Бродяга.

Начерк

Бродяга! хто єго в Россії не знає? Чоловік без захисту, скиталець, котрий живе з дня на день, годуючи ся чим Богу вгодно, котрий, щоб порвати всї нитки, які єго вяжуть з невідрадною минувшостю, не признає ся навіть до свого властивого роду, имени, моральний банкрот або житєм зломаний горопаха, котрому все одно вже, куди єго вижене день, а прижене ніч, — от вам і бродяга, — чисто россійскій тип. Россійска Теміда пересвідчена вже, що без причини нїхто не пошиє ся в бродяги та що кождий бродяга — се, як два а два чотири, злочинець. Але якій саме злочинець? Того і всевідуща Теміда не знає. Тим то вона в справедливости своїй, караючи бродягу, карає єго обережно. Щоб не покарати нї занадто суворо, нї знову занадти лагідно, вона, хитра, бере середну ґеометричну пропорціональну та карає бродяг "середною" карою, от так, як за розбій, підпал чи обікражу церкви. Кара невеличка — ссилка в Сибір з позбавленєм всїх прав, при чім бродяга в центральній тюрмі в Тюмени, на граници Сибіри дістає ще трийцять трикінчастих нагаїв. "Ґоркая судьбина!" каже Москаль. Але той сам Москаль, хотячи кому-небудь в сварцї нанести смертельцу обиду, лає єго бродягою. Не так дивлять ся на бродяг арестанти. Для них бродяга то батько, для них він адвокат, банкир і староста (старшина), і то староста "виборний не казённий", хоч властиво старостою именує єго само начальство тюрми, питаючи лиш, яка воля арестантів. Арестанти й шанують бродяг більше, як тюремних урядників.

Чимало бродяг довело ся менї бачити й пізнати за час свого скитаня по россійских тюрмах. Народець цїкавий і симпатичний, — симпатичний своєю незавидною долею, импонуючим досвідом житя, та великими скарбами поезії, що криють ся нераз на днї єго загадочної душі. І тим симпатичнїйші являють ся ті скарби поезії, чим лїпше роздивити ся в тій "прозї", серед якої вони виросли і зберегли ся.

Клясичного бродягу, і то бродягу-революціонера, жертву економічних відносин україньского селяньства пізнав я раз по дорозї в Москву. Оба ми їхали в однім вагонї, — він в Сибір, а я в петербургску "одиночку." Він старий був дїд: сивий як голуб, борода по пояс, постава велитня, лїт числив собі сїмдесять з окладом. На мій заміт, що він не показує ще на такій вік, осміхнув ся: "Ти, барин, помиляєш ся, бо волосє бачиш на голові густе. А чув ти, що волосє кріпшає, коли єго голити?" — "Чув, кажу я". — "Отже-ж то й менї єго голили, — се двацятий семий раз вже в Сибір иду "з пробритой головой". Не дивуй ся, що не полисїв."

За чайком та "трубкою" (тюремними папіросами) старий розповів менї исторію свого житя. Я на другій день списав єї за свіжої памяти в московскій тюрмі в "Пугачевской башни", думаючи в безсонну ніч про давного борця за волю Пугачева, та про нового ворога неволї старого бродягу.

"Я женив ся по любови, — оповідав він, — кріпаком ще, на шіснацять лїт до Севастопольскої халепи. Жінка моя, Харита, була перша красавиця, але й робітниця не послїдна, а добра — не сказати вже, яка добра. Серце в неї золоте було. Вона й нинї не відцуралась би мене, коли-б жила." Тут старий сплакнув і крізь слези говорив дальше:

