— Он і депеша біжить, дивіть! Пожди ти, псямать!
Один з трьох санітетів схилився до землі за камінням, готов швирнути ним, як в собаку, але не найшовши нічого, погрозив тільки нікчемній, чорній фіґурці, що гей ворона лопотіла по снігах в сторону бараків, простягнених під лісом трьома, чотирма велетенськими домовинами.
Хлопець злякано приостав, вони-ж метнули собою ще завзятійше, стрибаючи тяжко через ями, завіяні снігами, минаючи білі завалища з хижою насолодою охотників, що поперетягали в гущавині сильця, тугі, з кінського волоса і спішаться ось почислити, кілько орябків повисло між узлами.
Перший допав бараку Яць Шуліка, отворив двері, аж будьто непроходима пара звалилась на нього, підождав хвилю, облетів вигрібущим зором долівку й банти, скрикнув владно:
— Гей, до купелю, баби? Котра остане, за дроти!
— Ану-же, ви з бантів, злазіть! Чого поставали? — поспішили на поміч тамтому два другі за порогом.
Ой, пускаються до людий тенґо, підкреслюють власть посеред того люто столоченого бабського квітника, самі-ж захищені свяченою лінією свойого уряду!
Попадинихи не було доси видко, тепер вона вихилила нагло з поміж лахміття над печию своє допитливе обличчя з впадинками на матових щоках і сверкаючи білими зубами в пів-хохоті, з вагою пішла очима по напасниках;
— Та-а-к? У Різдво, та до купелю? В церкові правиться а ми у пару? А щоб ти більше не діждав гнати! А щоб ти гнав собак, не людей!
— А ти, єкбис чемна жона, то бис тут не сиділа! Моя баба сидить в порядку дома! — відгризся Яць делікатно.
Тут щось таке учинилося, що зразу і жоноча сорочка над печию і очі лютійші полину і чиїсь криві руки і горшки на плиті з насущником — лушпинням закрутилися, змішали, пішли переверть, як колиб хто у шипіт жбурнув цілий обрив. Поставало проти Яця і старе і молоде, мало пазурями тими до очей не лізуть. Судна година.
— А ти драбе! — навязалась до нього дячиха Гарасимовичка. (Вела голоском як по срібній струні)... Ти тут такий цікавий? Ти тут такий гойний? То ти вже забув шанци? 3абув, як Мадєр на людей меч вітягає, а кулі бринять?
Оторопів Яць від несподіванки, оступився кроком, поменшав, ущух.
— Ти б повторив ще раз те саме, стерво ти... лагідно і на вид зовсім безобидно дораджувала Яцеви бабуся Маслючка, що саме зодягалася до церкви і невістка пришпилювала їй на голові дрібнесенько зрішену перемітку, білу як цукор, з мудрим, шовковим забором. Не діждавшися відповіди, Маслючка не подивилася вже ні на кого, йно направилась вперід, преспокійно перехрестилася перед образами, отворила двері по при самий ніс санітетникам і вийшла повагом, як цариця, у тій свиті стародавній, хорошій, з червоними усиками довкола стану...
Се було щось зовсім нове, неожидане, тому ніхто і не розібрав гаразд в чім суть і баби веретенилися далі:
— От, ліпше би-сте сінники дали, бо див, що воші по стінах не ходе...
— Дома, то що-раз божий верецьку візолю, не кручу, кину на пліт у сонцеви, через хвилю як гладжена! Околот свіжий дам, з мерви ряднину cтрушy, як ляжу, то аби-м і не їла! Ex, коби-м хоч один раз іще лягла як ґаздиня! — жибоніла ласо котрась молодиця.
— Таку їжу дають, що аби яке здоровля, то парші муть падати на нарід...
— Сміття, кириня, пів року гнила капуста і мають бути люде чисті? — понеслася перід усіх фудульними словами "паня" Левковичка, коропецька дворка. Присідала в своїх широких спідницях до ритму слів і черкала повітря руками, як пава, що мете стежечку зеленим саваном.
— Не знати, ци то хто буде за цес мучений нарід... е... е... відповідати? (Голова у старого Деркача ходила на виснажених стегнах, як тінь, ще нею вітер на заході колише...).
Лопнули сінешні двері — біжать з райвахом, діточі форпости:
— Секціон іде, з книжкою, такий, пєний!
