І.
Рік 1919. — се найбільш траґічний, а заразом найбільш героїчний рік в життю держав і народів. Рік найбільших сподівань і переживань, рік гіркої дійсности, рік індивідуальних самообманів і збірних ілюзій. В мутних життєвих струях, в бурунах політичних припливів і відпливів загублено не одну перлу рожевих надій, на мілинах політичного дилєтантства й невироблености застряг корабель нашої державної думки, серед бурі і заверюхи пропали огні Іванової ночі.
Та поруч із тим буруни спіненого хаосу, що з ґіґантною силою вдаряли в наш національно-політичний орґанізм, змели богато погані, слабости й безхарактерности, а сильних духом і тілом насталили на новий труд, на важкий труд, на бої і терпіння за сповнення і здійснення невмірущого ідеалу нації: вільної, незалежної, суверенної держави усього українського народу.
У спінених хвилях життя з небувалою скорістю переходять події, чергуються останки і відпадки старих ідей, блискають метеорами світляні знаки будуччини. На наших очах розсипається й нівечиться старий лад, ледащіє віджитий уклад життя, а одночасно з руїн, розвалин і згарищ, з туманно-крівавого хаосу вилонюються зариси нового ладу і порядку. Ціла людскість, а в першій мірі Схід Европи находиться в кігтях двох живлових сил: всесильного капіталу і революції, Антанти і Росії, говорячи Ніцшівськими словами: по однім боці — сміючийся лев, по другім — сердитий медвідь. Зудар тих двох сил зробив продовження світової війни, запалив вже не держави, але всі народи, території, міста і села. В дикім танечнім хороводі гинуть і трупішіють під могутнім натиском одні форми, а кристалізуються другі. Перебудова світа, перестрій палати цілої людськости відбувається серед особливших обставин, серед невигід, тісноти, серед спеціяльного настрою, серед удосконалення способів гнету, серед вирафіновання відємних нахилів звірячо-людської природи, серед зросту пожадливости і хапчивости. В загальнім замішанню чути лише стогін народів, крик міліонів. Кривда індивідуальна і загальна діється на кожному кроці.
Колиб ми були переніженими фаталістами, то ми могли би уявити собі таку картину: Перед нами стоїть велика машина, що є в безнастаннім руху. Та машина торощить всіх і вся, відриває руки й ноги, вбиває людей, перетравлює в своїм нутрі ріжні вартости. А ми стоїмо, дивимося на все те, раді би спинити ту машину, та не сила; раді би направити її, скермувати в инший бік її рух, та це неможливо. Діється щось над нами, поза нами і в нас самих, в чім людськість може й не хотіла би брати участи, від чого бажала би відсахнутися, та не може. Якась діявольська сила держить її при тій апокаліптичній машині. Розгонове колесо вертиться і спиниться аж тоді, як не стане палива, пального матеріялу, як в лоні людськости вирівнаються супротивні струї, наступить компроміс між старим і новим.
Одинокою потіхою на всі недостатки, насміхи долі, на всі кривди і бідовання, на гекатомби жертв є в теперішнім моменті тільки свідомість, що инакше не може бути й не буде, що не в нашій силі є найти універсальний лік на універсальні болі, що дієвий процес і мусить перейти через всі щеблі розвитку аж до зрівноваження. Зруйновані підвалини світа треба заступити новими, на місце струпішілих стовпів треба поставити нові, що є в процесі оброблювання. А заки це станеться, ціла будова хитається, тріщить, з будови сиплеться глина, тинк, випадає цегла, котра паде й кервавить наші голови.
На нашу долю припала важка конечність: перейти через всі історичні іспити, через горнило допустів і досвідів. Певно краще було би, як би ми жили кілька десятків літ пізнійше, і нинішні переходи були для нас лиш книжковими споминами, а всі страхіття сучасности належали лиш до менше й більше прикрашених оповістей. Мусимо бути свідомі сучасних дій. Знаючи, що для нас, жиючих тепер, лишається тільки та свідомість, а саме, що инакше бути не може, маємо ще й ту надію, що промине лиха година, що в кузні таємного Сходу викується новий твір державної України, — а ми перейдемо до історії як співтворці ґіґантних поривів.
