Сьогодні багато говоримо про інклюзію у нашому суспільстві. Ми почали тривалий процес, де можемо збагатити себе іншим поглядом на світ. Але все ж запитаю: як часто ви бачите людину з інвалідністю[1] на вулиці, у кафе, театрі? Як часто бачите на сцені акторів з особливими можливостями? Кілька разів, майже ніколи?
Цієї осені львів’яни могли побачити реалізацію мультидисциплінарного екоперформансу «Погляд», який переміг у конкурсі соціально-культурних проєктів Львова та отримав підтримку від управління культури ЛМР, а також став одним із інклюзивних проєктів, який отримав фінансування від Українського Культурного Фонду.
Проєкт, що стартував у квітні 2019 р., реалізував МТЦ «Непротоптана стежина» у тісному партнерстві з Львівською спеціальною школою-інтернатом №100, театральним колективом «Журавка»; Академією Української Молоді (АУМ); ConDanSpace – Простором сучасного танцю (більше інформації тут).
Від 1990 року нам, як пострадянському суспільству, довелося усвідомлювати, що ми маємо багато захованого посеред нас – люди з інвалідністю є нашими сусідами, живуть на тих же вулицях, що й ми, вони не є тотально хворими, вони люблять життя і вміють дружити, мають свої потреби та амбіції, і жалість їх принижує. Процес усвідомлення цього приходить з різною швидкістю ще до сьогодні й відбувається у багатьох регіонах та містах нашої держави завдяки діяльності реабілітаційних центрів, спільнот, майстерень та проєктів. І це не просто. Нам треба водночас прийняти, усвідомити і змінювати своє власне ставлення, усвідомлення (наприклад, постійне нагадування про потребу нормальних пандусів).
В українській культурі театри, де акторами є люди з особливими можливостями, існують у ніші виступів на шкільних святах, терапевтичній та аматорський. І це один із етапів інклюзії. Такий процес в Україні розпочався, принаймні у Львові, від 2000 року. У місті діє мистецько-терапевтичний центр «Непротоптана стежина», заснований Вірою та Олександром Войтюками, а сьогодні його очолює їхня донька, Анастасія Войтюк.
Відтоді центр завдяки співпраці та підтримці міжнародного співтовариства «Nieprzetarty szlak» (Польща, Білорусь) пройшов різні етапи формування, розквіту, стагнації, переродження, влаштував 14 фестивалів особливих театрів (понад 150 учасників). Цей мега досвід приніс чимало радості, викликів та питань щодо життя осіб з та без інвалідності в місті. Спочатку була радість від того, що колективи за участю людей з особливими можливостями просто є. І слава Богу. Але час, розвиток суспільства та культурні зміни поставили питання про розвиток усіх створених колективів. Куди їм рухатися? Чи потрібно? Чи вистачає здійснювати терапію, соціалізацію на рівні забави чи захоплення театром? Такий рівень цікавий, потрібний і природній, та часом, як і у кожній справі приходить і виснаження і певне вигорання. Чи ми будемо ставити собі мету перейти на інший рівень? Той, такий недосяжно примарний – професійний. Це новий виклик для «Непротоптаної стежини» як мистецького центру, а також і для українського театру, і суспільства. Як стимулювати театральні колективи з людьми з особливим можливостями творити мистецьки якісний продукт. Як знайти мотивацію? Хто чи що стане каталізатором? Що потрібно? Окрім коштів – бо коштів бракує завжди, а особливо на такий затратний процес, як створення вистави: починаючи від оренди сцени та деталями костюмів закінчуючи.
Нова ідея зародилася у Анастасії Войтюк під час інклюзивної лабораторії Unlimited, яку організувала «Непротоптана стежина» у Львові в грудні 2018 року за підтримки Британської Ради в Україні. Під час лабораторії професійні танцівниці з інклюзивної танцювальної компанії із Великобританії Candoco, працювали з новою групою, що складалась із акторів, які мають вади зору, та танцівників. Спостереження за успіхами і розвитком учасників протягом трьох днів лабораторії слугувало поштовхом до розвитку ідеї інклюзивної вистави «Погляд».
І ось. Здійснилося. Символічно, що восени, ніби збір плодів, глядачі, які сиділи в залі Першого театру у Львові могли побачити перший приклад, якісної мистецької співпраці між учасниками театральної студії «Журавка» та професійними митцями зі Львова.