— Ану-ко баби, заходьте парами, щоб ви згоріли!
Пищать люде, не до ладу їм, що вже й казати! Раз, — свято рокове, друге — стужа така, аж серце жме, а на людських кістках обглоданих з тіла, на перові дранки... Але ради нема тай нема! Мами загортають бахурів, котра бере на руки, котра як той хрест закидає дітвака на плече, притулює повислі ноженята кріпко до грудей, йде навючена по тій скрипучій дорозі.
— Діду? — стиха, як колиб пробувала ховзку гиляку над проваллям, заговорила, було, Бондариха до свойого сусіда по берлогови, підстаркуватого Федька Проня, що цілими днями сновигається як в дурмані, останком сил дужається з діяволом розпуки, зі споминами. З кождої щілки, у кождім кутку Деркач бачить свій утрачений рай, весь в цвіті його до смертної любови, весь в сонці і сивій poсі. Рай, який кличе в простір за ним, за ґаздою...
Пронь саме суятився з таємним змислом біля печі і мило промовляв до когось закутаного хусткою:
— Ходив-єм до церкви, най Бог прийме, та-єм змерз. Що грієте?
— Водицю...
— Діду? — знов насмілилася Бондариха.
Зирнув на неї з під розкошланих брів, припорошених кузкою, тими очима набіглими кровю, мов голодне, смертельно тоскуюче псисько і гаркнув:
— Чого?
На поспіхах злебеділа молитовно такими дзвінкими словами, як колиб хто знечевя торкнув галушку і вона обсипала з себе всі перли поранку.
— До купелю женуть бабів, — ви ж видите? Що його робити з дитиною? Торкніть люльку як заплаче, мої рідні!
Осміхнулася зневолююче, достоту той, що кладе на стіл могорич:
— Нинька сам Бог у яслах покладений...
Приглянувся молодиці, немов бачив її у перше в життю, задвигав спеченими губами і прогугнявив з ненавистю:
— А деж то... тато твоєї дитини? У Петрівку на леду розчіхнувся, а?
(Дальше буде)
[Громадська думка, 18.01.1920]
Бондариха схилилася поривчасто, від одного маху піднесла колисочку з хворостини, обіймила її лівим раменем, правою-ж рукою накинула зелену гей рута дранку на себе і свій тягар та так вже й пішла за людьми. Картку секціона для передачі купальникам ткнула за пазуху.
Попадиниха і її кума держалися разом, обі як сестри в тих хустках, ще домашніх, що підвязуючи підборіддя, на чубі голови зібрані в узол з опущеними долі кінцями, по старосвітськи.
Доторкувалися до себе раменами з голодного похмілля.
— Три роки купають, аж йно та одна плінка осталася, шо кістки христіянцкі держить. Вже тут тої води і живим і вмерлим в довіль. Боже, якби то скоро вже писали до тої Данії на контракти! — тоскувала стара Хима, ясенівська повитуха.
Попадиниха навчала її:
— Тому купають, кумко, щоби був гендель. Одних сюди провадять під байнетом, других туди на марах несуть. То на се, аби народу менше ставало до миски. Здоровому то тут палком не контентні, за те до тих, що вже на сконанні, такі веселі, гей муравель до меду.
— ’n Tag! — поздоровляли півбосий гурт виселенців німецькі робітники, що йшли з своїм знаряддям на роботу.
— Най буде і так! — простодушно відповіла Попадиниха, не знаючи що на таке казати. Потому від неясного приливу опрощення міркувала у голос: чого то тепер всі мов рідні стали, а на бараках одно одному таке ненависне?
— Бо то воно дуріє, гей тота купа песят, що з цілого краю назбігаєся — допомагаючи вимові бистрими очима пояснювала Настя Антощина.
— Воно само собі ся дивує, — бо часом з голоду щось такого вибагне, так ся тяжко засміє або висварить! Як котре знов, то свище і ладокає а в нім би ся керви не дорізав... Ще инше то стулиться як мушка, знов коли на сволоки дерлось би зі скрути, — добавила своє слово швидка на мову Настина подруга, Похила Калина.
