Два дні тому на сторінці Jazz Bez в Фейсбуці менеджер фестивалю Ольга Ковалевська написала про те, що з України провели останніх музикантів. Закінчився фестиваль, який ще спланував Маркіян Іващишин. Він обрав музикантів, склав програму, продумав логістику.
Цього року я, так би мовити, дивився фестиваль з Києва, тобто в джаз-клубі «32». Київ цього разу дещо перехопив марафонську вдачу Львова в тому сенсі, що якщо у Львові програма вклалася в основному в три насичених дні (6-8 грудня), то в Києві вона розпалася на два сети (6-8 та 12-14 грудня).
Trio Ivoire у джаз-клубі «32».
Фестиваль у Києві розпочався виступом Trio Ivoire, лідером якого є німецький піаніст Ганс Людеманн, багатобічний музикант зі сталою репутацією, що постійно веде декілька проектів від сольних фортепіанних концертів до біг-бенду. Але і серед них Trio Ivoire – котре виникло саме в грудні 20 років тому! – схоже, посідає особливе місце завдяки своєрідному, легко впізнаваному звучанню, яке створюється поєднанням фортепіано й балафона, африканського народного інструмента, прообразу вібрафона.
Німецький піаніст Ганс Людеманн.
Річ ще й у стилі фортепіанної гри. Ганс Людеманн явно є великим прихильником і послідовником видатного американського піаніста Кіта Джарретта, його медитативної і пронизаної ритмами та гармоніями госпелу й блюзу манери, яка зачаровує чимало джазових піаністів у всьому світі. Саме завдяки об’єднанню зусиль з балафоністом Алі Кейта Людеманн знайшов свіже звучання, яке дозволяє уникнути враження вторинності й відкриває поле для пошуків і розвитку цього фортепіанного стилю.
Балафоніст Алі Кейта.
Музика Trio Ivoire (сама назва якого нагадує про місце народження Алі Кейта Кот д’Івуар) – це поєднання африканської сонячної святкової та афроамериканської блюзової стихій. На конто тріо чотири альбоми, але наступного року виходить новий диск «Enchanted Wood», у якому невтомний Ганс Людеманн продовжує експериментувати, поєднуючи інструментальне тріо з вокальним. Тож це знайомство варто продовжити, і Jazz Bez слід тримати німецьке тріо в полі зору.
Грег Осбі та Тал Коен.
Ім’я американського саксофоніста Грега Осбі (Greg Osby), мабуть, найвідоміше в лайнапі нинішнього фестивалю, і саме йому довелося відкривати Jazz Bez у Львові у дуеті зі своїм молодим партнером, піаністом ізраїльського походження Талом Коеном (Tal Cohen), а вже наступного дня вони постали перед слухачами в Києві. Дует – формат вибагливий і, як почасти жартівливо відзначив під час концерту сам Осбі, музикантам треба постаратися, аби компенсувати відсутність контрабаса й барабанів.
Саксофоніст Грег Осбі.
Виступ Осбі й Коена можна назвати надкомпенсацією. Розрідженість звукової фактури за відсутності ритм-секції зосереджує увагу на самій імпровізації. Музика набуває більшою мірою якості висловлювання й спілкування. Їхній виступ можна також назвати майстер-класом з інтерпретації стандартів, з яких переважно складався концерт. Виконуючи такі відомі теми, як Night and Day, All the Things You Are, Round About Midnight, My Funny Valentine, Осбі не зіграв не тільки теми, але й жодної закінченої мелодійної фрази, але натомість продемонстрував блискуче мистецтво блукання навколо теми, показуючи її із різних боків, в різних забарвленнях і настроях, так що пісня – стає цілою історією.
Паніст Тал Коен.
Глибина стану музиканта й невичерпне багатство засобів його вираження, непередбачуваність розвитку імпровізації, що перетворює мить очікування наступної ноти на єдину реальність – ось враження від виступу Осбі та його молодого партнера, грі якого вже властива зрілість, лаконізм і водночас величезний динамічний потенціал, і яка обіцяє багато в майбутньому.
Тріо Klein.
Саме Jazz Bez вперше представив в Україні джаз із Люксембургу два роки тому виступом гурту Pol Belardi Force. Цього року це тріо Klein, лідером якого є піаніст і клавішник Джером Кляйн, а учасниками – барабанщик Нільс Енгель і наш старий знайомець Пол Беларді, що є мультиінструменталістом і в різних складах грає то на бас-гітарі, то на барабанах, то на фортепіано. А от в тріо Klein він грає на вібрафоні, і саме присутність сріблястого, легкого «голосу» в звуковій палітрі надає тріо особливого звучання.
