Рефлексія на перформативно-танцювальну виставу «Уроки музики» Оксани Черкашиної
Я теж маю фото з Адою Роговоцевою. Щоправда, на старому компʼютері, не в телефоні.
Малою я теж, як і перформерка Ольга, обіймала дерева, аби відчути підтримку.
Одягала мамину сукню, як і вона, коли нікого не було вдома.
А біль від заплітання косичок перед школою, як і її доньці, болить мені при згадці й досі.
Ці відгуки минулого з вистави «Уроки музики» резонують і підкупляють старанням мами-акторки грати добре. Так, щоб донька-режисерка похвалила й оцінила (це дуже мило). Вуайеризм приватних стосунків — то завжди цікаво. Жодні драматургічні прийоми та методи не годні зіпсувати враження від спостережень чужих душевних мікротравм. Пікантно підглядати не крізь щілину, а із першого ряду глядацької зали за невимушеною й іронічною владністю доньки, яка створила цей простір перевернутих power relations* для них двох. Точніше, для усіх, хто прийшов на виставу.
У мене, як і в Ольги, є двоє дітей, але на відміну від неї, я, здається, часто вагаюсь у виборі реалізації, коли йдеться про їхнє щасливе й успішне майбутнє. Як і естонку Ліну Сііб, мене непокоїть болюче: як виживати у цьому світі, у цьому порядку речей, де з найвищих цінностей є ідея прибутку та особистого успіху?1.
У соціалістичному життєобігу служіння ідеї майбутнього, вочевидь, було настільки органічним, що особистого тамчасного успіху не могло бути. Відповідно, прошивка на материнську самопожертву заради дитини була по замовчуванню. Успіх мусив трапитись у світлому “колись”.
Тому гуртки, репетитори, мами за кулісами, костюми, нерви, бали-медалі...
У постсоціалістичному змішаному порядку успіх і прибуток існує вже ось тепер, хоча майбутнього якраз, здається, і немає. Як мінімум, звертаючись до slow cancellation of the future** Марка Фішера 2. Вочевидь, через це сьогодні легше фокусуватись на порядку денному, а не схемі проєкту на найближчі декади. І все ж, попри це, з власного досвіду мами, яка обирає навчання, професійну й фінансову реалізацію вже сьогодні і крізь себе, я за давнім звичаєм отримую крім осуду, ще й отаке інтригуюче — співчуття. 90% цих відгуків забезпечують люди віком за 45.
Чим подібні митці та політики
Крім рефлексій щодо власних життєвих обставин батьківства, вистава наштовхує мене на думки про критерії успіху. Оксана Черкашика цитує друзів, які назвали її успішною акторкою через те, що культурні інституції платять за її терапію — постановку вистави за участі членів її родини. Не дивно, що така думка, яка сплощує сенси, легко зароджується у головах Оксаниних друзів. Факт справжності стосунків Оксани та Ольги фігурує дещо сенсаційно, завдяки програмній вказівці на учасниць, які трансформують «драматичні досвіди стосунків “мати-дитина” у практики ніжності й турботи».
Критерієм успішності у цьому випадку є інвестиція з фондів культури, незалежно від кінцевої, досить суперечливої і, на мій погляд, містичної категорії — цінність проєкту для широкого загалу. Відповідно, можна дійти висновку, що кредит довіри до проєкту забезпечено статусністю та іменем режисерки.
Фінансування і справді зазвичай свідчить про успішність.
Величина аудиторії, яка фоловить діяльність митця чи мисткині — другий критерій успіху.
Diego Agullo у своєму творі Betraying Ambition 3 вказує на ці та інші критерії успішних митців, які уподібнюють їх до політиків, або ж торгівців власним “я”. Серед них довіра аудиторії, популярність, потенціал триматись на наявному ринку справ, або ж ринкова привабливість.
Щось у цьому є про хворобу філософії прибутку нашого часу і процес комодифікації, якого не уникають ні державні, ані приватні культурні агенти. Хоч причини можуть поставати і з різних кутків.
Спекулятивні інвестиції в майбутнє
Наскрізний мотив Оксаниного «чи діти справді хотіли відвідувати усі ці гуртки» особисто мені бʼє у скроні не образою дитини, а питанням, в яке впираються усі, хто несе за неї відповідальність. Адже кожен, хто має дітей, свого часу впирається у: державна школа чи приватна, поблизу чи крізь центр міста, один гурток чи безліч репетиторів…
Чи це про любов, чи про виготовлення конкурентоспроможного продукту? Турбота, зумовлена законами вільного ринку, виправдана гаслом швидшого бігу та вищого стрибка, позначає змогу вижити. І все ж лишається турботою, змайстрованою економічною та політичною хиткістю суспільства, яке винаходить себе крізь помилки та проєкції.