Остання в гурті була Бондариха. Втомлена, бліда, темні тіни лягли під очима. На болючі сустави налягали прути колиски, думка крутилася тільки біля неї, дослухувала. Яке манісіньке, а пручає собою, гей той жучок, обернений долі спиною! Тягар тут на бараках нераз непосильний та ще тяжша для матері домовинка накрита землею. Ідеш з кладбища вспять, сивий мак сиплеш з платинки по шляхови, щоб забуло тебе на віки, а сама не забуваєш...
Вели їх так аж до купальні, що то над нею чорніли вузкі рури коминів і гналася сажа перемішана з рудими димами. Хтось там отворив з нутра побілені двері і нарід увіходив в комору з сутим кашлем, тупотом деревляників, приповідками. Шипіли з зимна як раки в кропиві, але живо скидали з себе одежу, вязали її цупко в клунки і відносили на машину. Був се зелізний велетень, що вилискувався на череві білою полосою світла, як кит на верху води, обернений боком до сонця. Тепер прибігли чорні як ніч кочегарі, отворили засуви і з нутра машини виїхала залізна прича з ґратами по боках як куряча кліть. Жбухнули тудою, отсе лахміття разом з колискою Бондарихи. Зі свистом і стогоном, до стоту душа на покаянні, стала бігти пара крізь сітку рур, поплентаних над якимись збірниками у землі, та почерез ліс залізних проводів, простягнених високо над сволоками і сягаючих у внутр дезинфектора. Стеля велетенської шопи, сива від вогкости, блестіла як ледове зеркало в підземеллі.
У дверях своєї канцелярії станула сестра Вальпурґа, з строгим, яструбиним обличчям, в проміннях білого чипчика; на ній були широкі, також білі штани, звязані щільно низче кісток, рясна блюза оперізана ремінцем і жовтий воскований хвартух. Вона пускала наших жінок по очереди, садовила на лавці перед собою і чесала їх великим, кістяним гребенем. Обіч стояла мідниця з водою, там вона струшувала нечисть і видерті жмутки волосся кидала в отверту піч, де шипучи згоряли.
Очередь була довга, дітвори досить, що їх треба було стригти. Люди томилися, бо мали місця стільки саме, щоби ноги оперти. Декотрі звернувшися до стіни, в сторону церкви, молилися Богу, бо то рокова днина, другі терли закачанілі рамена і груди, або давали ляпанця дітям, що тяжко надоїдали у стужі.
Стара Скрипничка як срібний полин сива, кріпка і чиста держалася прямо поміж отсим знівеченим народом. Сиділа на лавці звернена стрункими плечима до сестри, придержуючи якийсь рубець на грудях і своєю спокійно піднесеною головою освіченою сірими, мудрими очима провідниці роду, приневолювала до здержаности і шаноби. Сетра поволі, не без здивування розплітала отсе холодне в дотику, видко все єще плекане волосся. Скрипничка відчула миттю чужий настрій і лице її осіяла кокетлива мелянхолія. Забула пекло донедавних страхіть, смерть чоловіка, рокову днину, осміхнулася молодо у ті дими в далечі іскрами притрушені і злегенька тремтючи у собі від душевного підєму, перебирала повісма вoлося як коли би струни гарфи. Потому — заспівала рівним, ніде не заломаним голосом, з вітхненою повагою, як слід керманичці хора:
— Розплітайтеся ко-си,
Мали-сте гаразд доси...
Тепер вже не будете,
Аж з Ґмінда піде-те...
— Тепер вже не будете, аж з Ґмінда піде-те! — бурно підхопили молоді молодиці, що коротко побувши з чоловіками пустили їх від себе на муку кріваву, на смерть по кавказьких рудокопах, по Альбаніях, карпатських западнях, італійських нетрях страховищних... Колишучи головами від нестерпних споминів, від пристрасних згадок небожата закривали долонями щоки, по яких плили сльози і темна жага.
— Не брат мій косу розплі-тав...
Де він тоті запліточки подівав?
Чи на менші сестри пода-вав?
Чи на тихий Дунай поки-дав...
— Чи на тихий Дунай поки-дав? ...плакали будьто сердито жіночі голоси, йно Скрипничка, що вже забула весняні людські чари, остала спокійна, далека всім довкола...
