Успіх у підтриманні низької інфляції спокусив регуляторів повірити, що вони досягли стабільності
Здається минула вічність, відколи я розмовляв з сером Мервіном Кінгом, що невдовзі залишає посаду голови Банку Англії, і він нарікав на дефіцит книжок про економіку, порівняно з перенасиченням книжкового ринку літературою про бізнес-лідерство (яку, мабуть, писали люди, що знали про нього усе, але вважали його занадто нудним, щоб його практикувати).
Ми не передбачали, що усе зміниться. Від початку банківської кризи щотижня з'являються купи нових книжок. Для того, щоб прочитати їх усіх, слід було б відмовитися від їжі та сну, не кажучи вже про все інше. Рекламні агенти кожного видавця, водночас, передбачувано дратують, бо вважають кожну останню книжку унікальною, і не знають нічого ані про видані твори інших авторів-конкурентів, ані про попередні книжки власного автора. Таким чином, у підбірці книжок, які привернули мою увагу, є елемент випадковості.
Найцікавіша називається просто "Гроші". Автор, Фелікс Мартін, спростовує думку, поширену у підручниках, що гроші виникли через незручності бартеру. Вона виникли, натомість, через потреби монархів, а потім вже поширилися у суспільстві. Вони від самого початку ґрунтувалися на довірі, але цей факт затьмарювала велика кількість монет, що привертали увагу істориків. Дивлячись у майбутнє, Мартін хотів би у ньому побачити систему «вузьких грошей», у якій банки повинні були б мати достатньо готівки (або її еквівалентів), щоб повернути усі депозити - у реальність чого вірить кожен школяр, поки не дізнається, що насправді усе зовсім не так.
Старанному шукачу істини у наших нинішніх суперечках слід звернутися до книжки, назва якої, як видається, навмисно сформульована так, щоб вона була якомога менш популярною: "Друге відкриття класичної економічної теорії", і автором якої є Девід Сімпсон, колишній економічний консультант Standard Life. Її очевидним головним наміром є воскресити те, що він називає "класичною традицією", що була започаткована Адамом Смітом, і дистанціювати її не лише від кейнсіанської школи, а й від провідної сучасної - відомої її прибічникам як "неокласична" - ортодоксальної економічної теорії. Не вдаючись до наукових подробиць, він звинувачує ортодоксальну школу у підміні теорії відносних цін (за скільки хлібин можна придбати светр) складнішим баченням економічного зростання, і нав'язуванні нам теорії "раціональних очікувань", які, проте, аж ніяк не є раціональними.
Для пересічного читача книжка становить інтерес через його бачення нормального економічного зростання та його пояснення того, що викликало нещодавню Велику рецесію. Якщо висловити це одним реченням, то успішність центральних банків під час того періоду, який нині називають "Великим спокоєм" [Great Moderation], у підтриманні низьких темпів інфляції споживчих цін, спокусила їх же припустити, що була досягнута стабільність.
Популярна критика таких цілей полягає у тому, що вони не сприяють реальному зростанню. Це перегукується зі зневажливою оцінкою панівної економічної політики, яку зробив у свій час Джон Мейнард Кейнс, звинувативши її у бажанні уникнути економічного спаду та водночас зупинити усі економічні підйоми. Про це йдеться в одному абзаці його "Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей", який я раніше підкреслив та який цитував багато разів, але тепер вже вважаю, що помилявся. Професор Сімпсон, натомість, приписує існування ділових циклів нападам невиправданого оптимізму, рушійною силою яких є жадоба; після них настають напади настільки ж необґрунтованого песимізму, рушійною силою якого є страх.
Корені нещодавньої кризи цілком можуть випливати із самозаспокоєння голів центральних банків та економістів. Бен Бернанкі розповідав - у 2004 році, перш ніж став головою Федеральної резервної системи США - про епоху "Великого спокою". Воррен Баффетт, інвестор-мільярдер, був ближчим до істини, і зауважив, що фінансові деривативи, які тоді винаходили, були "фінансовою зброєю масового знищення". Невдовзі тіньова американська банківська система, що спиралася на кредитні піраміди, переросла традиційну.
У Великобританії Вінсент Кейбл, тепер міністр у справах бізнесу, попереджав, що "зростання британської економіки підтримується за рахунок споживчих витрат, які, у свою чергу, тримаються завдяки рекордному рівню боргу домогосподарств, забезпечуваному високими цінами на житлову нерухомість, що їх Банк Англії вважає набагато вищими рівноважного рівня". Ліберального демократа розкритикував за його побоювання Ґордон Браун, тодішній міністр фінансів.
Одним з небагатьох керівників глобальних регуляторів, що розумів, що відбувається, був Вільям Вайт з Банку міжнародних розрахунків. Не випадково він стежив за цінами на активи, а не лише за споживчою інфляцією.
Професор Сімпсон не пропонує магічних рецептів. Він пропонує стару ідею міжнародної валюти, що спиратиметься на кошик сировинних товарів: але керувати такою валютою буде складно у нашу епоху швидких змін товарної структури торгівлі. Більш традиційна пропозиція: не давати змоги жодній фінансовій інституції стати занадто великою, щоб збанкрутувати. Більш радикальна ідея: позбавити фінансові інституції привілею обмеженої відповідальності.
Його загальний висновок: ми не маємо достатніх знань, щоб у мінливому світі довіритися одному набору показників-цілей, наприклад, темпам економічного зростання, цільові показникам інфляції або навіть моєму власному улюбленому номінальному ВВП. Як ми можемо примирити цю очевидну мудрість з бажаністю визначення для окремих посадовців конкретних цілей - це нерозв'язана проблема.
Samuel Brittan
Modern economics for the diligent seeker of truth
The Financial Times, 31.05.2013
Зреферував Омелян Радимський