Україна в р. 1919.

 

І.

 

Рік 1919. — се найбільш траґічний, а заразом найбільш героїчний рік в життю держав і народів. Рік найбільших сподівань і переживань, рік гіркої дійсности, рік індивідуальних самообманів і збірних ілюзій. В мутних життєвих струях, в бурунах політичних припливів і відпливів загублено не одну перлу рожевих надій, на мілинах політичного дилєтантства й невироблености застряг корабель нашої державної думки, серед бурі і заверюхи пропали огні Іванової ночі.

 

Та поруч із тим буруни спіненого хаосу, що з ґіґантною силою вдаряли в наш національно-політичний орґанізм, змели богато погані, слабости й безхарактерности, а сильних духом і тілом насталили на новий труд, на важкий труд, на бої і терпіння за сповнення і здійснення невмірущого ідеалу нації: вільної, незалежної, суверенної держави усього українського народу.

 

У спінених хвилях життя з небувалою скорістю переходять події, чергуються останки і відпадки старих ідей, блискають метеорами світляні знаки будуччини. На наших очах розсипається й нівечиться старий лад, ледащіє віджитий уклад життя, а одночасно з руїн, розвалин і згарищ, з туманно-крівавого хаосу вилонюються зариси нового ладу і порядку. Ціла людскість, а в першій мірі Схід Европи находиться в кігтях двох живлових сил: всесильного капіталу і революції, Антанти і Росії, говорячи Ніцшівськими словами: по однім боці — сміючийся лев, по другім — сердитий медвідь. Зудар тих двох сил зробив продовження світової війни, запалив вже не держави, але всі народи, території, міста і села. В дикім танечнім хороводі гинуть і трупішіють під могутнім натиском одні форми, а кристалізуються другі. Перебудова світа, перестрій палати цілої людськости відбувається серед особливших обставин, серед невигід, тісноти, серед спеціяльного настрою, серед удосконалення способів гнету, серед вирафіновання відємних нахилів звірячо-людської природи, серед зросту пожадливости і хапчивости. В загальнім замішанню чути лише стогін народів, крик міліонів. Кривда індивідуальна і загальна діється на кожному кроці.

 

Колиб ми були переніженими фаталістами, то ми могли би уявити собі таку картину: Перед нами стоїть велика машина, що є в безнастаннім руху. Та машина торощить всіх і вся, відриває руки й ноги, вбиває людей, перетравлює в своїм нутрі ріжні вартости. А ми стоїмо, дивимося на все те, раді би спинити ту машину, та не сила; раді би направити її, скермувати в инший бік її рух, та це неможливо. Діється щось над нами, поза нами і в нас самих, в чім людськість може й не хотіла би брати участи, від чого бажала би відсахнутися, та не може. Якась діявольська сила держить її при тій апокаліптичній машині. Розгонове колесо вертиться і спиниться аж тоді, як не стане палива, пального матеріялу, як в лоні людськости вирівнаються супротивні струї, наступить компроміс між старим і новим.

 

Одинокою потіхою на всі недостатки, насміхи долі, на всі кривди і бідовання, на гекатомби жертв є в теперішнім моменті тільки свідомість, що инакше не може бути й не буде, що не в нашій силі є найти універсальний лік на універсальні болі, що дієвий процес і мусить перейти через всі щеблі розвитку аж до зрівноваження. Зруйновані підвалини світа треба заступити новими, на місце струпішілих стовпів треба поставити нові, що є в процесі оброблювання. А заки це станеться, ціла будова хитається, тріщить, з будови сиплеться глина, тинк, випадає цегла, котра паде й кервавить наші голови.

 

На нашу долю припала важка конечність: перейти через всі історичні іспити, через горнило допустів і досвідів. Певно краще було би, як би ми жили кілька десятків літ пізнійше, і нинішні переходи були для нас лиш книжковими споминами, а всі страхіття сучасности належали лиш до менше й більше прикрашених оповістей. Мусимо бути свідомі сучасних дій. Знаючи, що для нас, жиючих тепер, лишається тільки та свідомість, а саме, що инакше бути не може, маємо ще й ту надію, що промине лиха година, що в кузні таємного Сходу викується новий твір державної України, — а ми перейдемо до історії як співтворці ґіґантних поривів.

 

[Громадська думка, 14.01.1920]

 

IІ.

 

Світова війна, крилаті гасла, котpі враз з ґранатами і шрапнелями падали на зрушений в своїх основах ґльоб; котрі поруч трійливих ґазів "затроювали" серця народів-рабів бунтом проти гнету; котрі побіч убийчих огненних метавок запалювали душі гноблених і експльоатованих революційними ідеями; — все те впало на податний ґрунт бажань і змагань многоміліонових мас. Світовий катаклізм, що в половині Европи і половині Азії прибрав нову суть, воплотився істотою Великої Російської Революції.