[Громадська думка, 14.01.1920]
IІ.
Світова війна, крилаті гасла, котpі враз з ґранатами і шрапнелями падали на зрушений в своїх основах ґльоб; котрі поруч трійливих ґазів "затроювали" серця народів-рабів бунтом проти гнету; котрі побіч убийчих огненних метавок запалювали душі гноблених і експльоатованих революційними ідеями; — все те впало на податний ґрунт бажань і змагань многоміліонових мас. Світовий катаклізм, що в половині Европи і половині Азії прибрав нову суть, воплотився істотою Великої Російської Революції.
Таким чином велика війна, що в своїй синтезі була тільки боротьбою поміж ріжними формами і напрямками експанзивного капіталізму, — менше-більше в половині війни розщіпилася. До боротьби вступив новий член, союзник і противник заразом.
Тим новим чинником була ідея. І то ідея повноправности всіх націй, великих і малих, яка виявила себе гаслом про право самоозначення народів; ідея соціяльна, о скільки розходиться о сяке-таке суспільне вирівнання, о рівновагу між силою капіталу і вартістю праці.
Національна ідея найживійше прокинулася і вибуяла серед гноблених націй, серед народів "низчого" розряду; соціяльна серед визискуваних мусуючим капіталом.
І саме тоді, коли обі сі ідеї з нуртуючого нутра царської імперії вийшли на поверхню життя, коли воплотилися всесильним, живловим, всеруйнуючим революційним зривом, — саме тоді почав в многих місцях стихати гук гармат.
Постепенна ліквідація війни наступила тому, що первісна мілітарна акція за ринки збуту в своїм розвитку зближалася до абсурдного закінчення. На місце віками усвяченого, міжнароднім правом унормованого нищення і різання прийшла велика, нагальна, в практиці безформна і поплутана революційна ідея.
Крилатими гаслами в обороні слабих і поневолених розкидали світові можновладці так довго, як довготі кличі були їм помічні в переведенню їхніх плянів, а слабі і поневолені не мали змоги поставити програму оборони недержавних народів на порядок біжучої розвязки. Сю справу винесла революція, а скристалізували її інтересовані народи шляхом активних виступів. Та, як вже згадано, крім права самоозначення народів, що відноситься лише до недержавних націй, революція винесла ще й соціяльні постуляти широких трудових мас всіх націй.
Через те революційна лявіна покотилася перехресними стежками. Революція не витворила ще спільного знаменника всіх змагань і інтересів. Розріз між національною і соціяльною ідеєю довів до стану повного хаосу революційний Схід. Обі ідеї були занадто різкі, щоб відразу наступила їх кристалізація і зведення під спільний знаменник. Та, по всякій правдоподібности, зближаємося до компромісового вирівнання різкостей, головно що відноситься европейського Сходу.
Розріз між національною і соціяльною ідеєю затяжів цілою своєю вагою над творенням основ української Державности. Та, розуміється, не тільки це становило важку перепону в збудованню незалежної української держави.
До того в великій мірі прилучилися зазіхання ненаситних сусідів на багацтва української землі. Та хто знає, як повернулись би були події, колиб не той різкий розріз двох ідей і не ваготіння над збірною національною психікою віків неволі.
Одним з перших державних творів, що повстали на румовищах старих держав, була українська республика. Її створення, а радше проклямація припала на тяжкі часи, коли все було в плиннім стані. Осіню 1917 р. не лише заломився тзв. одностайний революційний фронт, але й на широких просторах Росії загорілася неймовірна соціяльна боротьба, що видвигнула правительство совітів з шумно названою диктатурою пролєтаріяту. Мирові заходи большевиків не повелися. Що більше! Червона армія пішла походом проти України, щоби приборкати українську демократію. В атмосфері надтягаючої бурі з півночі, підготовлюваної розпряжности в недавно ще спокійнім "оазісі", в атмосфері кличів, що домагалися покінчення війни, Україна вступила на шлях замирення з осередними державами, а рівночасно проголосила свою суверенність. І саме тоді, коли берестейський мир став довершеним фактом, большевики зайняли столицю держави і підтяли розпочаті змагання задля дальшої будови й утрівалення державности.
[Громадська думка, 16.01.1920]
III.
