Поміж сльози і сміх

Поміж сльози і сміх: чому інтеграційний театр так повільно інтегрується в суспільне життя

Нам дістався неідеальний світ. Інстинктивна дихотомія «свій-чужий» споконвіку викликає агресію щодо тих, хто не схожий на решту. Втім, надворі двадцять перше сторіччя, і суспільства, де найвищою цінністю є людське життя, поступово, але невпинно долають цю напівсвідому ксенофобію.

У багатьох країнах давно стало аксіомою забезпечення людям з особливостями розвитку чи обмеженими можливостями якомога повноціннішого контакту зі світом. На жаль, наша спільнота, обтяжена неантропоцентричною радянською спадщиною, лише відносно недавно почала усвідомлювати, що нормотипове суспільство має робити кроки назустріч. Найкраще розумієш особливості іншого на власному досвіді, ставлячи себе на його місце. Тим ціннішим є кожен проєкт, що у простий і делікатний спосіб допомагає зрозуміти головне: люди різні, і «інший» зовсім не означає «поганий».

У Львові вже 18 років існує інтеграційний театр «І сміх, і сльози», який є частиною спільноти центру підтримки людей з особливими потребами «Емаус». Нині колективом керує викладачка Львівського університету, театрознавиця та театральна педагогиня Уляна Рой. Від лютого до травня цього року колектив театру разом зі студентами УКУ готував виставу «Я – інший», показ якої відбувся 5 червня. Про виставу та роль інтеграційного театру в суспільстві ми і говоримо з Уляною під час зустрічі.

– Уляно, ти не лише педагог і театрознавець, а ще й членкиня спільноти «Віра і світло».

– Так, вже 22 роки я належу до християнського міжнародного руху «Віра і світло», який створений для того, щоб організовувати зустрічі волонтерів та батьків і їхніх дітей, які мають розумову неповносправність. У даному випадку важливо, що це інтелектуальна неповносправність. Наша засновниця Зеня Кушпета – канадійка українського походження, пластунка. У 1992 році приїхала в Україну з мрією заснувати тут організацію «Лярш», яка на той момент вже півстоліття змінювала сприйняття осіб з розумовою неповносправністю у Франції та в інших країнах. Однак в Україні на початку 90-х створювати таку спільноту було зарано. Сім’ї, в яких народжувалися діти з неповносправністю, часто соромилися виходити з ними на вулицю і законодавство не дозоляло цього (як і сьогодні). А для цієї організації потрібна обов’язкова «прозора» співпраця із владою, а це і сьогодні не просте завдання. Отож, тоді, у 90-х, Зеня допомогла створити при парафіях у Львові перші спільноти волонтерського руху «Віра і Світло», які об’єднують осіб з розумовою неповносправністю, їхніх батьків та молодь-приятелів, як підготовку ґрунту для «Ляршу». І я дуже щаслива, що опинилася в цій спільноті, яка допомагає цим людям соціалізуватись.

– Поясни, а чому ви використовуєте по відношенню до людей з інвалідністю термін «друзі/друг»?

– Оскільки наші спільноти – спільноти дружби, а в українській мові маємо два слова – приятель і друг, ми домовилися, що «приятель», це особа волонтер, яка не має неповносправності. А «друг» – особа, яка має неповносправність. І оскільки ми собі дружимо, то щоб не називати діагнози, ми так домовилися. Проте, я б теж не хотіла, щоб це стало терміном. У нашому театрі ми стараємося називати усіх акторами. І це круто. Зараз ми тішимось, що офіційно є статус «людина з інвалідністю». Тому, я часом кажу, що у нас є актори з розумовою неповносправністю і без неї. Але я, наприклад, не люблю вживати слово «інвалід», через різні негативні конотації, та важливіше, що ми вже ставимо на перше місце людину.

– У який момент при спільноті «Віра і Світло» виник театр «І сміх, і сльози»?

– На початку двохтисячних. Своїм народженням театр завдячує психотерапевту Олегу Романчуку. Він зробив першу виставу, яка навіть брала участь у першому фестивалі «Непротоптана стежина» (Львівський мистецько-терапевтичний центр – В.Т.).

– Уляно, як виникла ідея створити спільну виставу театру «І сміх, і сльози» зі студентами УКУ?

– До співпраці нас запросила Юля Вінтонів – викладачка кафедри пасторального богослов’я католицького університету. Юля, як і я – «віросвітлянка». Хоча Юля – богословка, вона читає свій курс «У пошуках Бога» для студентів небогословських факультетів, але вона запропонувала провести на цьому курсі проєкт.