"А тим часом недолюдок, син мій, що став на государственній службі заїхав мене по потилици, але те все я розкажу в порядку. Отже, коли я оженив ся, то в рік знайшла ся й дитина — гадина не дитина, — і старий сплюнув, — та тодї було се ще анголятко. Ми зрадїли з Харитою. Та ба! Ледви вивела ся жінка, аж тут в дворі дїдичева невістка, чи там доктори за неї, породила панятко як мавку. До того паняти й назначили мою жінку мамкою. Гойний пан — цур єму — корову обіцяв дати жінцї і коралї, коли вигодує тоту цяцю, а мене звільнили на рік від панщини, щоб плекав свого Миколю. Правда, були люде, що позавидували нашій доли. Тьфу на поганих! Ви-ж, здорові знаєте, як то хлопови з грудною дитиною. Гірко! Гірше, як панови людске серце мати! Ой, паноньку, набідив ся я, набідив. А зима стояла люта, хуртовина як нинї, а ніч в троє довша, як тепер, за чайком з вами, най вам житє постелить ся гладко! От і взяв я свого Миколю в пазуху, щоб було не заморозити, та пійшов по сусїдних селах мамки єму питати. Напитав якусь врештї, обіцявши дати коровицю та ще з приплодком: краще як пан моїй жінцї. Нехай, подумав собі за моє телятко паньскій син перейде на телячій розум.

"Прийшло лїто. Поїхали мої пани з Харитою на "дачу" аж під Одесу. Зазнав я, барин, нудьги, зазнав, а нїкому було моє горе розбити. Під осїнь десь, по першій Матцї вернули ся пани з дачі, а я не всиджу, — мерщій у двір, щоби побачити ся з Харитою. Та не довело ся. Тогдї я, вечером, вилїз на балкон, щоб хоч крізь вікно подивити ся на свою дружину. Ой гарна-ж вона тогдї була, гарна, з тим паньским потирчатем на руках. Нинї бачу мов єї лагідний погляд, сумовитий. В неї бачите, очі чорні були, а вії довгі; вони, бувало, не блищать, а все такі спокійні, неначе глядять за тобою. А що личко, — ну, не треба й казати.

"Ще я ото й не надивив ся на свою небогу, — як було надивити ся! — аж несе чорт управителя з парубками. Піймали мене як злодїя. Управитель каже: "женихати ся, до мамки прийшов, злодюго! а панятко як вона годувати буде? паняти поживу крадеш?! — і влїпив менї двацять таких — ух, ух! Через три днї я віддав єму з процентом, а через місяць пан віддав мене в Москалї.

"Ще я не остатний, думаю, закусивши зуби. Я им то покажу. На щастя офіцир добрий трафив ся, по батьківски полюбив мене, на добре напучував, письму привчив і про світ та житє людске чимало розказав. Ми з ним разом під Єрмоловим били ся, на Кавказї, а опісля я сам, без него вже — нехай царствує покійник! — під Севастополем. Чудненькій був собі добряга. Було, співає по хахлацки, бо він наш був чоловік, а все сумної, а далї каже: "Слухай, Трофиме, чи є в тім розум, щоб ми воєнні даром гроші тратили, підчас як хлоп стогне під нагаями на панщинї? Хиба-ж мало землї на світї? Нема місця для всїх? На що здала ся війна людям? Краще-б було за ті гроші надїлити селян і без воєнної служби землею, і то щедрійше ще як по службі. Коли-б я мав силу, я зробив би се."

