Кілька заміток про послїдне „Архієрейске посланиє“.

(Надіслана статя).

Стало ся, як ждало ся і як у такій пова­жній для вас хвилї мало стати ся, наші най­висші духовні Достойники в краю забрали голос і промовили до свого народу, а промо­вили так, як на підставі спільної наради повинні були промовити і, як инакше не можна було промовити.

Що правда, найновійше Архієрейске по­сланиє не справдило надїй тих, що глядїли у нїм наживи для своїх полїтичних цїлий. Одні щирійші, накинуть ся зівсїм отверто і повта­ряти муть в сотний раз інтерпеляцию посла Габермана і товаришів (7. засїданє XX. сесиї Ради державної з 25. XI. 1909.), „Найбіль­ші вороги людскости то ті, що сьвідомо її обдурюють. А та­кі є попи“! Другі — звязані ще підпомо­гами материяльними і моральними зі сьвя­щеньством, будуть собі лише тихцем глузува­ти з „миру о Господї“ і „Архієрейского Бла­гословення“ і затискати зуби, що не так скла­ло ся, як ждало ся. Перші — се социялїсти і радикали, другі — се значна частина наших националів. […]

Мов гайворонє кракали з усїх усюдів, „схизма буде, схизма!“ Католицка Церков роздвоїть ся, дві народности замешкуючі Га­личину і тут підуть перебоєм против себе, отворить ся пекло. „І ми тодї будемо могли у тій мутній водї рибу ловити, Церков розди­рати, „поступ ширити“, попів проганяти!“

Аж тут. Таки инакше склало ся — як думало ся!

Тай не на тім конець.

Наші церковні Достойники станули тим разом так ясно і різко на церковній і като­лицкій основі, що всякі вороги явні і скриті нашої Церкви, аж похолонули.

Бо й чиж може бути їм рівнодушно, як новий устрій краєвої ординациї виборчої впли­не на моральність нашого народа і як в тім устрою будуть забезпечені засади католиц­кої віри?

Маймо повну надїю! Цїлий лєґіон „гід­них“ кандидатів, затверджених „Народним Комітетом“, у якім славити Бога і сьвящени­ки „для рівноваги“ засїдають, постоять на певно за забезпекою засад католицкої віри! Для усуненя непорозуміня назвемо кількох з них: Будзиновский, Петрицкий, Цеґельский, Трильовский, Макух, Лагодиньский, Думка, Валїхновский і инший! За се Барвіньского і єго „партанманів“ годї до сойму допустити... Сеж прецїнь якісь люди ще з середних ві­ків, яким годї у XX. віцї „поступу“ послува­ти! Таж то они поклали собі окликом: стану­ти кріпко у своїх змаганях на взнеслих засадах Христових християньскої справедливости і дбалости про добро нашого народа, а таких людий у нас годї прецїнь терпіти.

Вже коли ми при тій християнь­скій справедливости, годї не під­черкнути сей натиск і сю вагу, яку наші князї Церкви поклали на ню, яко на одну з найважнїйших засад. І так здає ся чоловіко­ви, як коли би уже чув десь щось подібного. І пригадуєш собі, що саме християньско-су­спільне сторонництво стануло на тій безогляд­ній справедливости: справдїшної свободи для кождої одиницї і то такої, щоби она не об­межувала свободи других! О якжеж до сер­ця повинні би взяти ті слова сї, що раді би всїм загалом накинути свою тактику, свої по­гляди і свої переконаня.

„Всякий християнький лад по селах і містах буває що кілька лїт розбиваний национальною і партийною бороть­бою“ — жалують ся наші Епископи. Я на­віть був би пропустив — що кілька лїт, лиш стало розбиває ся. Кому отже наш нарід до­рогий повинен якраз звернути увагу на сю обосторонну национальну загорілість і сказа­ти собі, що й краєве правительство не по­трафить завести і удержати ладу, „щоби оба народи у себе і між собою могли мирно і по християньски жити“, коли такі люди в роді Будзиновского et cons. „wyplutego z łona własnego społeczeństwa“ будуть у нас в краю „першу скрипку грати“ і обі народности у вічнім подражненю підтримувати!