Від хвилі першого походу червоної армії на Україну, етноґрафічна область українського народу перемінилася в терен крівавих і руїнницьких герців, котрі з невеличкими перервами тягнуться до нинішнього дня. Безперечна легкість, з якою большевикам вдалося в розмірно короткім часі опанувати Україну, заключається не лише в незвичайно демаґоґічній силі голошених кличів, в простоті малюнку земного раю, але в значній мірі в нещасливім ґеоґрафічнім положенню нашої Батьківщини. Творячи отверті ворота між Сходом і Заходом, між Північчу і Полуднем, український нарід ніколи не міг на довший протяг часу створити такого сильного державного орґанізму, котрий був би в силі видержати всі удари, перетрівати всі бурі.
Крім того велика світова війна, як і Велика Російська Революція захопила нас що найменше о двадцять літ за скоро в свій страшний вир, в круговорот беспамятства. Український національний орґанізм не був іще так сильний, щоби без глибоких і дуже болючих потрясень міг встоятися серед дикого танцю, серед загально пануючої і всеобіймаючої хороби св. Biтa. Ані в Росії, ані в Австрії не мали ми спромоги насталити наші мязи, здисциплінуватися духово, щоби в слушний час здобутися на силу відпору. Заковані в міцні кайдани, звязані путами вікової неволі, обкутані безпросвітною темрявою, виховувані нашими ворогами в ідеольоґїї безприкладного рабства, загіпнотизовані чужими думками, впевнені про нашу маловартність — не були ми на стільки розумні, щоби в хвилі загальної волі почути себе помірковано вільними і доцільно свобідними. Розуміється, що серед умов, в яких жив наш нарід, не могли в нас народитися люде на розмір тих подій, що ми їх тепер переживаємо.
Виведені з рівноваги ми хиталися від одної крайности до другої, з одного бігуна перескакували на другий. Вся українська демократія в добі Центральної Ради не виходила поза рамки автономічних змагань. За несповна рік зроблено просто казковий поступ. Поверховно передумано всі відтіні автономії, федерації і конфедерації та в час большевицького заливу проголошено повну суверенність. Розуміється, говорячи про це, спеціяльно з цього приводу не робимо закидів. Вказуємо тільки з обєктивного становища на розгонову силу думок і подій. За рік одним універсалом поховано вікову приватну власність і заведено паперову соціялізацію. Тим самим одним почерком пера під впливом фантазій про земний рай вбито в людині всі еґоїзми і введено її в країну гармонійної, товарисько-згідливої праці в користь абстракту. В часі, коли лише сильна, однородна, а навіть одноособова влада могла вдержати розколисану масу, торочено безконечні нісенітниці про свободи, що в практиці збільшували замішання і анархію. В хвилі, коли лише дисциплінована армія, вільна від демаґоґії і політиканства могла творити надійну запору проти заливу, ухвалювано закони задля заведення ідеального політичного й соціяльного ладу, закони, котрих ніхто не слухав, ніхто їх не респектував, а навіть мало хто ними інтернувався. Остануть вони паперовими Україна в р. 1919. "причинками" до історії України в рр. 1917—1919. Таких зіставлень і протиставлень на всій українській території можна би навести безліч. Та не є це нашою метою під теперішню пору.
Відповідна акція викликує рівну собі реакцію. По році безпамятної свободи наступив піврік оліґархії, званий гетьманщиною, а радше чужинецько-мілітарної диктатури. І знов відхил на право, реакція в двох основних революційно-еволюційних ідеях: в справі національній і соціяльній була така різка, що мусіла викликати падолистове повстання проти гетьмана і Німців. І знову по реакційних експериментах Скоропадщини почалася не так змодифікована, як радше безплянова експериментація з метою поглиблювати революцію. Отже не єднання всіх елєментів довкола національного пpaпopa, не обережне й уважливе перестроювання соціяльного укладу, тільки розпряжність і хаотичність.
Француська революція в своїм зрості, поширенню і поглибленню мала своїх орґанізаторів побіди. Має її до певної міри й російська революція. Українська на жаль, до цеї пори не має ні вождів, ні орґанізаторів. Здається, що така поява вилонювалася з хаосу в особі ґен. Болбочана, але замерла скоро, згинувши під кулями божевільних людей.