"Бувало, вже й північ, а сон єго не бере ся. Все думає або читає Лєрмонтова, про його й менї розказував. А згинув сердега від черкескої кулї підчас одной виправи  — а так Черкесів любив! Було, говорить: "От хто по мому герої, — Черкеси! Вони за свою вітчину бють ся. А ми зволоч, — бємо ся за гріш!" Най царствує праведник! А не бачив вже сердечний, як мене начальство назначило "зводним" (цуґсфірером). Сего він так бажав. Під Севастополем був я чотири місяцї в огни; ті чотири місяцї почислили менї за чотири лїта і пустили домів. Тодї діставали ся кождому вислуженому миколаївскому салдатови десятина огорода, сорок рублїв сріблом і дрова на хату. Та мене гадали оциганити, бо мав дома вже жінку і хату. Нї, кажу, не втнете бісові дїти. Я пійшов у процес і виграв. Аж гульк, і свобода за Александра Николаєвича вийшла. Та мужики, сказано, дураки. Поміщиця забрала і лїс і всї вигони. Мужики до мене: "Правуй ся, батечку, як за своє правуй ся", просять. От я і взяв ся за дїло. Зразу трудно було, а там вже зовсїм на гарне показувало. Нас вже й покликали в ґубернскій город, щоб покінчити справу, аж тут наднесло лихо якогось родича нашої поміщицї. З ним вона і вбрала в шори оставших дураків, бо мудрійших я забрав був з собою в ґубернску управу: все пійшло по половинї. Нас через кінного післанця відкликали з губернского города. Прийшли ми до села в ночи і зайшли, звістно куди, в шинок. В шинку зробили раду і урадили покарати винних. Добули всїх з постелї і таки гарно випарили. За те нас поставили під суд і покарали — мене острійше, арестантскими ротами на повтора року, а всїх других "простою" (тюрмою).

(Конець буде.)

[Дѣло, 11.01.1895]

(Докінченє.)

"Гірко прийшло ся менї тратити право, на котре шіснацять лїт служив у салдатах. Ви, барин, знаєте певно, що в нас мужиків карають палицями, а салдата вже нї. Та коли салдата засудять на арештантскі роти, єго бють як мужика.

"Відбув я кару і вернув ся домів. Хоч би менї хто марним словечком докорив, — нї; всї знали, що я стояв за слушну справу. Приходить пора старосту в селї вибирати. і тут всї за мною. Лиш начальство поясняє, що караний арестантскими ротами не має "деяких прав" і старшиною бути не може. От тобі й на! Колодою менї ті роти на серце повалили ся. Грижа мене ймила ся, така грижа, що нїяк єї не проженеш. Хиба втоплю єї, в горівцї втоплю! і розпив ся я, загуляв!...

"Не дав царь-батюшка, — най царствує на славу! — свободи своїм людям, та дав таки дещо. Дав своїм ґубернаторам, а дальше і кождій сфері навіть і селянам, право вислати в Сибір нелюбого чоловіка без всякої причини. Нї, що я кажу, без всякої причини. Вже то причина в них буде, як наважать. Найневиенїйщого посудять о крадїж, підпал, чи що там і вон!.. Покористували ся й мої земляки своїм правом, взяли під арест і вислали в Сибір.

"Що-ж менї там бідному робити в Сибірі? Орати землю сибірскою сохою? Та для кого?! Красти може? Того я не вмів з малку, не втну й до останку. А був у гарній таки школї, — під Севастополем, на Кавказї чимало розбоїв допустили ся наші салдати. Мож було від них і переймити дещо. Та я тодї ще бридив ся тим ремеслом, хоч тепер в груди вже не вдарю ся, — всего покоштував. "Нечего было дѣлать", як каже Москаль. От я і втїк з Сибіри, як то в пісни співають:

Но в Сибири долго я не буду.

Все хорошо разознаю,

Опять я в Кіевъ ворочусь

И з другами погуляю.

"Ще по дорозї в Сибір придивив ся я, як живуть по тюрмах бродяги, а з Сибіри в Кіїв вже сам бродягою вернув ся. В Кіїві пропивши послїдню копійку, згадав, що мене бродяги навчили. Став серед улицї й кричу: "Караул, бери мене, я бродяга!" й дістав ся в тюрму.

