Громадська думка, 07.01.1920
Хто із наших "старих співаків" не памятає з 80-тих і 90-тих років минулого століття Остапа Нижанковського як композита, діріґента хорів студентських, Львівського, Бережанського Боянів і артистистичних прогулькових дружин? Кому вже раз довелося співати під ним, той мусів би побачити його на естраді, а по крайній мірі в найгарнійшім разі почути його твори, чи оповідання про його артистичні подвиги від других щасливійших. Ще як ґімназійний ученик у Львові і Стрию Остап Нижанковський став зразу у вершка своєї артистичної карієри і композиторської слави. Тоді то (около р. 1885-6) появилися уже його безсмертні "Гуляли" і "З Окрушків" (поміщені в 1. і 4. випуску "Муз. Бібліотеки" у Львові), — що імя Остапа рознесли в мить по всій галицькій Україні. Тоді також були уже звісні многі його сольоспіви, дуети, ("Ластівка") і "Вітрогони". Нижанковський був тоді без конкуренції; імя його згадувалось устами всїх побіч імени М. Лисенка, якого твори (Quod libet-u, Скорбна дума і сольоспіви) стали саме тоді промощувати собі ширшу дорогу в Галичині.
Що се не фрази, нехай засвідчать про це слова композитора Ф. Колесси, який у своїх споминах так згадує про тодішний вплив Остапа на наше музикальне життя: "Тоді то (в Стрию около 1887 р.) і я мав нагоду близше з Нижанковським познакомитися. Незвичайно гарний, ставний мущина, в поведенню мягкий і елєґантний, як діріґент пориваючий, до того окружений німбом композиторської слави, він відразу став божищем молодіжи, і я тоді ще ученик IV. кляси ґім. — пригадую собі добре — чув ся дуже щасливим, коли міг із ним коли небудь кілька слів поговорити. Обставини зложилися так щасливо, що межи учениками було саме тоді богато гарних голосів, отже Нижанковський зложив собі справді добірний хор, який виконував з прецізією навіть дуже трудні твори, пр. Лисенка Qoud libet-u. Нижанковський сам одушевлявся творами Лисенка, його "Музикою до Кобзаря" і гармонізаціями нар. пісень, — а ми всі переймалися його думкою. Коли О.Н. взяв в руки батуту, цілий хор підпадав під його маґічний вплив, отже й не диво, що такий діріґент добував з хору що сам хотів, а виглядав, як оживотвореннє музичної краси, як живе вітхнення. Найкращі хвилини естетичного вдоволення, найсильнійші вражіння музичних ефектів, яких доводилося мені зазнати в ранній молодости, завдячую Нижанковському." (Артист. Вістник 1905 зош. ІX—X. ст. 127–128). Ще до половини 90-их років греміла в Галичині слава Нижанковського, як найчільнійшого нашого музика, хоча тоді уже появились і "Вулиця" Ф. Колесси і "Хустина" Топольницького. Тямлю добре і сам, в р. 1894. як ученик IV. кляси ґімн. в Ярославі, яке вражіння робили на мене і иньших його твори. Вражіннє те скріплювали іще оповідання про Остапа старших учеників, співаків зі Львова, яким довелося співати в хорі під діріґентурою Остапа. Усе те разом поставило Остапа так високо в моїй уяві, що зважився пізнійше післати свої композиційні проби не кому иньшому, а йому до "ласкавої оцінки" та почував себе щасливим, діставши від нього кілька (й не надто прихильних) слів заохоти.
Та недовго судилося Нижанковському царювати у нас. Коли він по скінченню теольогії і по короткім побуті у Львові (на посаді в учит. семінарі) пішов "на село" стала скоро меркнути його звізда, ще скорше як розблисла була. Уже в часі артистичних прогульок в р. 1897 і 98 О. Нижанковський стояв від них доволі здалека, його поява не будила уже давного одушевлення, а мені інколи доводилося почути від тих самих співаків що його ще не давно обожали, таке слово, що Нижанковський уже "зійшов"... чи занапастив свій талант. Ще більше поглубилася прогалина між ним, а нашими "музикальними" кругами, коли він "пустився" в Стрийщині на суспільно-політичну діяльність і сам всіх на силу старався впевнити, що він уже з музикою не має нічого спільного, що нотами "завиває масло", і т. д.
Справді, чи не гірка іронія? Значиться, першими своїми творами, писаними без ніякого майже музикального підготовлення, із многими прогріхами против кардинальних основ муз. техніки гармонії т. д. Нижанк. потрафив фасцінувати нашу музикальну публику, а пізнійше, коли вспів добути собі деяке ширше муз. знання і образовання, здати муз. іспит в Празі, — не був в силі уже добути з себе давного огню і розмаху і по словам критики з р. 1905 "дав нам твори під кождим зглядом поправні в формі, але без давньої ориґінальности"? Справді трудну і невдячну задачу буде мати історик нашої музики в Галичині, коли йому прийдеться пояснювати такі аномалії та діспропорції в життю і творчости наших композиторів.
Та сі дивні появи не такі знов трудні до пояснення, коли візьмемо їх під одним кутом бачення, а саме коли узгляднимо ті умови, серед яких зростають наші музикальні таланти і відносини їх до нашої суспільности.
