Горде кохання.

(З таборового життя)

Їх завжди бачили вкупі. Але ніхто не сказав би, що вони одно одному до пари.

Вона — висока, струнка красуня, свідома своєї «сили», а він — зігнутий у плечах, трохи нижчий за неї парубчак з постійною покірністю в погляді. Вона — як пишна королева, увінчана золотистим шумовинням волосся на гордовито піднесеній голові, він — мов раб її чи, як на глум злі таборові язики казали, не дуже блискучий паж при пишній королеві.

Тільки ж паж не пара гордій володарці...

Але він завжди, з невідривністю тіні був біля неї. Вони разом ішли вранці на завод, до своєї хемічної лябораторії де обоє працювали, разом поверталися додому, удвох ходили ввечері на прохід, бували разом у вузькому колі таборової інтеліґенції, у кантині1) на виступах приїжджих акторів. Якщо вона вранці, коли він приходив, була неготова, він ставав під дверми її кімнатки в дерев'яному бараці і з терпеливістю найвідданішого слуги ждав її. А як вона виходила, з мокрим ще на висках після вмивання волоссям, і злегка кивала йому на привіт головою, він сприймав це, як велику ласку, і був щасливий з того. Особливо велике щастя давали йому, бачилось, її ясно-блакитні очі, що сяли назустріч ранковому сонцю.

Перед вечірнім проходом він заходив до неї в кімнатку, і вона при ньому закінчувала «наводити красу» — припудрувала злегка своє чисте, з ніжною шкірою лице, збивала рукою, ззаду і з боків, пишне шумовиння волосся. Це він сприймав з потайним радінням, бо розумів це, як доказ того, що вона вважає його своїм.

Якщо вона брала з собою якусь річ, наприклад, свій картатий проґумлений плащ, він обов'язково брав ту річ у неї і послужливо, мало не з побожністю ніс.

І всяково інакше пильнував догождати їй. Зокрема носив їй постійно квіти.

Ще на провесні він приніс їй зворушливі своєю нехитрою, «дитячою» простотою підсніжки, що справді ще пахли снігом. Далі він прикрасив її стіл соромливо-синіми пролісками. Частину цих квітів він побачив потім у коханої дівчини на грудях, і це залило всю його істоту вірою у здійснення його щастя. Пізніше він виповнив фіялковими тонами та чарівливими пахощами бузку всю її чистеньку кімнатку. А на межі між весною та літом він ушанував свою королеву королівськими квітами — пишнобарвними трояндами. Добував усякі — густо-червоні, рожеві, кремово-золотисті і білі, як сніг. Тоді ж таки він не забув про волошки, вишукуючи їх у житах, що потужними хвилями розливались навколо табору. Волошкам він надавав особливого значення. Принісши їх уперше, він порадив своїй королеві, майже благав прикрасити ними пишноволосу голову.

— Це ж так гарно, — сказав: — золотисте волосся і блакить волошок...

Це було дуже сміливо з його боку і... несподівано, бо він дуже рідко говорив, більше слухав. І на це звернула увагу королева.

— Ви, мабуть, хочете мене причарувати? — спитала півжартом.

— Хочу, Ганю, — мовив він потиху, спустивши очі.

Так, квітами, відзначив він їхнє спільне життя в таборі, починаючи з того часу, як воєнна хуртовина на спілку з зимовою завирюхою викинула їх із батьківщини на чужину. Квітами прикрасив нелегку путь, що вела в невідоме майбутнє крізь страхіття світової війни... І, здавалось, робив це цілком свідомо, вишукуючи найкращі квіти кожного «сезону». «Вичерпавши» весну і літо, чекав на осінь, щоб скористуватись хоч і холодними, але пишними жоржинами та рясноцвіттям айстер.

Але тут несподівано став поміж ними третій.

Це був інженер П., що приїхав працювати на завод. Високий, мужнього вигляду, з низьким баритоновим голосом, розумний і дотепний, П. зразу звернув на себе увагу всіх жінок у таборі.

І от тепер виявилось, що «паж» для «королеви» ніколи не означав нічого більше, як тільки земляка, що нагадував їй про рідне місто над Дніпром. Про це «королева» сказала сама своєму новому знайомому, як вони одного разу зійшлися удвох біля річки Біравки.

Це було ввечері. Рівна гладінь води, вигинаючись серпом поміж схиленими обабіч неї вербами, несла мрійну задуму вечора і відсвіт сонця, що червоною плямою горіло крізь гущавину дерев. Пахло прив'ялими уже травами і вогкістю річки.

Стояла тиша. Тільки десь збоку, далі від річки чмихав приглушено завод та вряди-годи погукував десь на стації самітний паротяг.

Вони сиділи на спиляному й покладеному біля самої води дереві. Крутий берег ховав їх від широкої території табору, рівної оболоні, на якій молоді робітники грали в футбол.