Сюжет вистави складався із історій про стосунки: поміж батьками та дітьми, поміж знайомими та чужими, прибульцем та землянами, про гіперопіку та недогляд, про сумний та радісний стан буття разом. Сценки, пов’язані поміж собою плавними переходами, постійно супроводжувалися живою музикою, до якої час від часу долучалися то вигуки, то тарабарська мова акторів. На сцені з’являлися прості речі, наприклад, подушки, які виконували багато функцій і творили трасформер-сценографію чи великі рибини, які ставали символом часу і життя.
Чому це так важливо, щоб інклюзивний проект об’єднав професійних митців з ідеєю створити мистецьки якісний продукт, а не, як нам часто здається в контексті слова інклюзія, соціалізацію?
А що інакше може виштовхнути нас із цих рамок жалості та милостині і сприйняти осіб з інвалідністю як митців, побачити в них творчий потенціал? Важливий крок – це дозволити собі, щоб вони творили на рівні, дати їм інструменти і прийняти їх партнерами, а не лише об’єктами, на яких спрямована інклюзія. Тоді є шанс побачити в них митців, тоді є шанс, що і вони себе будуть сприймати серйозно і відповідально у творенні чи співтворенні.
Звісно, що хтось засумнівається: ну взяли школярів, зробили з ними вправи і це вже якісно інший продукт? Взагалі-то, так. Коли працює команда професіоналів, і вони – команда, то продукт виходить на рівні. Дуже важливе ставлення у роботі. Як ми ставимося до діяльності осіб з особливими можливостями? Часто, як до дитячої творчості – поблажливо. Ну, ще домалює, ще дотягне, ще втомилося, ще не розуміє. Відповідно, ці люди відчувають таке некритичне ставлення і в певний момент навіть не намагаються вдосконалюватися. А якщо відчуваєш відповідальність і вимогливість – усі починають ставати серйознішими, що майже дорівнює професійнішими.
«Коли ти працюєш з людьми в інклюзії, не треба робити поблажки, реверанси, є речі, які в міру об’єктивності фізично актори не можуть зробити, але все решта стосується їх так само, як інших акторів», – вважає режисерка вистави Анна Єпатко.
Для акторів з колективу «Журавка» це був інший спосіб ведення репетицій. Переважно вистави цього колективу були побудовані на слові та співі. А тут, вистава без слів і багато, багато руху. Інший простір, новий колектив, інше ставлення до роботи – це завжди виклик для усіх акторів.
Марія Сидорук, акторка: «Коли спочатку приходили хореографи, ми робили різні вправи і це було незрозуміло, що і для чого. Можна сказати, в якійсь мірі було і не цікаво. Але потім ми поїхали на шість днів до Брюховичів у табір. Перший день я казала, що нічого цікаво, краще би я була у Львові. Але потім ми перезнайомилися, почали разом працювати. Ввечері ми просто говорили, разом обговорювали деякі сценки. А потім ми взяли дещо з того, що запропонувала я, Орися. Наприклад, про надмірну опіку, про булінг придумали діти. Ми просто подали ідею. З ними дуже цікаво співпрацювати. Вони настільки різні, настільки не одинакові. На початку, знаєте, як то: не знаєш, куди йти, що робити. А потім, ми стали друзями і ніхто не звертав увагу на вік, а ми всі спілкувалися як однолітки. Там, наприклад, Юля, вона в 5 класі, а дівчатам по 25 років. І дівчата, щоб нас зрозуміти, зав’язували собі очі, і цілий день ходили так, щоб зрозуміти, як нам пояснити, подати ту інформацію. Пам’ятаю, як вони знімали пов’язки і з полегкістю довго зітхали».
Василь Рак, актор: «З травня вони почали до нас приходити і я думав нащо то мені, що я тут роблю. Потім вже ми поїхали до табору. Перших три дні я думав, що нічого з того не вийде, воно мені нічого не дає. А потім вже почали будувати. І я подумав, що все таки це класно. Я марно нарікав, нащо сюди прийшов. Спочатку ми стільки всього того народили. Стільки вправ. Що я не міг собі уявити, як то все зліплять. Як те все запам’ятаю. Але коли ми це зліпили, то вже не так важко, як я собі думав».
Орися Кляйн, акторка: «Я взагалі не знала, що то буде так цікаво. Ми давали різні ідеї і ці ідеї використовували, як ми казали. І вже в таборі мені дуже подобалося».