Мультиінструменталіст Пол Беларді.
Тріо виконує суто оригінальну музику Джерома Кляйна. Це своєрідний синтез, який поєднує ефекти атмосферності, ритми, властиві електронній музиці й року, та джазову імпровізацію. І хоча остання переважно покликана підкреслити й розмити отой ефект атмосферності або піддати драйву в моменти кульмінації у темпових композиціях, проте інколи Пол Беларді на вібрафоні демонструє справжню віртуозність, особливо коли примудряється водночас вправлятися ще й з електронними клавішними. І якщо кожен гарний концерт має свою непередбачувану драматургію, то під час київського концерту своєрідним поворотом сюжету стало вибухове, ба навіть відчайдушне соло на барабанах Нільса Енгеля, яке вплинуло на всіх музикантів, що дограли концерт з надзвичайним піднесенням, подарувавши цей настрій і вдячній публіці.
Барабанщик Нільс Енгель.
Другий сет київської частини фестивалю відбувся з 12-го по 14-е грудня і може похвалитися виступами гуртів, яких не довелося почути фестивальному Львову.
Польський піаніст і клавішник Пьотр Вилєжол, лідер проєкту Human Things вже посів певне місце в історії польського джазу, випустивщи нещодавно диск під однойменною назвою у серії Polish Jazz, що становить, мабуть, масштабну й найважливішу антологію польського джазу, яка виходить від 1965 року. У записі альбому взяв участь відомий американський саксофоніст Дайна Стівенс (Dayna Stephens), який також приїхав до України. А от два інші учасники квартету долучилися до гурту саме для фестивального виступу – контрабасист Максиміліан Муха та барабанщик Давід Годек (обох львів’яни мають пам’ятати: першого за участю в квартеті Ігоря Осипова та Логана Річардсона кілька років тому, другого – за участю у квартеті-тріо Арка Овруцького торік).
Human Things Quartet.
Human Things Quartet – це актуальний джаз, тобто орієнтований на пошук нового, а не відтворення вже знайденого раніше, – у даному випадку пошук насамперед можливостей мелодики й аранжування. Пьотр Вилежол створює лабіринтоподібні мелодії, що на різних вигинах траєкторії нерідко й непередбачувано переходять у рифи, тобто повторення музичних фраз, мотивів, які так само несподівано зникають. Чудовий приклад сміливого аранжування – стандарт Take Five, який Вилежол перетворив на Take Six, переклавши на розмір 6/8 з 5/4. Манера виконавства ж польського піаніста відрізняється примхливим, генкоківським почуттям ритму, тоді як його мова його імпровізацій радше нагадує Чіка Корію та Аарона Паркса.
Барабанщик Давід Годек.
А героєм вечора став барабанщик Давід Годек, що не тільки своїм нестримним темпераментом, а й багатством прийомів, невтомним урізноманітненням ритму постійно привертав до себе увагу навіть ув акомпанементі, вже не кажучи про його вибухові соло.
Виступ американського тріо Yes!, як на мене, був своєрідною кульмінацією київської частини фестивалю. Річ, звісно, не просто у високій репутації музикантів – піаніста Аарона Голдберга (Aaron Goldberg), контрабасиста Омера Авітала (Omer Avital) та барабанщика Алі Джексона (Ali Jackson) – давніх партнерів, що знають один одного вже не один десяток років, перетиналися у різних гуртах, а сім років тому вирішили створити тріо й випустили альбом з однойменною назвою (і зовсім нещодавно, у жовтні вийшов другий альбом тріо Groove du jour).
Американське тріо Yes!
Річ насамперед у тому, що і як грає тріо. Гра тріо одразу викликає ефект déjà-vu (вже баченого), або а даному випадку, мабуть, краще сказати déjà-entendu (вже чутого). Звучання тріо наче відправляє тебе в подорож у часі. Реально виникає відчуття повернення (чи потрапляння) у 50-ті роки, коли видатні джазмени свінгували з неперевершеним досі вмінням.
Контрабасист Омер Авітал.
Музиканти переважно виконують оригінальні твори Омера Авітала та Алі Джексона, але своєю мелодикою, гармонією або ритмом, вони справляють враження ніби- стандартів, і то так, що мимохіть запитуєш себе, де це вже чув. Проте не йдеться жодним чином про стилізацію чи наслідування, а радше про своєрідне і вдале поєднання радісного, іскристого свінгу з сучасною мовою джазу.