За співом час біжить, хто більше неспокійний, суєтиться, докорює сам собі:
— Христіянин, як ся народить, то якесь лице має, а тут як безроги... Дома Ністер, кожде приємно заховуєся, а тут мами, діти, баби, всі голі а голі, чисті від рубця до рубця, гей ті хлопи, що стають до бранки...
Маслюччина Марія, нага і гладка як біла береза, в однім тільки сяйливім ґердані з трьома срібними хрестами на шиї, несла свої розкішні коси в обох руках, щоби не мішали їй іти.
— Вуйно — сказала з осміхом до жінки перед собою, чую, сестра хвалить людий, що голови чисті, пустіть мене скорше, може дасть хустину біленьку?
Жінки зглядалися заздро на її нетронуту вроду, на те владне волосся мов плинний янтар пересуте крізь пальці, але хвалили і троха жалували навіть:
— Кілько то таких кіс як отсе Маріїна пішло під ножиці, як сестра полакомиться? Коси у світ, по панах, дівціж біла хусточка, щоби не плакала і гайда на всі вітри, обстрижену!
Скінчила Німчиха навісну роботу, нарід грянув у тепло. Купальня загомоніла ляском босих ніг, пискотом діточим і журчанням горячих струй, що потекли з кратів на долівку. Від землі плив ще холод, то жінки посідали на лавках, підобгавши ноги під себе, як ті равлики, облуплені з черепочків. Діти й собі попри них: оповідали одно одному, хоч зуб на зуб не попадав, що саме тепер у церкви, перед царськими ворітьми німецька ялинка, уся в чічках та позолітці стоїть...
(Конець буде.)
[Громадська думка, 19.01.1920]
(Конець.)
Не вспіли натішитись розлогим місцем, вже надбігла сестра, з шпитальної канцелярії їй тeлєфонували, що на сотнім бараці тиф; блискаючи настобурченими зубами вона, як той Бровко гусий, стала заганяти нарід в сусідну комору, за якою по невловимім страху і наглій втомі чулося близкість розяреного до грани, залізного велетня.
Замкнула двери на ключ, щоб не заманулося кому втекти і вертнувши звивчатим станом, повіялась з подругами здогоняти чужинецьке богослуження.
Холод відразу ущух: стало добре тепло, не загодя-ж так горяче, що люди посхоплювалися з місць, готові бігти, але не було куди. Баба Хима зі своєю задишкою не могла собі найти місця, не переводячи віддиха суєтилася в колісце і чіпала закарлюченими пальцями стін. За дверми чути ще було голос Німчихи, то баба Хима боязко поволіклася туди і заплакала у щілку:
— Ой, спека-ж то, спека, сестричко! Здоровля йде марно, голова ся збавляє... Молодим то виграшки, але нам, сироти, старим?
Тамта не розуміла, але здогадалася і відповіла з чеська:
— Нічого, нічого, за се ви біленькі!
Жвякнула дверми і пішла геть.
А час тече: люди так вянуть, аж очі більмом заходять від тої жари непосильної. Принишкло все, на ногах встояти не годно. Діти то зразу кричали як коли би їм хто блекоту завдав а потім уже сиділи цілком каламутні. Попадали то тут то там на лави а то й на долівку, як та риба строєна, що викотиться на беріг.
— Уляно?
— А шо?
— Відай я вже відси жива не вийду.
— Набилюєш будь що. Оприся об мене, припочинь.
— О Cyce, Уляно!
— Цить, цить! Обернися до мене хутенько, моя коса студена, обмию тебе.
— Се вже відай кінець... Горю, достоту в пеклі... Води!
У двері стали міцно добуватися жіночі пястуки. Який десяток баб перехилених над великим, зімлілим тілом кричав поратунку. Між иншими пригнала до дверий Бондариха з дитиною в судорогах, маленькому котилась з ротика піна, тільцем струшувало гостро, мов ударами ржавого ножа зачіпаючи раз у раз материнське серце...
Не отворив ніхто. За те удушливий пар приплив новою струєю, давив горло як в петлі і кидав людий долів, як той град хліби, що спіли уже під божу косу.
Цить...
Крізь пустарі людської душі ямами зволочені, крізь руїну і огонь сердечних утрат повіяв тепер божий легіт, заспокоєннє з небес:
— Нагнівалисьмо Бога без міри, люди!