 

Таким чином велика війна, що в своїй синтезі була тільки боротьбою поміж ріжними формами і напрямками експанзивного капіталізму, — менше-більше в половині війни розщіпилася. До боротьби вступив новий член, союзник і противник заразом.

 

Тим новим чинником була ідея. І то ідея повноправности всіх націй, великих і малих, яка виявила себе гаслом про право самоозначення народів; ідея соціяльна, о скільки розходиться о сяке-таке суспільне вирівнання, о рівновагу між силою капіталу і вартістю праці.

 

Національна ідея найживійше прокинулася і вибуяла серед гноблених націй, серед народів "низчого" розряду; соціяльна серед визискуваних мусуючим капіталом.

 

І саме тоді, коли обі сі ідеї з нуртуючого нутра царської імперії вийшли на поверхню життя, коли воплотилися всесильним, живловим, всеруйнуючим революційним зривом, — саме тоді почав в многих місцях стихати гук гармат.

 

Постепенна ліквідація війни наступила тому, що первісна мілітарна акція за ринки збуту в своїм розвитку зближалася до абсурдного закінчення. На місце віками усвяченого, міжнароднім правом унормованого нищення і різання прийшла велика, нагальна, в практиці безформна і поплутана революційна ідея.

 

Крилатими гаслами в обороні слабих і поневолених розкидали світові можновладці так довго, як довготі кличі були їм помічні в переведенню їхніх плянів, а слабі і поневолені не мали змоги поставити програму оборони недержавних народів на порядок біжучої розвязки. Сю справу винесла революція, а скристалізували її інтересовані народи шляхом активних виступів. Та, як вже згадано, крім права самоозначення народів, що відноситься лише до недержавних націй, революція винесла ще й соціяльні постуляти широких трудових мас всіх націй.

 

Через те революційна лявіна покотилася перехресними стежками. Революція не витворила ще спільного знаменника всіх змагань і інтересів. Розріз між національною і соціяльною ідеєю довів до стану повного хаосу революційний Схід. Обі ідеї були занадто різкі, щоб відразу наступила їх кристалізація і зведення під спільний знаменник. Та, по всякій правдоподібности, зближаємося до компромісового вирівнання різкостей, головно що відноситься европейського Сходу.

 

Розріз між національною і соціяльною ідеєю затяжів цілою своєю вагою над творенням основ української Державности. Та, розуміється, не тільки це становило важку перепону в збудованню незалежної української держави.

 

До того в великій мірі прилучилися зазіхання ненаситних сусідів на багацтва української землі. Та хто знає, як повернулись би були події, колиб не той різкий розріз двох ідей і не ваготіння над збірною національною психікою віків неволі.

 

Одним з перших державних творів, що повстали на румовищах старих держав, була українська республика. Її створення, а радше проклямація припала на тяжкі часи, коли все було в плиннім стані. Осіню 1917 р. не лише заломився тзв. одностайний революційний фронт, але й на широких просторах Росії загорілася неймовірна соціяльна боротьба, що видвигнула правительство совітів з шумно названою диктатурою пролєтаріяту. Мирові заходи большевиків не повелися. Що більше! Червона армія пішла походом проти України, щоби приборкати українську демократію. В атмосфері надтягаючої бурі з півночі, підготовлюваної розпряжности в недавно ще спокійнім "оазісі", в атмосфері кличів, що домагалися покінчення війни, Україна вступила на шлях замирення з осередними державами, а рівночасно проголосила свою суверенність. І саме тоді, коли берестейський мир став довершеним фактом, большевики зайняли столицю держави і підтяли розпочаті змагання задля дальшої будови й утрівалення державности.

 

[Громадська думка, 16.01.1920]

 

III.

 

Від хвилі першого походу червоної армії на Україну, етноґрафічна область українського народу перемінилася в терен крівавих і руїнницьких герців, котрі з невеличкими перервами тягнуться до нинішнього дня. Безперечна легкість, з якою большевикам вдалося в розмірно короткім часі опанувати Україну, заключається не лише в незвичайно демаґоґічній силі голошених кличів, в простоті малюнку земного раю, але в значній мірі в нещасливім ґеоґрафічнім положенню нашої Батьківщини. Творячи отверті ворота між Сходом і Заходом, між Північчу і Полуднем, український нарід ніколи не міг на довший протяг часу створити такого сильного державного орґанізму, котрий був би в силі видержати всі удари, перетрівати всі бурі.

