питання «про що ми будемо робити виставу?»: не те, який текст ми будемо ставити, а те, про що хочемо поговорити. І часто відбувається так, що митці/мисткині одразу знають, який текст використають для роботи з обраною темою, але часто трапляється й так, що наперед відома тема й до неї шукають відповідний текст.
● Театральна ієрархія: актор, режисер, драматург
– Як розуміти твердження, що в постдрамі важливий не образ актора, а його особистість?
– Постдраматичний театр не означає, що постать актора буде важливіша за його образ. Постдраматичний театр також може бути ієрархічним, де домінує режисер/ка. Думаю, що театр, у якому важлива особистість, а не персонаж, це не окремий театр, а лише інший спосіб існування актора – перформативний. У класичному театрі актор також може існувати як особистість. Це важливо не плутати, бо подібних нюансів є значно більше, ніж здається на перший погляд. Усе залежить від того, який тип театру практикує режисер/ка та який тип театру практикує актор/ка, як вони сходяться у цьому творчому процесі та які встановили правила гри.
– Чи відбулися якісь зміни в ієрархії ролей у постдраматичному театрі, якщо порівняти її з ієрархією класичного театру, яку очолював текст?
– Тут з'являється третя особа, у такому театрі часто є режисер, драматург (playwriter) і драматург (dramaturge). В українській мові ми не маємо подібного розмежування. Playwriter – це людина, яка пише п’єси, публікує їх, пропонує театрам до постановки, а dramaturge – працює над виставою разом із усією творчою командою. У такому випадку взагалі може не бути жодного літературного матеріалу, а лише тема. Команда визначає конкретну тему, тоді драматург/иня може залучати різні тексти та інші джерела. Він/вона створює контекст для команди, яка працює над виставою: приносить їм книжки, фільми, музику, твори візуального мистецтва, матеріали, які допомагають розібратися у темі, рефлексувати або слугують інспірацією. Також часто текст народжується спільно в роботі з акторами й акторками. Їм дають завдання імпровізувати, робити етюди, монологи, власні висловлювання. Робота драматурга – фіксувати це і, спільно з командою, відбирати матеріал, скорочувати, дописувати, формувати структуру. Драматург має зрозуміти, як краще вмонтувати той чи інший текст, або сцену у виставу.
Слово «монтаж» одне з ключових для характеристики постдраматичного театру. Ми можемо розчленувати на шматки п'єсу по-одному, потім по-іншому й змонтувати, додаючи ще якісь фрагменти. Скажімо, в самого «Гамлета» можна вмонтувати рекламу мила Dove, поезії Сильвії Плат чи сцени з фільмів Бертолуччі.
– Повернімося до ієрархічності в театрі. Чи завжди вона є?
– Доволі часто актори створюють власні тексти: у процесі імпровізації або пишуть їх. Часто в таких виставах на афіші не вказують окремо режисера/ку, драматурга/гиню, акторів й акторок, а вказують усіх співтворців вистави в алфавітному порядку. Усі є рівноцінними співавторами вистави. У європейських театрах вони навіть реєструють авторське право на цю виставу на всіх учасників і роялті ділять порівну. Це шлях до горизонтальної демократії всередині самого театрального колективу, який упродовж століть був дуже ієрархічним. Прикладом такої вистави є «Пауза» у Першому театрі, раніше у Львові я такого не зустрічала.
● Театральний глядач та його очікування
– Раніше в театрі на людей чекав катарсис, згодом люди почали просто проживати «інше» життя разом з героями: не буденне, не своє. Тепер постдраматичний театр пропонує не перетинати межу реальної та ілюзорної дійсності, лишаючи глядача в його ж світі. Чи не втрачає від цього театр, коли залишається реальністю, від якої глядачі якраз і тікають до театру?