"Тут, в тюрмі мене зараз і старостою зробили над двома сотнями арестантів. Гарно! Все я таки своєї чести доступив, — не в селї, то в тюрмі, але доступив. Арестантскій староста то щось в родї ліверанта. Він зносить ся з доставцями всяких припасів і начальством. Звісно вам може, що в Россії добрі люде милосердє мають над арестантами і жертвують на них чимало харчів та припасів. Та не в тім дїло, що добрі люде дають, а в тім, що начальство робить. Воно, замість роздати дари між арестантів, продає их за пів цїни арестантскому старостї, а староста по звичайній цїнї арестантам, — от і всї ситі. А тим часом "судебный слѣдователь" переслухує поволи бродягу. Бродяга подає єму видумані имя й прізвище і далеку ґубернію. Він каже фотоґрафувати бродягу та посилає туди фотоґрафію і через два, три місяцї дістає відтам відповідь, що такого й такого не знають. Тодї подає ся друге прізвище і другу ґубернію, — починає ся другій акт комедії. І чим лїпше бродязї йдуть "коммерческія сдѣлки", тим більше актів має цїла комедія. А як що зле, то пан "староста" каже, що він бродяга і єго висилають на Сибір. Як би там нї було, за вісїм, десять місяцїв побуту в тюрмі він завсїгди встигне зложити собі яких 500 рублїв. Втїшаючи ся свободою сибірского житя, бродяга живо пускає зароблений гріш, втїкає з Сибіра і знову бродягою вертає ся в догідну для себе тюрму. Є тюрми, котрих бродяги не люблять і минають их; там або начальство не приязне, або харч поганий.

"От як, барин, промишляємо! Я вже й рахубу згубив, кілько разів ходив у Сибір. Та се мабуть послїдний раз вже тиняю ся. Я й не думав, було, тепер вертати ся в Россію, та брат землячок "мелкій бродяжка" (бродяги з гордостію новиків і недосвідчених зовуть "мелкими бродяжками") розповів менї, що бачив у каменеподільскій тюрмі мого сина старшим тюремним ключником, з котрим навіть гарні "сдѣлки" робив, бо мій син, бачиш, як всяке, чиновник, підчиновник чи служба, злодїй і хабарник. От я, не "сдѣлок" ради, а що-б на свого сина і єго господарство подивити ся, — єй Богу, без копійки гроша за душею, — потяг свої старі кости в Россію. Гай, гай!!! Тут старий заспівав:

"По дикимъ степамъ за Байкаломъ ,

Гдѣ золото родитъ гора,

Бродяга судьбу проклиная,

Тащить ся зъ сумкой за плечомъ.

Сорвана на немъ рубашонка, —

Множество преразныхъ заплатъ, —

Худая на немъ шапичонка

И старый тюремный халатъ.

Идетъ онъ веселый тайгою,

Гдѣ жалобно пташки поютъ

Котелокъ его зъ водою

И сухарики по бокамъ бютъ.

Байкалы онъ смѣло проходитъ,

Рыбацкую лодку беретъ,

Вдругъ, милую пѣсню заводить

Про родину бѣдный поётъ."

По короткой мовчанцї, на пів до себе самого, а на пів до мене, старий сказав:

"Рідний край, рідний край! жінка, дїти — голубчики, все відцурало ся від бродяги! Гей, барин, подайте ще одну папіроску, та й того червоного винця, бо я не в силї скінчити своєї исторії..."

Лигнувши скляночку "бессарабского", старий казав дальше:

"Зайшов я якось в той Каменець Подільскій і побачив ся з сином, — тою гадиною, що єї грів за пазухою малу. І що ви на те скажете? Дістав заплату від него — по-за уха дістав! З тим і вертаю ся в Сибір вік свій коротати."

Старий замовк і не говорив більше. Я, шануючи єго смутну мовчанку, мовчав і собі-ж. По хвили старий зітхнув і свіжим голосом тремтячим заспівав з-тиха:

„Въ тундрахъ, гдѣ нѣтъ солнца ни зари,

Гдѣ являють ся какъ звѣры

По утесамъ дикари;

Нумо дикари зъ выжнихъ горъ на Енисей!

Я вашь братъ, — боюсь людей,

Я бродяга!..."

В Товстім, д. 25 грудня, 1894.

[Дѣло, 12.01.1895]