Всеж таки 1919 рік застав Україну уквітчану пелюстками надій. Київ був в руках Директорії, большевики доперва наближувалися до Полтави, ціла Галичина за винятком Львова находилася в українських руках. Тут на заході української території йшла спішна праця над орґанізацією армії і влади. Територіяльні втрати не були ще так значні. В руках большевиків опинилася лише частина Лівобережжа, Румуни обсадили цілу Буковину, Чехи повільно посувалися на Закарпатську Україну, Поляки обсадили Холмщину і зелізничу лінію з Перемишля до Львова та Лемківщину. Велика українська територія із столицею держави була в руках українського уряду.
З початком 1919. року відбулося в тимчасовім осідку Західної України, в Станиславові, засідання повної Укр. Нац. Ради, на котрім ухвалено зєдинення обох українських републик. През. Петрушевич заявив тоді: "Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих карт. По лінії зєдинення не було між нами двох гадок. Від сьогоднішнього дня істнує лиш одна Українська Народня Република". Велика радість запанувала серед народу і війська. Таж здійснилася мрія цілих поколінь українського народу, здійснилася, правда, тільки через нашу внутрішню постанову. Закарпатська Україна витягала до нас свої руки. Дня 17. січня през. Петрушевич повідомив чехословацьку републику, що західно-українські війська обсадять Закарпатську Україну. Велике віче в Густі заявилося за зєдиненням всіх українських земель. Та до обсади не дійшло. Румуни й Чехи перешкодили цій акції. По довгих переходах Закарпатська Україна опинилася в звязи з Чехословаччиною.
На кінець січня припадає замітна подія в державнім життю України, сесія Трудового Конґресу в Київі.
[Громадська думка, 17.01.1920]
IV.
Трудовий Конґрес, що радив в Київі в днях 22–28 січня 1919, був замітний з двох причин: 1) що в ньому перший раз мабуть за весь час історичного життя України взяли участь висланці всіх українських земель і 2) що цей передпарлямент був введенням нової форми державного життя. Трудовий Конґрес, в дійсности, становив перехідну форму від західно-европеського парляментаризму до диктатури — не пролєтаріяту, тільки трудового народу.
Скликуючи Конґрес Директорія, що по поваленню Скоропадщини з тимчасового революційного правительства перемінилася в найвищу власть республики, дала право вибору лише працюючому народови, т. зн. тим, котрі власною працею заробляють на прожиток і нікого не визискують. Така дефініція в суті річи нічого не говорить, бож важко оцінити, хто саме не визискує свого ближнього.
З 537 депутатів на Конґрес 278 припало трудовому селянству, 88 робітникам і 33 трудовій інтеліґенції. Трудовий Конґрес згідно з бажаннями його ініціяторів мав бути мабуть компромісом між двома супротивними силами: між Сходом і Заходом, між виробленим парляментаризмом і революційними совітами.
На зміст нарад сього парляменту великий вплив мала біжуча хвиля. Отже в святочнім настрою обходжено Самостійність України і Її Соборність, торжественно закріплювано мнимі факти, бо за їх реалізацію треба було вести ще важку і затяжну боротьбу. І власне дальший розвій подій на Україні, — цеж ніщо инше, як вперта, жмудна, часто безвихідна боротьба за самостійність і соборність України.
Під напором большевиків Трудовий Конґрес передвчасно покінчив свої наради, випускаючи універсал, в котрім візвано всіх на оборону рідної землі і загроженої свободи.
Початок влади Директорії ярко відріжнявся від часів Центральної Ради. Тоді Україна була на порозі мрійливого національного й політичного ренесансу. Провідні мужі українського громадянства, визначні й невизначні представники політичних партій, як перші христіяне, наскрізь буквально брали й розуміли кличі про волю, рівність і братерство.
Вони пригортали до себе всіх і вся, наділяли вже не правами але привілеями замітні й незамітні національні меншости, панькалися з ними, ентузіястично приймали їх домагання — навіть такі, що очивидячки розсаджували українську державність або зводили її в нівець.
Тепер ситуація дещо змінилася. Супроти великанських задач справу національних меншостей треба було відкласти до кращого часу. О скільки таке поступовання було зовсім правильне, о стільки неправильним був факт створення виключно соціялістичного уряду — замісць коаліційного.
