Відчую кожного

Владі вигідно тягнути українців за емоції. Смикати за них, повсякчас відволікаючи, аби не аналізували її дії розумом. Аби велися на гучні гасла, а не вникали в програми та до чого їх втілення може призвести, не розбиралися в попередніх діях та дотриманні обіцянок та законів. Бо самі політики часто позбавлені будь-якої чуттєвости, тому не мають чуття міри.

Юлія Тимошенко однією із перших розкусила чутливу натуру українців, тому не лише закликала народ «голосувати серцем», а й згодом перетворила сей орган на лого своєї політсили та кампанії. Мовляв: «Не думайте, просто любіть мене». Явний розрахунок на те, що любов зла.

Від початку нового тисячоліття для лідерів суспільних симпатій в тій чи іншій мірі стало трендовим апелювати до органів чуття та почуттів. Багаторічний противник Тимошенко та узурпатор влади Віктор Янукович в своїй кампанії ще 2004-го року мав за гасло «Почую кожного», котре куди більше скидалося на погрозу, ніж на обіцянку дослухатися до чужої думки. Читати той заклик радше варто як вчительське «я маю очі навіть на потилиці», себто жоден ваш вибрик не зостанеться без покарання та жодне криве слово не пройде повз мою увагу.

А після того, як Янукович дременув в Ростов, його посіпаки закликали «услишать Донбасс». І тут теж потрібен переклад, бо йшлося не про те, аби дослухатися до думки мешканців одного з регіонів країни, а прийняти до виконання вимоги олігархів та їхніх шісток, котрі сподівалися повернути статус-кво та владу над країною, втрачену після Революції гідности. До цього ж заклику вдавався потім і Путін, але тоді вже під Донбасом слід було розуміти волю Кремля.

Повернімося ж до України. Порошенко мав би покладатися на смак. З його президентством пов'язаний розквіт магазинів «Рошен» по всій країні. І хоч він не послуговувався в своїй кампанії апеляціями до солодощів і навіть отримав добрячу порцію критики за «Липецьку фабрику» вже в часи президентства, а проте перед виборами в 2014-му його технологи змогли вдало продати народові як кондитера, а не виробника «Богданів», «баригу» чи ексміністра уряду Азарова.

Володимир Зеленський та його політсила наче вибиваються з цього переліку, адже напряму не апелюють до органів чуття. Проте вони насправді найсильніше, а заодно й найтонше осідлали коника народної чуттєвости. Апелювання відбувається не лише до почуття гумору чи його відсутности, а до зору, себто до візуального. Але телевізія в купі з інтернетом створює такий собі долбі сюрраунд. А серіальне «Слуги народу» ніби натякає на довгострокову перспективу – багатосерійну мильну оперу, котра наче обіцяє подарувати людям багато нових та цікавих сюжетів.

Ба більше, Зеленський та команда працюють за серіальними лекалами куди більше, ніж се видається на перший погляд. У своїй роботі та риториці вони послуговуються методом розгалужень сюжету та можливости множинних розв’язків, аби заплутати не лише свою аудиторію, а й супротивників. Аби намацувати дозволене. Аби завше можна було сказати: «Ми мали на увазі не те, а ось це», – й все успішно переграти.

У своїй нещодавній Нобелівській лекції польська письменниця Ольга Токарчук говорила: «…У серіалах відбувається серйозна робота зі створення історій майбутнього, переформатування історії таким чином, щоб вона пасувала нашій новій реальности. Але найголовніше, що ми живемо у світі надто великої кількости суперечливих, взаємовиключних фактів, які б’ються між собою, не шкодуючи сил».

Серіальне для «Слуги народу» важливе тим, що цей наратив постійно потребує продовження. Відкрита кінцівка – це завше можливість і сподівання, що народ (чи таки фінансові бенефіціари?) продовжать владу Зеленського ще на сезон.

Зараз «Слуга народу» як серіал на гребені успіху. Він захопив собою увагу соціуму в кращих традиціях «Рабині Ізаури» та «Багатих, що теж плачуть». Проте невдовзі рейтинг цієї політсили піде в післяекваторне піке, тож їй варто задуматися, як зацікавлювати глядачів надалі. В разі чого – можна піти перевіреним шляхом і наперед зняти новий сезон, де тебе переобирають президентом, аби в електорату бува не виникло зайвих спокус.

Політсилі, котрій доведеться конкурувати із СН на наступних виборах, буде складно, адже доведеться боротися проти культури «жрачки та ржачки». Тому шанс на перемогу така партія чи рух матиме, якщо візуальне долатиме візією та підкріпить її раціо. Аби вивести людей із полону ілюзії й захоплення персонажем, а супротивників – на чисту воду. Шансом для цієї політсили може стати зміна доби, про котру пише дослідник медіа Артем Захарченко, себто зміна парадигми від форми до змісту.

Тож цій партії чи рухові зостається або пришвидшувати такий перехід, підіймаючи освіченість народних мас, або сподіватися на серйозні провали конкурентів.

Також важливо, аби дії політсили, котра опонуватиме Слузі народу на наступних виборах, призвели до загальної зміни парадигми – геть від чуттєвости. Аби справа не дійшла до кінестетиків, котрі йшли би до влади із гаслами «Відчую кожного» чи «Торкнеться (торкнемося?) всіх»!