Дві великі і страшні небезпеки дибали і до нині ще дибають на наших молодих композиторів: перше — це наш музикальний анальфабетизм, серед якого молодому музикови годі добути знання і техніки музичної штуки, і який не дає йому ніяких кращих музичних вражінь для сформовання відповідного сучасним поняттям артистичного ідеалу; друга, — ще страшнійша від першої, — це наша музикальна безкритичність, яка позволяє молодому музикальному талантови без ніякого підготовлення, без знання і світогляду добути собі у нас марку і добру славу "звісного композитора" і заставляє його у порога своєї карієри уже спочити на дешевих лаврах композиторської слави. Отті (дві небезпеки) наче стоглаві гидри пожирають рік річно наших молодих "надійних" музиків, які не набравши зарані сил до довшого лету, на самім початку а в найліпшім разі в половині дороги опускають крила. А коли хто з них ще в час помітить свої слабі сили і старається, хоч і пізно придбати собі на дальшу дорогу потрібних технічних средств, то сі пізнійші добутки не заступлять йому уже розтраченої сили, розсипаних без тями скарбів душі молодої, не зрівноважать уже покрученої лінії його душевного розвою, не дадуть йому уже повної творчої радости і вдоволення, яке він почував в почині свого лету. Усе те мабуть і відбило ся на лінії життя Нижанковського, тим і треба нам пояснити її нерівність та химерність, так треба розуміти його повні сарказму слова про своє пізнійше музиковання. Але ті, що знали Остапа Н. близше, мали повне право не зовсім вірити йому на слово, що він уже музику "повісив на кілку". Навпаки, Остап до смерти любив одну тільки музику, остав тільки їй вірний і ніякі ідейні кличі суспільницької чи орґанізаційної нашої роботи в Галичині хоч і він деколи ними "афішувався" — не вспіли ні на хвилю виперти із душі — його першої і останньої любови. Про це могла би розказати дещо його найблища рідня, особливож його син Орест, також "звісний молодий музик", який з батьком в музикальних ділах стояв заодно в близькім контакті, і в правдивій, великій дружбі. Впрочім найлучшим на се доказом є і самаж музикальна діяльність і продукція О. Нижанковського, який ще до останніх літ не покидав вести "Стрийського Бояна", устроюючи часто вдатні концерти, ні писати час від часу деякі нові вдатні річи.
Справді — велику кривду заподіяла наша суспільність Нижанковському: як через те, що в своїм колишнім безкритичнім одушевленню зробила його трохи не своїм ідолом, так і через те, що з такимже безтолковим "песимізмом" без причини відвернулася від него як музика, та приняла рівнодушно до відома його терпкі слова, що він уже понехав музику — буцім то для иншої, "ширшої" суспільної діяльности. Ну, годі, вже пропало. Але коли ще нині дехто з наших патріотів, покликуючися на його траґічну смерть, — на силу старається зробити із Остапа Ниж. "суспільну" постать, та таким йогo почитати, то ми всі, яким дорога українська музика, без суспільницьких прикрас, мусимо рішучо проти цего застерегти ся, кликнути словами Брунгільди, оплакуючої тіло свойого Зіґфріда: "Руки геть від нього"! "Він не до вас належить!" Ви "добрі люде", але ви не розуміли його і через вас він мусів занепасти та зійти на... патріота. Для нас же він остав тільки тим, чим був за молоду — артистом, хоч і змарнованим. Для нас дорога в ньому тільки його ніжна, мягка артистична душа і вдача, зі всіми своїми гарними прикметами і слабостями, ся іскра божого вогню, що в ньому жевріла і виривалася на світ, щоби спалахнути ясним полумям. Є краса в розкішно розцвилій деревині саду, що видає в осени обильні плоди, але є своя поезія також в скошенім раннім морозом цвіті, в якім не вгадати уже буйної краси пахучого маю. Сю передвчасно зівялу красу змарнованого таланту приходиться нам помянути в пок. Остапі Нижанковськім; цим вшануємо його память краще, чим ставляючи його на пєдесталю народнього діяча.
*
Правду сказав недавно артистичний критик в "Теремі", що "пісня про змарновані талани" у нас уже "відспівана на всі лади", та пора вже з нею скінчити. Нічого робить; треба буде музикальну діяльність Остапа Нижанковського брати такою, як вона є, але треба до неї віднести ся з пієтизмом і любовю, на яку вона заслугує. І в такім разі я певний, що ми добудемо з неї більше цінного, як досі думали, та найдемо не одно гарне, чого досі зовсім не знали. На всякий случай треба буде музикальну спадщину по Нижанковськім старанно розглянути, очистити з пороху, від свіжити в памяти та заховати для будуччини.
Подавати ось тут оцінку значіння О.Н. в розвою нашої музики в Галичині по тім, що сказано, вельми трудно і поки що передвчасно. З одним нині всякий мусить згодитися, що се був дуже сильний, правдивий і щирий, а до того доволі ріжнородний талант, якого живі проблиски сліднї сливе в кождім такті його творів, хоч і часто пропадають у "кудрявім", та фраґментаричнім обробленню цілости. Талант це при тім гнучкий, що легко примінювався до всяких жанрів і стилів, — вокальних і інструментальних*), чужих німецько-італійських, як і наших, народніх, хоча й не вспів собі всіх як слід присвоїти.
Коли би так ходило о те, щоби і подати найбільш питомі його черти, і найбільш характеристичні його прикмети, то треба би головно відмітити отсей незвичайно палкий, бурхливий темперамент, та отсю дуже живу та інтензивну майже плястичну образовість в ілюстрованню змісту, яка граничить часто майже із сценічними і театральними моментами. І мені здається, що хоча Нижанковський навіть не пробував своїх сил в драматично-сценічній музиці, то при нормальнім розвою свого таланту він став би був у нас на тім полі силою. Та тут я знов нехотя зачіпив "відспівану пісню" про наші змарновані таланти, — хоча уже не мав наміру її починати.
*) Пор. "Вітрогони" і ріжностильовий акомпаніямент до сольоспівів дуетів і хорів.
[Громадська думка, 07.01.1920]
07.01.1920