Одначе й се правительство українських соціалістичних партій було більш помірковане, як останне правительство Центральної Ради (під проводом п. Всеволода Голубовича). Трудовий Конґрес, як з одного боку виповів безпощадну війну протиреволюційним і реакційним силам, так з другого з усею рішучістю відкинув диктатуру пролєтаріяту. Новий уряд відступив від засади соціялізації, проголошеної Центр. Радою в четвертім універсалі, отже намагався прийняти за вихідну точку своєї діяльности еволюційний соціялізм.
Та загальне положення привело до закриття сесії Трудового Конґресу. Другий похід червоної армії на Україну припинив також всяку позитивну діяльність нового уряду. Хоч російський совітський уряд формально заперечував, немов би він вів війну з Директорією, заслонюючись викрутом, що то "українські" комуністи збройно виступають проти українського правительства, — на ділі похід відбувався дуже спішно. Совітська Росія потребувала збіжа, цукру, вугля. По те все вибралася червона армія. Свої заборчі ціли прислонив уряд Лєніна-Троцького "ідейними" мотивами. До тогож для декорації створено в Харкові український уряд совітів під проводом Хр. Раковського, бувшого голови російської мирової делєґації в Київі. І справді позірно вів воєнну акцію харківський совіт військами совітської Росії.
Вже по перших пораженнях Директорія найшлася в скрутнім положенню. Українська територія все більше звужувалася. Тепер не лише окраїни дісталися під чужинецьку владу, але й осередні области почали захоплювати большевики. Всі змагання увійти в компроміс з антантою не увінчалися ніякими успіхами. Француський резидент в Одесі п. Ено тільки плятонічно загрівав Українців до боротьби з большевиками та з усею, привичною побідникам, безшабашністю встрявав у внутрішні справи України. З Дону погрожував Денікін. До тогож і повстанча армія, зложена головно із селян, нездисциплінована, почала розлазитись. З того часу одиноким поважним мілітарним чинником остала тільки галицька армія та Січові Стрільці, зложені теж з Галичан. Отся скрута довела до змін в складі Директорії. Її голова В. Винниченко уступив. Разом з ним уступив і соціялістичний кабінет Чеховського. До керми прийшов "діловий" кабінет С. Остапенка, а головство Директорії побіч начальної команди обняв Симон Петлюра.
Коли такі переміни відбувалися в загальній ситуації на Україні і в лоні українського уряду, большевики були вже в Київі. Через зайняття столиці більша частина української теріторії опинилася в большевицьких руках. Сей другий похід нічим не відріжнявся від першого. Так само граблено й нищено, так само над українським політичним життям довбнею заваготіла широка лапа московського босяка і його наємників. Та поруч з тим правдою є й те, що українська культура могла хоч трохи розвиватися навіть під большевицьким режімом. Комуністичний уряд Хр. Раковського перенісся до Київа. В його склад увійшли були крім російських і українських комуністів, також незалежні українські соц. дем., ліві укр. соц. рев. та жидівські соц. організації "Бунд" і "Серп." І зараз на самім вступі в лоні сього уряду наступив різкий конфлікт в справі незалежности України. Українські і жидівські члени київського совітського уряду обстоювали думку політичної самостійности української републики, російські комуністи згідно із своїми централістичними змаганнями були за "федерацією". Через те перші виступили з уряду совітів, остали лише пришелці, а тим самим і "українська" совітська влада прийняла форму і зміст звичайної окупаційної власти.
[Громадська думка, 18.01.1920]
V.
Большевики вдруге запанували на Україні. При підмозі сильної, демаґоґічно-розпряжної аґітації, множества гармат і штиків червона армія поширила владу совітів майже на цілій Східній Україні. "Українська" совітська влада проголосила обєднання з Московщиною. Антантський десант в Одесі уступив на кораблі, лишаючи в руках червоної армії величезні скарби і багацтва.