 

Крім того велика світова війна, як і Велика Російська Революція захопила нас що найменше о двадцять літ за скоро в свій страшний вир, в круговорот беспамятства. Український національний орґанізм не був іще так сильний, щоби без глибоких і дуже болючих потрясень міг встоятися серед дикого танцю, серед загально пануючої і всеобіймаючої хороби св. Biтa. Ані в Росії, ані в Австрії не мали ми спромоги насталити наші мязи, здисциплінуватися духово, щоби в слушний час здобутися на силу відпору. Заковані в міцні кайдани, звязані путами вікової неволі, обкутані безпросвітною темрявою, виховувані нашими ворогами в ідеольоґїї безприкладного рабства, загіпнотизовані чужими думками, впевнені про нашу маловартність — не були ми на стільки розумні, щоби в хвилі загальної волі почути себе помірковано вільними і доцільно свобідними. Розуміється, що серед умов, в яких жив наш нарід, не могли в нас народитися люде на розмір тих подій, що ми їх тепер переживаємо.

 

Виведені з рівноваги ми хиталися від одної крайности до другої, з одного бігуна перескакували на другий. Вся українська демократія в добі Центральної Ради не виходила поза рамки автономічних змагань. За несповна рік зроблено просто казковий поступ. Поверховно передумано всі відтіні автономії, федерації і конфедерації та в час большевицького заливу проголошено повну суверенність. Розуміється, говорячи про це, спеціяльно з цього приводу не робимо закидів. Вказуємо тільки з обєктивного становища на розгонову силу думок і подій. За рік одним універсалом поховано вікову приватну власність і заведено паперову соціялізацію. Тим самим одним почерком пера під впливом фантазій про земний рай вбито в людині всі еґоїзми і введено її в країну гармонійної, товарисько-згідливої праці в користь абстракту. В часі, коли лише сильна, однородна, а навіть одноособова влада могла вдержати розколисану масу, торочено безконечні нісенітниці про свободи, що в практиці збільшували замішання і анархію. В хвилі, коли лише дисциплінована армія, вільна від демаґоґії і політиканства могла творити надійну запору проти заливу, ухвалювано закони задля заведення ідеального політичного й соціяльного ладу, закони, котрих ніхто не слухав, ніхто їх не респектував, а навіть мало хто ними інтернувався. Остануть вони паперовими Україна в р. 1919. "причинками" до історії України в рр. 1917—1919. Таких зіставлень і протиставлень на всій українській території можна би навести безліч. Та не є це нашою метою під теперішню пору.

 

Відповідна акція викликує рівну собі реакцію. По році безпамятної свободи наступив піврік оліґархії, званий гетьманщиною, а радше чужинецько-мілітарної диктатури. І знов відхил на право, реакція в двох основних революційно-еволюційних ідеях: в справі національній і соціяльній була така різка, що мусіла викликати падолистове повстання проти гетьмана і Німців. І знову по реакційних експериментах Скоропадщини почалася не так змодифікована, як радше безплянова експериментація з метою поглиблювати революцію. Отже не єднання всіх елєментів довкола національного пpaпopa, не обережне й уважливе перестроювання соціяльного укладу, тільки розпряжність і хаотичність.

 

Француська революція в своїм зрості, поширенню і поглибленню мала своїх орґанізаторів побіди. Має її до певної міри й російська революція. Українська на жаль, до цеї пори не має ні вождів, ні орґанізаторів. Здається, що така поява вилонювалася з хаосу в особі ґен. Болбочана, але замерла скоро, згинувши під кулями божевільних людей.

 

Всеж таки 1919 рік застав Україну уквітчану пелюстками надій. Київ був в руках Директорії, большевики доперва наближувалися до Полтави, ціла Галичина за винятком Львова находилася в українських руках. Тут на заході української території йшла спішна праця над орґанізацією армії і влади. Територіяльні втрати не були ще так значні. В руках большевиків опинилася лише частина Лівобережжа, Румуни обсадили цілу Буковину, Чехи повільно посувалися на Закарпатську Україну, Поляки обсадили Холмщину і зелізничу лінію з Перемишля до Львова та Лемківщину. Велика українська територія із столицею держави була в руках українського уряду.

 

З початком 1919. року відбулося в тимчасовім осідку Західної України, в Станиславові, засідання повної Укр. Нац. Ради, на котрім ухвалено зєдинення обох українських републик. През. Петрушевич заявив тоді: "Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих карт. По лінії зєдинення не було між нами двох гадок. Від сьогоднішнього дня істнує лиш одна Українська Народня Република". Велика радість запанувала серед народу і війська. Таж здійснилася мрія цілих поколінь українського народу, здійснилася, правда, тільки через нашу внутрішню постанову. Закарпатська Україна витягала до нас свої руки. Дня 17. січня през. Петрушевич повідомив чехословацьку републику, що західно-українські війська обсадять Закарпатську Україну. Велике віче в Густі заявилося за зєдиненням всіх українських земель. Та до обсади не дійшло. Румуни й Чехи перешкодили цій акції. По довгих переходах Закарпатська Україна опинилася в звязи з Чехословаччиною.

 

На кінець січня припадає замітна подія в державнім життю України, сесія Трудового Конґресу в Київі.

 

[Громадська думка, 17.01.1920]

 

17.01.1920