Попри цілком виправдану образу, мені резонує не біль дитини, а радше її матері. Дилема інвестиції часу й ресурсів вимагає балансування на перетині пріоритетів, сформованих диктатурою ринку, особистими амбіціями, тривожністю і всевидящим оком родини та друзів.
Служіння — додатковий інтригуючий гачок вистави. Християнська ментальність, як, зокрема, і буддійська, ставить на найвищу ланку моральної ієрархії служіння іншим і самопожертву.
«Більшої любові немає за ту, коли хто душу свою покладе за друзів», Святе Письмо 4. «Зміст життя — служити іншим», з вуст друзів, які практикують буддизм.
Так чи інакше, якщо звертатись до літератури, яка циркулює в наших широтах за шкільними партами, Прометейство, Антигонство —- гарні ліки від ПавлікМорозовства. Хоч самопожертва як мірило любові і має суперечливі відтінки — це глибинно культивована чеснота, яка звеличує, вимагає хоробрості та відповідальності. Або ж ми звикли так думати, аби не постати віч-на-віч зі складнішою формою моральної конституції, за якої є лише вибір без додаткових бенефітів, та без апеляцій до громадської думки.
Що робить танець на уроках музики
Між іншим, не успішність режисерки привела мене на виставу, а інтерес до танцювальної складової. Самостійний діяч вистави, танець, створює повітряну прокладку між меседжами та спонукає цінну незабарвленість. Що робить танець на уроках музики? Що завгодно, але не обслуговує, не ілюструє, не оповідає, не розважає, не вражає, не захоплює дух, — як і заповідала Івонна Райнер у «Ні Маніфесто» 5 більш ніж пів сторіччя тому, закладаючи цеглини постмодерної естетики. Хореографка і перформерка Марія Сало проклала власний шлях від уроків музики та українського народно-сценічного танцю львівських колективів до незалежного прекарного функціонування танц-художниці, яка жонглює контрактами з європейськими та, рідше ніж хотілось би, українськими культурними ініціативами. Чи успішним є зробити життєвий вибір не слідувати замовленню на популярнішу естетику, ризикуючи регулярністю платіжних чеків? Іронічно, що попри ті самі години репетицій у позаурочний час, що й у Оксани, Маріїна успішність, скидається на те, що є іншого порядку. Менш ринкового, як сказав би Дієго Агуло.
До слова про танець, звертання до родинних стосунків як матеріалу для мистецьких пошуків за останні роки лунає не вперше. Вистава “Я та Ольга” Анни Віноградової була підтримана proto produkciia у 2022-му. Обидві перформерки, мати та донька, танцюють у площині професійної діяльності: балерина і перформерка. Спираючись на згадки в медіа, ця вистава розпаковувала культурні коди українського Донецька, працюючи з сімейним відеоархівом, рухом і словом. Згадую про неї, аби зауважити цінність приватного досвіду як відлуння суспільних процесів і втішне перевертання динаміки апеляції до “універсальних” тем у сценічних мистецьких творах. Водночас ця згадка слугує приводом зауважити, що самого танцю цілковито достатньо, аби артикулювати складні теми та майстерно працювати зі змістами. Адже спостерігаючи мистецькі проєкти, підтримувані прогресивними культурними інституціями протягом останніх років, мені радше видається, що він і досі такий собі маргінал, який фігурує лише як топінг до основної страви.
_____
Наостанок, я все ж не згодна з друзями Оксани. Вважаю, що терапію вистава може забезпечити не лише своїй авторці, а й решті присутніх. Адже коли розмова, якої потребують, але уникають, таки відбувається в реальному часі, хай і підсвічена теплим театральним променем, змінюється кожен, хто є частиною цього, бодай і репертуарного, проривання крізь летаргійний спротив. Стрибок у незручне, вразливочинне, культивує хоробрість. Хтось уже не встиг, а хтось, можливо, так і не зважиться встигнути оце саме — говоріння з мамою про те, до чого важко торкатись. Мабуть, через це, при звістці про смерть близької людини, одягнути червоні туфлі й пірнути у життя легше, хоч і гірчитиме до останку.
*power relations - прямий переклад звучатиме як “владні стосунки”. Ідея терміну асоціюється з працями Фуко. Стосунки, за яких одна особа має соціально-формативну владу над іншою, може впливати на дії іншої крізь повеління, або ж іншими, менш владними, способами.
**slow cancellation of the future — ідея, що її висловив Марк Фішер у праці Ghosts of My Life, яка окреслює проблематику довкола постфордистського неоліберального економічного устрою.
Згадки
1. з тексту Медіни Тлостанової What Does It Mean To Be Post-Soviet?
2. Mark Fisher Ghosts of My Life
3. Diego Agulo Betraying Ambitions
4. Святе Письмо від Івана 15:13
5. Yvonne Rainer No Manifesto
31.08.2024