Український уряд, втративши столицю, розпочав мандрівку по правобережній Україні. Осідком правительства була Винниця, опісля Проскурів, Камянець, Рівне. Армія, знеможена безнастанними боями, без допливу свіжих сил, примушена відступати перед переважаючими й добре узброєними большевицькими фалянґами, підпала через те деморалізаційним впливам. В її рядах таємно ширилася подекуди большевицька aґiтація, серед неї зявлялися денікінські емісарі, взагалі вели пропаґанду елєменти, ворожі українській державности. Розуміється, в таких умовах не могло нічого зробити найбільш ідеальне правительство, а не то зложене з людей, котрі визначалися хіба тим, що в даний момент мали очайдушну відвагу взяти на себе тягар обманчивої влади. Кожде правительство провадило свою діяльність в найтяжчих умовах, полишене цілим світом на власну долю. Через те й зміни правительства не були рідкі. По уряді Остапенка прийшло правительство Бориса Марґоса. Здавалося, що на ньому й скінчиться страшно траґічно велика дієва драма, якій на імя: Відродження України. Большевики наближалися до Збруча. Тільки західна область републики не була ще обнята большевицьким заливом. Та й тут умови державного життя не укладалися корисно. Галичина найшлася в критичнім положенню. З одного боку війна з Поляками, а із сходу і полудневого заходу бухало палумя соціяльної революції.
Епільоґом світової війни стала небувала нужда. Комуністичні гасла прогомоніли над світом, всюди збуджуючи cepeд визискуваних мас щире, неофітське прийняття. В згнобленій і пониженій Німеччині розшаліла горожанська війна. До бою станули дві соціялістичні групи: комуністи (Спартаківці) і визнавці еволюційного соціялізму.
В Угорщині захопили власть комуністи. Всюди прокинулося й зростало невдоволення. Совітська Росія для піддержання комуністичного руху в осередній Европі намагалася через Галичину подати помічну руку побратимчій Угорщині. І лиш українська галицька армія перепинила злуку двох большевицьких фронтів. А тут ще приходилось опиратися сильному натискови польської армії.
Дня 22. лютого коаліція візвала український уряд, щоби припинив воєнні кроки проти Поляків. Для посередництва між обома сторонами прислала Франція свого ґенерала (Бартлємі). Але ці заходи не довели до ніяких успіхів ізза великих ріжниць. Українці настоювали, щоби Поляки очистили українську етноґрафічну область, Поляки пропонували лінію Липи, а коаліційна місія "компромісовою" пропозицією лінії Буг-Стрий намагалася роздерти суцільну українську територію в Галичині. Через те бої розпочалися на ново. В армії зявилися поважні браки в узброєнню, зодягненню і муніції. Всеж та армія задержала дисципліну, боєву здатність і геройську поставу.
Внутрішньо-державне життя в Галичині розвивалося зовсім правильно. Мимо мнимих "бунтівницьких" кличів, принесених зза Збруча, мимо намагань "поглибити революцію", мимо того, що не на всіх становищах були люде, що здавали собі справу з ваги моменту і своєї відповідальности перед теперішністю і будуччиною, мимо того налагоджувалася зовсім справна державна машина. А загалом була повна безпека життя і майна, т. є. тих дібр, котрі обезпечені в таких переломових і переворотових хвилях можуть дати добре свідоцтво даному урядови і загальній культурі громадянства.
Повне наладження державної машини перепиняла війна, що велася з великою завзятістю по обох сторонах. Спроби антанти полагодити українсько-польський конфлікт, а тим самим вирішити долю східної Галичини та взагалі західно-українських земель не вийшли поза інформативні, зглядно плятонічні кроки. По невдачній спробі ґен. Бартлємі повелось українським представникам в Парижі навязати переговори про припинення збройних ділань під антантським патронатом. Анґлійський ґен. Бота запропонував нову демаркаційну лінію, на основі котрої Львів найшовся би тимчасово в польськім посіданню, а Борислав з нафтовим басеном в українськім. Та саме тоді несподівано Франція перетранспортувала до Польщі армію ґен. Галлєра, яка — нехтуючи всякі переговори — вдарила на Українців. Українська армія, позбавлена муніції, мусіла відступати. На Покуттю зявилися румунські війська. В межичасі Польща заходами п. Клємансо одержала мандат тимчасово завести в українській Галичині цивільну адміністрацію. Український уряд західної Области республики подався на Схід.
