Кріза, котру переживає соборне українське громадянство, виявляється між иншим в різкім конфлікті між двома ідеями, між суверенністю хочби частини української области і зєдиненням українських земель — навіть при одночасній, часовій чи постійній резиґнації із повної державної незалежности.
Кульмінаційною точкою цього конфлікту являється варшавська деклярація Дипльоматичної Місії Петлюрівського Уряду. Між Польщею і Східною Україною (розуміється о скільки її репрезентує Петлюра!) пороблено вступ до нового Андрусова, а річка Збруч стала символом роздвоєння України, частинним запереченням великого ідеалу нації, стала пропастю, яка ділить Галичан від Дніпрянців.
Очевидним фактом являється обставина, що одностайний фронт цілої нaцiї заломився, проста лінія: державна суверенність і зєдинення українських земель — розщіпилася. Се сталося з хвилею, коли українські політики і політикомани в змаганню до наміченої мети з ріжних причин знехтували єдино доцільною думкою: будувати на власних основах і власними силами, а звернулися по підмогу до чужинців, піддали свої державні аспірації під протекцію чужих держав. Найбільше одначе лихо в тім, що погоня за протекцією доходила до таких держав, котрі самі є або за слабі, щоби навіть коштом суцільности української території дати дійсний еквівалєнт, або такі, що самі є під чужинецькою протекцією, хоч їм здається, що вони грають велику ролю та рішають непомірні політично-ґордійські вузли.
До державної суверенности змагав український нарід цілими століттями. Втративши її раз, ніколи не проминав нагоди, щоби здійснити свої державні аспірації. Українська держава розторощена Монголами, віджила в Галичині. Загрожена і знищена тут Польщею, довший час веґетувала в звязи з Литвою. Десятками літ боролась литовсько-українська державність перед насильною загладою Польщі, довгі десятки літ вибухали бунти в обороні державної окремішности литовсько-українських земель. По підступнім і насильнім включенню українських областей в склад "Корони", ніколи не переводилися повстання проти шляхотської Польщі, суть політики котрої замикалася рамками: визиску, нищення, гніту, нетерпимости і сваволі. Велике всенародне повстання Хмельницького, змагання Виговського, Дорошенка, Мазепи — мали на меті довести до здійснення державних змагань українського народу. По полтавськім розгромі національно-політична українська думка тиняється на еміґрації і не завмірає навіть в холодних сибірських снігах. Серед найчорнійших історичних переходів не заникала державна думка. Вона відживала наново в умах лівобережної шляхти, в тайних товариствах, масонських льожах, в Кирило-Методіївськім Брацтві, в революційній поезії Шевченка, в проґрамах українських політичних партій, а вкінці в збройнім виступі проти наїздників.
В ріжних етапах і добах свого розвитку і кристалізації та основна думка або втягала в себе инші побічні ідеї культурного, реліґійного і соціяльного змісту — або важилася, зглядно перехрещувалася з ріжновидністю проявів державного життя: федерацією і автономією. Як довго справа оберталася в теоретичних міркуваннях, так довго цей конфлікт засад не мав рішаючих наслідків. Одначе тепер на реальнім ґрунті, в конкретнім застосованню, в ері, вправді лише теоретично признаного, а фактично день в день заперечуваного права народу, цей конфлікт може привести нашу державну думку до фатального стану.
Не маємо на меті ставити практичної проґрами в теперішній хвилі. Тяжко під теперішню пору найти позитивний вихід з того сліпого кута ідейного босяцтва, в який загнано й заперто українську державну думку. Хочемо на цьому місці лише побіжно вказати на емансипаційні змагання инших народів. Італійська нація вправді в багатьох своїх князівствах п осідала державну суверенність, але значна частина італійських земель стогнала в чужинецькім ярмі. Великий подвиг за зєдненням цілої національної території трівав довгі десятки літ, аж закінчився в сучасній війні, вироджуючись в нахабний імперіялізм. Висвободження Греції теж відбувалося етапами, а ще більшими етапами йшло зєдинення грецьких земель. Болгарія й Румунія, Сербія — довгий час були "Піємонтами" для своїх національних територій. Аж сучасна війна довела до зєдинення їхніх просторів, а навіть пересунення граничних стовпів поза національні межі.
Одинока Польща за одним махом не лише зєдинила польські землі, але й розвела широку імперіялістичну акцію з метою, аби всмоктати в свій немічний орґанізм великі непольські простори. Та акт ще не закінчений, а епільоґ може бути инший.
На загал, основуючись на історичнім досвіді, на етапах чинної діяльности, оружної боротьби за зєдинення національної території, зглядна рація була би за тими українськими політиками, котрі покищо змагають до державности частини української области, котра в дальшім розвитку малаб становити базу для всіх починань в напрямі зєдинення українських земель. Теоретично така проґрама вповні раціональна. Коли до якоїсь мети не можна дійти в безпереривнім, однозамашнім поході, то розуміється, що тоді з болем серця треба годитись на етапний, повільний похід до вершин національною ідеалу. Признаючи необмежену слушність по стороні; сього покрою політиків, мусимо одначе для частинного вичерпання теми поставити такі застереження а саме : чи зовнішні умови — дають незаперечну основу за для здійснення хоч би окроєної суверенницької проґрами та чи внутрішні обставини — дають запоруку вдержання, розвитку і розцвіту малої держави? Ось такі сумніви сверлують наші мозки при розгляді цього питання. Ані буржуазно-реакційна Росія Денікіна, ані революційно-експериментальна Росія Лєніна, ані реакційно-клєрикально-націоналістична Польща, отже трикутник смерти, в котрий всунена Україна, не дають ніякої запоруки задля здійснення хочби мінімальних суверенно-державних змагань. Навпаки, Польща на всі резиґнаційні заяви навіть не дає позитивних обіцянок. З другого боку, — колиб навіть повелось за моральною підмогою Польщі створити невеличку Київську чи Камянецьку республику, зглядно деспотію на зразок бувшого Великого Князівства Варшавського, то заходить питання, чи з погляду на східну політику антанти і ферментаційні вибухи самого збалканізованого Сходу такий твір довше вдержиться. Росія будь вона Мілюківська, Денікінівська чи совітська ніколи не зможе погодитися на істнування української Альбанії. Польща із свого боку не мала й не має щирих замірів піддержати українські змагання хоч би не знати як великою ціною. Українофільські підгривання у Поляків мають на меті видурити у завтрішніх панів Росії згоду на анексію західно українських земель, на новий вічний мир, як се сталося в Андрусові. Се зовнішні умови очивидної хиткости і зовсім певного заперечення здійснення варшавської програми. Не менше важні є й внутрішні обставини. Не розводячись довго, маємо дволітню спробу української державности поза Галичиною. Ця спроба не виказує великої здатности вдержання й укріплення державности без участи Галичан.
Ідея зєдинення українських земель, але без повної державности, має в теперішнім часі теж свої світла і тіни. Хто знає, чи в разі можности здійснення цеї ідеї, байдуже в якій звязи, навіть без всіх прероґатив державности, не зберіглась би й не розцвіла би краще й певнійше українська державна думка, українська культура — найголовнійший складник національно-державного подвигнення, чи не наступив би економічний розцвіт, одним словом, чи не близче булиб ми реалізації тої короткої проґрами, котра замикається двома словами: земля і воля?
В хвилі різкого антаґонізму між двома великими ідеями, кождий тямучий і свідомий Українець мусить застановитися над сим питанням.
Громадська думка
04.01.1920