— Ваша правда, Семенишко, сестрице! Кілько то ми не виклинали! Кілько добра не прогайнували марно! Цілу божу днинку перебудем, за чим не треба... Господи, будь милостив мені грішній, душі моїй!
Била груди кістлявою жменею, помиляючися низько від охлялости — розплетені, чорні шнури волося зісунулися з позаду голови, почерез чоло і упали на обличе, чи каяття отсе, як заслона.
Друга, дрібна, як хрущик, в тяготі, оповідала пошепки, від зусиля:
— То йшло девять сіл через Карпати і сторонська жінка покинула у мене пряжу. Незагодя вертає: віддайте, дядино, мою працю! А я забожилася: не виділа я, жінко, від тебе нічого! Через місяць погнали і мене...
Постулювали люди руки як до отченашу, ріжно ся показували, з Паном Богом розмовляли. Голоси бреніли чим раз далі уст, сяпливими рифмами, в яких чимраз менше було землі, кривди і образи.
Старуха, залита росистими слізми, звинялася комусь то обіч:
— І сама знаю, що гріх, бо дитина невинна. Треба-б за пазухою сокотити, бо сирота, а я йому ні слова доброго...
Сповідаються одні одним, як у розпаленім череві Мольоха...
Осунулася навіть міцна Скрипничка — мроїться їй ніби вона дома, посадила у піч хліби, але не гнітиться, то невістка запалює віхоть соломи і тиче у грубу, аж червоний дим сідає на одвірок і мисник з циновими тарелями.
А Попадинисі мроїться син, що помер у Араді, — ніби вони у двійку косять і ячмінь так то рівненько з коси простелюється на нивці. Старий Попадин ходить собі межами, числить полукіпки, руки за черес поклав... Сонічко піднялося в гору, май — май! легіт ні тінию не заколихає...
Бабуся Хима притиснула очи руками від їдкого пуху і пальці лізли за тими болючими очима мов в якусь глибоку яму. Під повіками нагризало тяжко, здіймалися в просторах хвостаті зорі і розсипали сліпуче срібло. Кругом перевалювався шум, зривана мова і зітхання, як після причастя, коли від престола в світлах і квітах, на крилах фиміяму і золотого мигтіння зривається тричи, чим раз то висше й висше під небеса: — Спаси Боже — люди Твоя? Ліс білих людських тіл з гострими перегибами ребер колисався під незримим подувом, маячив блідими тінями і чим раз далі нічого не видно було у молочному тумані, йно одні обриси рук піднятих в гоpy, мов за небесною росою.
Світ запалився перед бабою Химою, — сволоки стали коптіти крівавими бурунами диму, блимати язиками огню, як чистилище у Ясенівській церкві, на тій старовічній іконі, де Христос муку приймає...
Ще раз попленталась Бондариха з конаючим дитям попід стіни. Хотіла віднайти двері та від якоїсь дурійки кружляла тільки в колісце, пошпотуючися ховзькими стопами об ховзькі тіла. У якійсь хвилі вона в забуттю звалилася в куток, дитину зсунула з рук і відвернувши у бік таємниче лице, уста двигнені аж по ясна прошибаючим страданням, поклала на губках дитини свою велику, непритомну долоню з срібною вінчальною обручкою вкруг середнього пальця...
Дрогнуло разів зо два і заспокоїлося зовсім.
А Бондариха будьто сміялася без голосу одними очима повислими на висотах. Загадочна черта її опянених уст була як поранний тріюмф збитого нічною тучею чорнозему, тріюмф всетривкости, в якому ховається заповідь нових спромог і сил, красот неувядаючих...
Як раз у сю хвилю попід вікна купальні заслонені медовими сосульками, біг Єремія бараків, з ума зведений на Монтефальконе, безіменний, у своїм шерстянім гнізді на голові. Підвіси шапки з грязними тороками теліпалися люзом в повітрю по обох боках облича, сірого як попіл і викривленого лютим терпінням. Прихилений троха, як той що готовиться до далекого скоку серед завірюхи, або бачить в темряві щось незясоване і страхливе, він обома руками стискав свою траґічну голову і обрабованим з розуму голосом кричав перед себе:
— Кров ллється по Єрусалимі! — Кров ллється по Єрусалимі!
[Громадська думка, 21.01.1920]
21.01.1920