В Заліщиках проклямовано диктатуру др. Петрушевича.
В звязи з сим відступом уступив ґен. Павленко, а начальним вождом галицької армії іменовано ґен. Грекова. Сей справний орґанізатор в кількох днях переорґанізував армію і пішов з нею в бій.
І знов — на протязі кількох днів українські війська, розпоряджаючи лиш скупими запасами виключно гарматної муніції, випирали противника крок за кроком і дійшли до лінії Гнилої Липи. Та скоро муніція зовсім вийшла. Наступив відворот.
З почуттям гіркого болю і з раною в серці опускав український вояк рідну землю.
[Громадська думка, 19.01.1920]
VI.
Після уступлення української армії з Галичини лише невеличка полоса української території остала під лєґальною українською владою. Сей простір був так малий, що кождої хвилі можна було задихнутися. Здавалось, що катастрофа неминуча. Одначе ще й тепер знеможена і виснажена армія доказала небувалих чудес. Вона з першого розмаху пішла в бій проти большевиків. Велика ідея народу, — справа незалежности України — повела карного галицького вояка і очайдушного Наддніпрянця в бій проти червоної армії. І були великі успіхи. Почав валитися залізний мур червоних баґнетів.
До успіхів української армії значно причинилися повстання, що тут і там, на широкім просторі України вибухли проти влади совітів. То тут, то там творилися повстанчі відділи по кілька і кільканайцять тисяч людей під проводом отаманів, як Зелений, Григоріїв, Ангел, Соколовський, Махно, Шепель і ин. Вони виповіли безпощадну боротьбу владі совітів. Нищили телєфонічні й телєґрафічні получення, залізничі шляхи, висаджували мости, зносили цілі відділи червоної армії. Українське селянство, що початково досить байдужо ставилося до зміни влади, як довго та влада обнимала тільки міста, дуже скоро прийшло до переконання, що лише своя власна, щиро-українська власть може забезпечити національні й соціяльні здобутки революції. Централістичні змагання большевиків, їх русифікаційна політика та оперта на московськім підкладі "соціялізація", — противна українській психіці приватно-правному світоглядови українського народу — все те викликало невдоволення мас, а згодом і збройні виступи.
Сі повстання у великій мірі причинилися до побід української армії над большевиками. В липні червона армія відступала вже крок за кроком, в серпні українська влада поширилася на ціле Поділля, а 30. серпня в Київі замаяли синьо-жовті прапори. Та не довелось українській армії вдержати столицю републики. Із сходу в спішнім поході по сувалася добровольча армія. Денікін, спомаганий антантою з Дону й Підкавказя, вивісив прапор "єдіной і недєлімой" і вибрався збірати "руські землі". Він зайняв Лівобережну Україну і — замісць посуватися на північ — нежданно й підступно вдарив на українські війська в Київі. Українська армія, чисельно невелика, без запасів муніції, не була приготована до війни на два фронти: проти большевиків і добровольців. Тому була приневолена відступити, покинути столицю і знову звузити великими жертвами освободжену область.
Українське правительство змагало до мирної полагоди конфлікту з Денікіном. Директорія звернулася до Найвищої Ради в Парижі, щоб та визначила демаркаційну лінію між українськими військами і добровольцями. Справа застрягла на мертвій точці. Тоді начальна команда української армії безпосередно звернулася до Денікіна з метою полагодити конфлікт. Одначе й тут не прийшло до злагіднення. Денікін заявив охоту увійти в блищі зносини тільки з галицькою армією, а всіх Петлюрівців визнав... большевиками і закинув їм зраду Росії. Тоді Директорія виповіла війну добровольцям. Для більш успішного ведення війни з зростаючими російськими реакційними силами змоглася в лоні уряду думка увійти в приязні відносини до Румунії і Польщі. До Варшави виїхала спеціяльна Дипльоматична Місія під проводом бувшого міністра Леоніда Михайлова, котра й розпочала переговори з представниками польського уряду.
В межичасі армія Денікіна зробила значні поступи на українськім фронті. І знову українське національно-політичне життя на території України завмерло. З добровольцями вернули старі царські урядовці. Зачинено українські школи, знесено Українську Академію Наук, закрито київський університет, спутано пресу. Над Україною затяжіла кошмарна змора царського опричниківства.