– Є люди, які йдуть на виставу для того, щоб забутися, поринути в інший світ, відпочити, тому вибирають відповідний тип театру. Театри ж є різні. Є вистави, на яких глядачі можуть розслабитися, насолодитися грою акторів, костюмами, цікавим, сентиментальним й захопливим сюжетом. Кожен вибирає своє. У нових театральних течіях, які вже є в Україні, існує таке поняття як «критичний театр». Він може бути в різних форматах: класичний театр, аудіо-тур чи партисипативна вистава. Ключовим тут залишається критична позиція. Стосовно емоцій, які викликає вистава, то це вважається хорошим принципом для драматичного театру. Це його давня риса – зворушувати глядача, провокувати на емоції, змушувати плакати, і глядач це любить. Критичний театр намагається уникати маніпуляцій емоціями. Можна знати, як правильно вибудувати сцену, як правильно зіграти, щоб скерувати емоції публіки, запрограмувати глядача на страх, сміх чи сльози. У фіналі він відчуватиме просвітлення й очищення, але критичний театр намагається не застосовувати ці прийоми.
– Чому це називається маніпуляцією емоціями? І чим це небезпечно для глядача?
– Просто маніпуляції на сцені – доволі підступна річ. Коли режисер/ка, актори й актjоркии маніпулюють емоціями глядачів, то займають позицію зверхності. Коли режисер/ка або творча команда вирішують, що є ситуація, у якій певна людина, певна історія заслуговує співчуття, а інша – осуду, то виходить, що вже вирішено, що саме є правильним, а що ні. Глядачеві вже запропоновано схему, за якою треба сприймати проблему.
Якщо це проста історія про кохання чи пригоди героя, то це не створює проблеми. А якщо театр береться говорити про складніші теми, до прикладу, про війну, то маніпуляція недопустима. Митець/мисткиня не може ставати у зверхню позицію та стверджувати, що він все знає та зараз всім усе розповість. Він не може розказати глядачеві, якою є правда життя та які емоції той має переживати.
Тому критичний театр намагається уникати позиції, де режисер/ка опиняється на творчому Олімпі, поводиться так, ніби щоранку слухає Баха, читає Мольєра, не сидить у Фейсбуці й не дивиться Майкла Щура. Тут митець/мисткиня намагається показати інше – що він/вона така ж людина, як і всі в залі. Усі ці маніпуляції працюють на нього/неї так само, як і на всіх. Показує, що помиляється так само, як і глядач, дає знати глядачам, що сумнівається у тих самих речах, що й вони. Так виявляється здатність критично дивитися на певні явища та процеси.
– Чи можна назвати критичний театр тим мистецтвом, яке не бере на себе відповідальність за суспільну думку?
– Він бере на себе відповідальність, але не за всіх, і в цьому його відмінність. Він бере відповідальність за те, що відбувається з глядачем, тому не дозволяє собі використовувати маніпулятивні ходи чи спекулювати темами і не вважає, що має право виховувати. Критичний театр висловлює свої міркування. І тут справді важлива особистість актора, який не говорить від імені героя, що і як думати глядачам. Актор чітко відділяє свою особистість від ролі: може навіть погоджуватись з одними й не погоджуватись із іншими вчинками власного персонажа. Часто цей момент виходу з ролі актора – коли завіса ілюзії знімається – може відбутися лише в одному моменті вистави. Способів безліч: актор/акторка може представитись власним іменем чи рефлексувати перед глядачем з приводу своїх дій на сцені, а може навіть зробити це невербально (просто глянути в зал, читати той самий текст, але поводитись вже по-іншому). Театр має багато таких засобів.
– Багатозначність, деконструкція, текст – уже не авторитарна сила, анти-міметичність – більшість основних прийомів постдрами нагадують певний протест. Чому вони змінюються так кардинально?
– Процитую вислів, який якось використала режисерка Олена Апчел: «Я вірю в еволюцію, а не в революцію». Думаю, що ми маємо справу не з бунтом чи протестом проти чогось, а з еволюцією. Це органічний шлях розвитку, який приводить до нових форм, нових розмов. Бо світ змінюється дуже швидко, і з цим сучасним світом складно комунікувати старими методами. Для того, щоб спровокувати сучасне суспільство на діалог у театрі (а не просто, щоб люди прийшли, відчули емоцію та пішли), треба знаходити інший спосіб спілкування. Телебачення його вже шукає, музика теж шукає нові шляхи. Відповідно, постдрама – це логічний етап театрального розвитку, а не протест.
Розмовляла Олександра Зубрихіна.
Фото: Роза Саркісян.
14.01.2020