Взяти колектив, який уже працює і запропонувати йому щось інше, до чого немає доступу – це була ідея Анастасії Войтюк. Колектив «Журавка» має лише кілька занять в шкільному графіку, що добре, але для творчості часом закоротко, і, зазвичай, усе твориться руками та з ініціативи керівника. А тут у проекті є великий колектив, який розібрав багаторівневі завдання щодо вистави, і в кожному напрямку є підтримка та особливі завдання.
Анастасія Войтюк: «Ідея була взяти колектив, який постійний. Розглядали львівські та з околиці. Взяли найбільш стабільний. І вибрали «Журавку», керівником якої є пані Галина Партика. Ми стартували з ідеєю, щоб взяти якусь слабшу сторону, в даному випадку – рух, і взяти теж щось, що є сильною стороною – це спів. Спочатку в проекті була лише я і Марія Бакало як хореограф. У мене завжди було бажання тримати цей баланс поміж тим, що ми хочемо зробити, як професіонали, і що хочуть діти. Тому я подумала, як збалансувати цю дилему, і запросила режисерку Анну Єпатко, щоб усе довести до рівня, який буде теж зрозумілим дітям. Це було непросте завдання. Але нам усе вдалося».
Своєрідний посередник поміж акторами та професіоналами, поміж ідеями та реальним втіленням, Анна Єпатко вперше працюючи з інклюзивним театром як режисер, доволі швидко включилася у роботу.
Анна Єпатко: «Для мене найскладніше було те, що нічого не можеш показати. Тут треба постійно пояснювати. Це була така дивина. Вправи теж треба було розказати, а деякі з них важко зрозуміти, якщо ти не бачиш. Найбільшим викликом було зробити так, щоб відбувався постійний рух на сцені. На це в мене було багато мозкової роботи. Коли і куди в яку кулісу піти. Де залишаються усі.
Я маю досвід роботи в документальних проектах, і я знаю, що зазвичай дуже сильно вони травмують. І тому я не хотіла травмувати дітей, для того щоб зробити креативний мистецький продукт. Основна мета була, щоб вони рухалися в просторі. Щоб все будувалося на русі. І ми вирішили зробити спочатку таку пластичну річ, планету, і придумати, як ця планета відбувається. І самі діти запитали: Чому ми робимо таку дитячу річ? Я перепитала, що вони мають на увазі? А що би ви хотіли? – Ми думали, що будемо тут важливі питання піднімати. Нам вчителька казала, що будуть питання екології, про людей.
Ця розмова надала мені сміливість запитати їх, а якщо би ви говорили про людей з вадами зору, що би ви хотіли сказати? І тоді вони самі назвали ті теми, ситуації, коли їх нервує ставлення до них, надмірна опіка, постійний переляк, як ставити ногу, мільйонні пояснення, куди йти і як обережно, ще поговорили про булінг – з цієї розмови і вийшли усі наші соціальні теми».
Марія Бакало (хореограф) працює з інклюзивною групою вже кілька років, має за собою досвід роботи у міжнародній компанії Candoco завдяки ініціативі Британської Ради. Її завдання у проекті було спровокувати на рух, навчити довіряти своєму тілу. Вона відповідає на питання, якою для неї була ця співпраця, ось так:
М. Б. : Це був непростий і цікавий процес вирівнювання та пошуку домовленості з учасниками, а також з іншими професійними митцями проєкту. Серед іншого, співпраця з акторами з вадами зору стала для мене частково викликом до власних методів, які звично й неодноразово використовую в роботі. Для мене досить цінним у професійному плані став власний процес прояву креативності, здатності ширше й по-новому сприймати та подавати вже відомий тілесний матеріал на базі сучасних танцювальних і перформативних практик. Я зрозуміла, що власне сприйняття того, чим ми займаємося, коли рухаємос,ь імпровізуючи, створюючи щось у парах і малих групах, змінилося. За цю зміну я безмежно вдячна, оскільки не очікувала такого розширення в розумінні своєї роботи.
У. Р. : Тобі, як професіоналу було цікаво працювати? Ти більше це робила з почуття обов’язку, бажання творити інклюзію, просто творити?
М. Б. : Мені було цікаво й непросто. На початках мотивувало те, що цей проект є інклюзивним, отож дає змогу креативної реалізації підлітків з вадами зору. І якщо я можу цьому посприяти, то тільки з радістю. Але згодом найбільшим стимулом до роботи ставали трансформації, які ми спостерігали в тілах і рухах учасників, їхній сміливості та розкутості до самопрояву, висловлення. Це дуже надихало.
У. Р. : Що втрачає і що здобуває професіонал працюючи з альтернативними групами?