Повстанчий рух, що довів був на Україні до упадку владу совітів, звернувся тепер проти добровольців. Село поставилося рішучо проти зновлення давного режіму й проти реставрації Денікінської проґрами "єдіной і недєлімой".
Українська влада в Камянці навязувала нитки порозуміння з Румунією й Польщею, а тимчасом положення погіршувалося з кождим днем. Наближувалася зима, а армія була без обуви, без теплої одіжі, без зброї й муніції. Недостача найпримітивнійших ліків не дозволяла хоч в части гасити пошести, що з живловою силою прокинулися серед населення і війська. Простір між Збручем і Вінницею став цвинтарищем для тисячів борців за долю і волю України.
В таких умовах кождий день міг довести до неминучої катастрофи. І ось тепер наступили дві події, котрі глибоко заважили на дальшій долі армiї й уряду, а поруч з тим стали запереченням двох начальних і основних засад української революції: повної самостійности і соборности України. Галицька армія, обнята страшною й невгаваючою хоробою тифу, окружена Денікінцями за ціну ревіндикації Галичини і злуки всіх українських земель у федеративній Росії злучилася з добровольцями. Був це вправді лиш переходовий етап, одначе всеж таки була це й заразом резиґнація із самостійности України. І хоч як глибоко могла ця подія вразити свідомого українського громадянина, всеж таки вже тоді помітні були практично-додатні признаки сього кроку, а саме поступок начальної команди галицької армії вратував останки колись великої армії і тим самим зберігав її на слушний час. Уряд Директорії пішов в зовсім противнім напрямі. Дипльоматична місія у Варшаві, на чолі котрої станув тепер сам міністр А. Лівицький, зложила 2. грудня 1919. деклярацію, котра була повним запереченням ідеї обєднання всіх українських земель без ніяких противартостей. Се довело до розколу в лоні самої місії. Галицькі члени місії і д-р Мшанецький запротестували проти тої деклярації і з формального і річевого боку та виступили з її складу. Директорія фактично перестала істнувати. Останки Петлюрівців, що думали найти захист в Польщі, помандрували до концентраційних таборів, нач. отаман Петлюра переніс свою резиденцію до Варшави. Загин цілости української справи здавався тут неминучим.
Одначе й тепер несподівано ситуація змінилася в нашу користь. Червона армія розпочала похід проти Денікіна, котрий розпочав поспішний відворот. Серед тої суматохи вратувалася галицька армія, котра нині становить знову поважну силу й гордо несе прапор боротьби: за землю і волю!
________
Рік 1920 не застає нас в рожевих мріях, не лунають побідні пісні, не грають дзвони воскресення. Минулий рік був лиш одним з етапів кристалізації державної думки, тяжких, болючих досвідів, глибокого переконання, що лиш своя власна... народня держава може заспокоїти вікову тугу нації, може зреалізувати бажання цілого народу. Великі жертви зложено на крівавім шляху, стократно більші, як в попередних роках, надмірний податок крови і майна зложив наш нарід на полях битв, тисячі і тисячі в тюрмах і варварських переслідуваннях засвідчили свою любов до обезсиленої Батьківщини. Та поруч з тим змоглася активна віра в конечність реалізації нашої національно-політичної проґрами. Ніхто не зуміє вже повернути ко леса історії. Кличі революції в напрямах соціяльнім і національнім мусять бути здійснені. Виставлене нашим століттям Право Народу мусить теж найти свою позитивну розвязку. Нема сили, котра могла би усунути його з порядку сучасних історичних дій. Збройні розправи, тюрми, табори смерти, переслідування, терор, — вся та новітня інквізиція тільки прискорює процес кристалізації і неминучої реалізації.
Український Народ, що в своїй цілости на протязі двох останніх літ — з низин етноґрафічної маси — доходить до вершин новітньої Нації, що найбільше крови проляв за право самоозначення, що найбільші жертви приніс за свою волю, незалежність і обєднання, — не може бути виключений від природнього права — на рівні з иншими народами користати з усіх тих прав, які видвигнула велика війна і виборює національна й соціяльна революція.
[Громадська думка, 21.01.1920]
21.01.1920