— І річка тут, як у нас, і верби, — мовив після деякої мовчанки інженер П. — а щось не те... Чужина! Очевидячки, самої природи мало для того, щоб якусь землю звати батьківщиною... Потрібна ще мова, пісня, рідні люди. Тільки наявність таких даних може й на чужині створити ілюзію батьківщини, заспокоїти тугу за справжньою батьківщиною...

Далі він сказав про те, що він свідомо шукає рідної душі...

Але тут його твердий баритон утратив раптом свою буркотливу твердість, виявив щось таке, як збентеження. І цим зміненим голосом П. й сказав Гані, що він хотів би знайти тую рідну душу в її особі. Сказавши це, взяв потім обережно дівчину за руку, ніжно погладив.

Ганя мовчки подивилась у звернені до неї, притемнені вечером очі вродливця-інженера. Подивилася ніжно, віддано і тім поглядом сказала все. Її рука затримтіла. Інженер відчув це і, піднісши тую тремтливу ручку до уст, поцілував її.

У цей час з гуркотом проскочив недалеким залізничним мостом черговий поїзд, і щасливий П. ніби свідомо скористувався цією подією в довколишньому світі, щоб остаточно закріпити сказане: пригорнув чудову дівочу постать до своїх грудей і притулився устами до її палких уст.

Так почалося у них кохання. І так проминуло чимало днів та вечорів, повних обопільного щастя. І в сяйві цього «королевиного» щастя зникла її тінь — її «паж».

Але горда королева могла кохати тільки по-королівському: вимагала повної покори від коханого.

І от одного разу сталося таке. Нудьгуючи без Гані, що того дня працювала в нічній переміні, інженер П. вийшов на головну вуличку табору пройтися. Пройшов раз понад колючою огорожею табору полонених, удруге. Вечір був тихий, місячний. Місяць лагідним оком дивився з кучерявого шумовиння білястих хмарок, заливав табір своїм білястим світлом — низькі, симетрично розміщені бараки обабіч вулички, високі стовпи й колючу дротяну мережу, розіпнуту на них. У цьому лагідному сяйві не страшним здавався і колючий дріт, і гострий баґнет, що його носив за своєю спиною вартовий, ходячи сюди та туди понад огорожею. Мирність картини збільшував і спокійний гомін та сміх полонених за тим дротом. Якийсь поодинокий голос заспівав там: «Ніч яка, господи, місячна, зоряна»...

Замість гітари хтось забумкав на губах у тон того співу.

Сам вартовий, старенький, зовсім похилий німець, нічого страшного собою не являв: ходив, видимо, нудьгуючи і, мабуть, думав про покинуту десь родину.

Мирна, а все таки страшна своєю правдою дійсність! І в цій дійсності так потрібна кожному рідна душа! П. ходив і думав про свою щойно знайдену рідну душу — Ганю.

Крім нього, вуличкою ходили ще й інші мріючі чи не мріючі постаті— парами й більшими гуртками, бо це було звичайне місце гуляння пожильців табору.

Зробивши черговий «кінець» і думаючи вже йти додому, інженер П. несподівано зустрів бачену вдень у черзі по обід дівчину. Ця дівчина недавно прибула до табору, і він у черзі вперше заговорив до неї і таким чином познайомився, зокрема довідався, що її звуть Люда. З Люди була вродлива дівчина... Побачивши тепер її, П. обізвався, підійшов до неї, і вони стали ходити уже удвох. Ходили довгенько, — бо ж вечір був такий гарний, і так не хотілося бути самому!

А другого дня, зустрівшися з Ганею, П. побачив на її обличчі якусь тінь, а як вона заговорила, почув у її голосі роздратування й іронію.

— Кажуть, ти вчора був з якоюсь красунею на побаченні?

П. спалахнув.

— Що за тон?! Я не раб...

— Так?

— Так. Я ж тобі нічого про твого пажа не кажу...

— Паж чесна людина, — підкреслила ображена дівчина, — не такий, як... дехто...

І вона, гордо підкинувши голову, повернулась і пішла геть. П. не пішов за нею. Очевидячки, «королева» нахопилась на «короля».

А того самого дня увечері гуляючі таборяни знов побачили інженера П. з новою знайомою — з Людою.

Люда нічого не знала про сердечну драму свого цікавого кавалера і голосно та весело гомоніла. Дзвінко сміялась своїм чарівним сміхом на дотепи вродливого співрозмовника. Цей веселий гомін та щасливий сміх молодої дівчини чули гуляючі таборяни і... одна біла жіноча постать, що на мить показалась була з-поза того барака, де жила Ганя, показалась — і потім знов зникла.

А через день усі в таборі довідались, що блискуча красуня — «королева» одружилася із своїм неблискучим «пажем».

1) Приміщення, що править у таборі за харчівню й клюб.

[Земля 17.12.1944]