М. Б. : Серед можливих втрат можна назвати невідповідність очікувань рухатись у робочому процесі рівномірно й передбачувано, бо іноді за малий проміжок часу відбуваються дива, а часом тривалий і старанний репетиційний процес не дає відчутних зрушень. Серед здобутків я бачу складні й суперечливі зміни у власному підході до роботі, здатні розширити й збагатити власний капітал творчих інструментів.
Потрібно назвати кожного учасника проекту, бо хочеться підкреслити саме командний характер роботи, який є необхідною запорукою успіху: режисер – Анна Єпатко, хореограф – Марія Бакало, музична підготовка учасників та музика у виставі – Анастасія Войтюк, Віталій Маранчук, сценографія та костюми – Оля Стеблак, візуальна частина – Богдана Давидюк, анімація візуальної частини – Яна Бачинська, педагог та керівниця колективу «Журавка» – Галина Партика, виконавча менеджеркиня – Таня Покровська. Актори вистави: Юля Романишин, Марія Сидорук, Василь Рак, Орися Кляйн, Толік Дорош, Анастасія Мороз, Ольга Шередько, Андрій Морочинський, Наталія Пєнкіна, Христина Кришталь.
Коли читаємо назву вистави, аж дивно, як можна в одній виставі поєднати усі ці новомодні тенденції і мультидисциплінарність, і екосценографію, і живий музичний супровід. Завдання яке поставила Анастасія Войтюк перед собою і командою дуже високої планки.
Анастасія Войтюк: «Через досвід усіх років нашої роботи ми зібрали купу проблем, викликів інтеграційних театрів і у цьому проєкті хотілося зробити все добре. Взяти команду, митців долучити, попрацювати з кимось стабільним. Не стільки, щоб створити щось нове, але щось інше.
Одразу закладали, що хотіли рівну кількість учасників дітей та танцівників,живий музичний супровід – це все здійснилося. Я розуміла, що потрібно залучити дизайнера. Завдяки знайомству із діяльністю Олі Стеблак, яка працює з екотематикою, і з’явилася ця тема в проекті. Upcycling – це метод вторинного використання. Деякі матеріали нам довелося купити, але решта усе ми використали з інших матеріалів. Ще ми використали відеопроєкцію і запросили для цього Богдану Давидюк. Стиль Богдани нам дуже підходить. Дуже часто в дизайнерів є певне кліше, коли працюєш з особами з особливим можливостями, то виникають милиці, візки, і це трохи обтяжує. А в стилі Богдани такого немає. Це нам дуже підійшло».
Таку велику кількість завдань режисерка Анна Єпатко прокоментувала так: «Ця робота для мене, була схожа на багаторівневу гру. Коли ти проходиш рівні і збираєш монетки, отримуєш доступ до нового рівня. Треба було дуже багато такої математичної роботи зробити. Поєднати і виконати усі побажання. Ми практично усе виконали».
Якби глядачі прийшли на міждисциплінарний інклюзивний екоперформанс «Погляд» без анонсу цього прикметника – інклюзивний, вони б, можливо, і не здогадалися, що у виставі беруть участь актори з вадами зору. Вистава розповіла про стосунки поміж дітьми та батьками, поміж групою та іншим, який хоче стати частиною групи, про булінг, про стреси батьків та дітей, про приємні хвилини родинного щастя, коли кожен є собою і любить іншого.
Маємо надію, що проект не залишиться лише спогадом чи певним досягненням у історії фестивалю «Шлях» чи діяльності мистецько-терапевтичного центру «Непротоптана стежина», чи в історії театру «Журавка». Учасники та організатори мають бажання творити і далі, шукати нові\інші способи говорити зі сцени про важливе і самовдосконалюватися. Показувати свій погляд і шукати інший. Хочеться побажати щось їм, але побажаю нам. Щоб зустрітися поглядом, важливо не заплющувати очей. І тоді Зустріч відбудеться.
Фото: із фейсбук сторінки https://www.facebook.com/pohlyadperformance/ зроблені учасниками та фотографкою Світланою Бачинською.
[1] Питання термінів дуже важливе і потребує особливої статті, наукової розвідки. Офіційний термін «люди з інвалідністю» повертає мене у сферу медицини та певної діагностики, з якої ми і намагаємося їх вирвати. За порадою реабілітологів, буду вживати термін «людина з особливими можливостями». Він теж мене не влаштовує, бо одразу переводить думку на супергероїв. Але нехай у цій статті вони будуть супергероями. Чому б ні?
08.12.2019