Бо цїлим серцем бажають наші князї Церкви щирої зго­ди обох народів.

„Вже задовго тревають бор­би поміж нами!“

„Лиш ті, що суть ворогами католицкої Церкви і народа, і все працюють над тим, що може принести єму шкоду про­тивлять ся дїлу помиреня і хотїли би недо­пустити до дїла справедливо­сти, яким має бути проєктова­на устава...“

Проєктована. Та ще не ухвалена! Але хто менї нинї заручить, що в новім складї україньских соймових послів знайде ся по­трібне число членів, котре би спонукало радикальних послів до карности і послуху! Я­кими оборонцями католицкої Церкви є Трильовский et consortes, або й деякі нацио­нали в родї Цегельского et consortes — всїм аж надто добре звісно. Чиж й не до них від­нести ті правдиві слова послїдного „посла­ння“, що й они супротивлять ся дїлу поми­реня і схотять дальше не допускати до дїла справедливости, яким має бути проектована устава?

Гарні і взнеслі слова нашого Епископа­ту і є надїя, що слова ті трафлять до здоро­вого розуму нашого народу і в тім послїднім рішаючім часї знайдуть відповідний послух. Бо „Народний Комітет“ — лиш „комітетом“, а Епископат се Божою Милостию і Сьвятого Апостольского Престола Благословенієм наша верховна власть Церкви, якій кождий Украї­нець-католик повинен підчинити ся і повину­вати ся. Воля їх в так рішаючій хвилї повинна бути рішаючою! Нї один радикал (социялїсти славити Бога у нас ще не кандидують), що більше, нї один з тих национал-демократів, які отверто осьвід­чили ся за безвірєм, не повинен стати — нам на ганьбу — представителем нашого на­роду!

Чи стане ся се?

Рішучо так повинно бути!

(Конець буде).

[Дїло, 8.06.1913]

(Надіслана статя).

_____ _____

(Конець).

Наш нарід — як влучно зазначує Архі­єрейске посланиє — занадто привязаний до своєї віри! А духовеньство за много має впли­ву, щоби ми мали бояти ся злих наслїдків для Церкви з розширеня на нарід виборчого права! Так! чистїсенька правда! Лиш одно мале застереженє! Коби тото цїле духовень­ство поступало дїйстно так, як єму і Церков і Настоятелї і званє наказує! Але чи ми мо­жемо бути нинї певні сего, що не найдуть ся такі одиницї, які сховавши „посланиє“, будуть голосувати і аґітувати за радикалами, бо та­ка воля чи апробата є „комітету і орґанїза­циї“? В такім величезнім леґіонї сьвящень­ства могуть річ природна знайти ся одиницї котрі наносять тим самим шкоду й Церкві й своїй суспільности! Але загал — думаю — рі­шучо повинен піти за своїми пастирями.

Без згляду на то, чи стратить ся там „в горі“ чи між „академиками“ репутацию людий „поступових“ чи інтелїґентних“, а звер­не ся там на себе громи „ретроґрадів“ „клє­рикалів“, чи може „суспільників“ (!) загал той — кажу — повинен рішучо виступити до борби не в обороні одиниць і „фамілїй“, а своєї Церкви й свого бідного народу, який мов замотиличена вівця йде не знати куди, в яку пропасть, своїми бідни­ми хребтами видвигає на верх ревунів-патрио­тів, щоби ті чим скорше єго покидали, до Львова ся діставали, синекури забирали, ки­шенї наповнювали, а о тім біднім хлїборобі і добродїю-сьвященику зовсїм забували!

І грізне „memento“ вичитують такі люди у згаданім „посланію"!