Кожному з музикантів притаманна особлива індивідуальна манера гри. Омер Авітал вирізняється соковитим звуковидобуванням і статечністю, що надає ціну кожній ноті, та вмінням неквапливо досягати високого динамізму. Алі Джексон – винятково аскетичний барабанщик, який практично ніколи не влаштовує шоу барабанів, а нерідко обмежується грою на одному ударному інструменті, демонструючи при цьому невичерпну різноманітність. Одне з його соло майже повністю виконане на малому барабані, і його можна назвати найкращим барабанним соло за весь фестиваль.
Піаніст Аарон Голдберг.
Та найвагомішу роль у звучанні тріо відіграє, мабуть, особиста синтетична виконавська манера Аарона Голдберга, у якій безпосередньо чутно Реда Гарланда з його феєрверками блок-акордів, Ахмада Джамала з його примхливим почуттям ритму і неперевершеним умінням грати з очікуваннями публіки, Вінтона Келлі з його розкутим свінгом і вмінням додавати акценти, а ще подеколи – Гореса Сілвера, Оскара Пітерсона, Телоніуса Монка, Маккоя Тайнера, Гербі Генкока. Видатному англо-американському поету Т.С.Еліоту належить думка про те, що митець може стати індивідуальністю, тільки коли через нього говорять предки. Коли чуєш гру Аарона Голдберга, виникає реальне і водночас неймовірне відчуття, ніби безпосередньо чуєш – поодинці і разом – представників великої традиції джазового фортепіано.
Квартет Богдана Гуменюка.
А завершився фестиваль у Києві виступом вітчизняного (принаймні на три чверті) проекту – квартету Богдана Гуменюка. Богдан – один із провідних українських джазових тенор-саксофоністів, який навчався у США. Це гнучкий музикант з широким діапазоном і багатою джазовою мовою, який за своєю манерою близький до визначних сучасних тенористів, як-от Бренфорд Марсаліс, Шимус Блейк, Джошуа Редман. Квартет виконав авторські композиції Богдана – як нові, так і старі (але в нових аранжуваннях), ритмічно різноманітних – від лірики й свінгу до етнічно забарвлених.
Контрабасист Сенді Елдред.
Також у складі квартету грали львів’янин, піаніст Юрій Середин, Роман Гуменюк на барабанах та запрошений гість, американський контрабасист Сенді Елдред (Sandy Eldred), з яким Богдан потоваришував під час навчання у США.
Сенді одразу звернув на себе увагу надзвичайно експресивною манерою гри, зазвичай не властивою сайдменам. З’ясувалося, що, як лідер, Сенді має тріо, яке виконує вільну імпровізаційну музику, або, як він сам її називає, energy music. Пригадалося, що Маркіян Іващишин віддавав перевагу авангардній музиці й вільній імпровізації і нерідко складав програму так, що фестиваль завершувався саме вільним джазом. Сенді, принаймні своєю присутністю й експресією, певною мірою підтримав цю традицію. Він плекає надії на те, щоб колись постати перед українськими любителями джазу зі своїм тріо. Плекатимемо їх і ми.
Квартет Богдана Гуменюка.
Особливо хочеться відзначити гру Юрія Середина, самобутнього піаніста, що торує свій власний шлях у джазі, піаніста з надзвичайно великим потенціалом і не схожою ні на кого з гігантів джазового фортепіано манерою імпровізувати, яка живиться радше джерелами класичної музики. На його рахунку два цілковито спонтанних соло, які за силою враження можна назвати апокаліптичними і які можна сприймати як самостійні художні твори.
Гадаю, Маркіяну сподобався б такий фінал фестивалю.
Рік тому Jazz Bez у Львові завершився виступом чудового проекту Belweder Quintet Марка Токаря, який підготував команду молодих львівських музикантів, а ідейним натхненником знову ж таки був Маркіян. По закінченні концерту він чувся страшенно задоволеним успіхом квінтету, цього поєднання досвіду й молодості, наче вбачав у цьому якусь нову точку відліку, новий початок. Сам собою напрошувався заголовок останнього репортажу з Jazz Bez-2018 «Завершення XVIII Jazz Bez: де кінець, там і початок». Врешті, він лишається актуальним.
Це останній фестиваль, який спланував Маркіян, але він лишив ідеї – не тільки ідею єдиного в своєму роді самого фестивалю без обмежень, фестивалю-мандрівника, а й конкретних майбутніх фестивалів, наприклад, задум провести фестиваль, у якому джаз поєднається з музикою Ігоря Стравінського.
Отже, справді, все має тільки починатись.
Фото: Андрій Оліфіренко.
19.12.2019