„Ті, яких релїгією чи суєвірєм була слї­па ненависть до сьвященьства, і які уважали за першу мету своєї працї, відібрати нашому народови віру, не даючи єму в заміну нїчого, тратять у народа всякий вплив! І мусять стратити! Крикунів, ревунів, дерунів, звихне­них морально людий з під темної зьвізди наш нарід не потребує. Най они полишать ся там й у тих суспільностях, де ся родили, але чесно жити не хотїли.

„Нам потреба таких послів, які би уміли в соймі борони­ти справ Церкви і народа“! „Потреба нам таких, які знали би, о що і як старати ся для наших хлїборобів, для учите­лїв і молодежи, для духовеньства, і міщань­ства, і всїх прочих верств нашої суспільности, для культурного і економічного єї двигненя!“ „То справа важна, зазначує наконець „Архиє­рейске посланїє“, приступайте до неї в імя Боже, з усильною і покірною просьбою о Бо­же благословенє!“

О благословенє там панам з під стягу „Громадского голосу“ і „Діла“ не розходило ся ! Але все таки думали, що терором зму­сять і наш Епископат до „поступовійшого“ листу і більшої для них толєранциї!

А тимчасом — як сказано — не так склало ся — як бажало ся.

Не знати, як там столиця. „Поступова“ провінция бурить ся. Деякі навіть є тої дум­ки, що „Дїло“ рішучо не повинно було печа­тати пастирского листу, сеж вода на млин „суспільників“! Але не минув ще день по „па­стирскім посланию“, а репутация „Дїла“ і єго прихильників поправила ся.

„Не пригадуєте собі, добродїю, дати „по­слання“?“ — заговорив мене перед кількома годинами оден з национал-демократичних па­тріотів.

— Мабуть 29. мая 1913. р.

„А тепер читайте се — каже — і підсу­ває менї „Дїло“ Рік XXXIV. ч. 122. на пер­шій сторонї з гори — і я читаю:

„На тім самім засїданю в суботу дня 31. м. м. постановив Народний Комітет на основі порозуміня з управою радикальної пар­тиї не ставити кандидатур национально-демократичної партиї у виборчих округах: Коломия, Косів, Надвірна, Снятин і Товмач, та поручити своїм сторонникам (котрих пере­важне число становлять сьвященики!) в тих повітах підперти кандидатури радикальної пар­тиї“! *)
Прочитав і задумав ся.

„Ха, ха, ха, — засьміяв ся полїтик з „Дїла“ — Ви того не розумієте? Сеж прецїнь відповідь нашим Епископам за їх „посланиє“ у користь Вас „суспільників“!“

„Посланиє“ мало мати на наш погляд иншу цїль — виступити рішучо против поль­ских епископів і їх здискредитувати, а „нас“ не рушати. Рушили, то й мають, а хто побі­дить, спізнають“.

І він розпращав ся.

І довго я ще думав над злобою люд­скою і деморалїзациєю, і довго ще розважав, хто у тій рішаючій боротьбі віднесе побіду і мило та успокоюючо звучали мені слова „Пастирского послання“:

Ті, яких релїґією чи суєвірєм була і є слї­па ненависть до сьвященьства і які уважають за першу мету своєї працї відібрати нашому народови віру, не даючи єму в заміну нїчого, стратять у народа всякий вплив...

• • • • • • • • • • • • • •

Так, стратять і мусять стратити, наколи кождий сьвященик сповнить приказ Владик, котрому суперечить ухвала „Народного Комі­тету“.

Сам Бог нам в тім допоможе!

• • • • • • • • • • • • • •

Ердека.

______________________________

* В ч. 125. „Дїла“ з 7. VI. находимо таку оповістку:

 „ЗА НАРОДНИЙ КОМІТЕТ:

Д-р.Кость Левицький, голова                                  

Д-р. Вол. Бачинсъкий, секретар.

 *     *     *

На округ Богородчани постано­вив народний Комітет не ставити кандидату­ри національно демократичної партиї, а пору­чити своїм сторонникам в тім повітї підперти кандидатуру д-ра Михайла Новаков­ського, адвоката в Богородчанах.“

Коментар злишний. — Ред.

[Дїло, 10.06.1913]