Викладачі УКУ співпрацюють з австралійським університетом, який впроваджує систему соціально-орієнтованого навчання. Тобто якщо дисципліна є теоретичною, викладач має навчити студентів перекладати її на реалії життя.

Маючи великий досвід у спілкуванні з людьми з інвалідністю, Юля запропонувала передати його своїм студентам і тому запитала, чи була би для нас цікава подібна співпраця. Чесно кажучи, в контексті локдауну я думала, що нічого не вийде (сміється).

– Отже, попри локдаун, ви почали співпрацю зі студентами УКУ. Чим ця взаємодія важлива?

– Нашому театру було приємно відчути увагу від інших людей. Тут цікаво, як ми інтегрувалися в студентів і як студенти інтегрувалися в нас. Окрім того, нам вдалося домовитися про більше приміщення для репетицій, де ми могли роззутися, полежати, покричати, походити, на відміну від кімнати, де зазвичай проходять наші репетиції. І це дуже важливо. Наші актори завжди залюбки приходили на ці зустрічі. І не тільки тому, що вони люблять театр, а й через те, що були задіяні нові для них люди. Хочу зауважити, що через локдаун цей процес проходив не просто. Я мріяла, що студенти швидко включаться і будуть працювати з нами.

– А що пішло не так? Розкажи, як все відбувалося.

–Розумієш, маючи досвід зі спільноти «Віра і Світло», ми легко включаємося в роботу з нашими акторами. А ці молоді люди не всі мали досвід взаємодії з людьми з неповносправністю. Навіть такий перший аспект, як перебувати в одному приміщенні. Спочатку студенти не знаходили спільної мови та не знали як реагувати, поводитися. Весело було спостерігати, як на перших репетиціях, в якихось іграх-тренінгах, друзі табунцем ходили виключно за Богданом та Лізою (приятелі театру «І сміх, і сльози» – В.Т.). Вони були двома такими молекулами, які не проникалися, рідинами – олією і водою, що перетікали, але дифузія не відбувалася. І це дуже цікавий момент, який ще треба проаналізувати, структурувати, чому взаємодія відбувалася так повільно. Проте, через гру, через різні завдання в яких потрібно було взаємодіяти – все, повільно, але відбувалося. Знову ж, момент локдауну: хтось поїхав, хтось приїхав, хтось захворів, хтось на карантині. Це теж дало ефект. Під час таких зустрічей важлива інтенсивність та присутність всіх. Я впевнена, якби ми всі від початку були щотижня, інтеграція відбулася би трошки швидше.

– Чи отримали ви очікуваний результат від проєкту?

– Думаю, що частково (сміється). Поясню чому. Наші сили були неврівноважені, у проєкті брало участь 6 друзів та 18 студентів. Студенти фізично не могли кожної репетиції мати досвід взаємодії з друзями, якщо ми ставимо собі за мету отримання досвіду буття з людьми з інвалідністю. Але навіть спільне буття разом, спостереження, спільні завдання – теж важливо. Швидше, ми увійшли в студентську групу, ніж студенти в нашу. Також особливо й те, що ці студенти не є одною сталою групою, це була збірна команда з різних факультетів. Вони теж самі себе вивчали, боялися, знайомилися між собою. А щодо вистави… Через локдаун ми вирішили не ставити за мету постановку. Ми могли закінчити проєкт, як хотіли і як виходило. Отож, на нас не тиснула кінцева мета і ми просто все досліджували та проживали. І ці моменти для всіх стали важливими. Також ми наважилися на короткий показ – для своїх друзів та батьків. Про враження треба питати глядачів, але здається, усі були задоволені.

– Чи була у вас запланована спільна тема, яку хотіли досліджувати разом зі студентами?

– Оскільки курс, який веде Юля Вінтонів звучить «У пошуках Бога», ми з нею обговорювали теми та поняття, які би були нам цікавими. Ми зупинилися над поняттям «іншого» у широкому розумінні. Ідея нашої постановки – дослідити, поміркувати: хто є я, хто є ти, хто є інший. Така культурологічна категорія «іншого». Бо я не можу сказати, що інший – це тільки людина з інвалідністю. Отже, оскільки в рамках курсу «В пошуках Бога» студенти шукають хто такий Бог, а Бог – це інший, ми вирішили пошукати, чи є Бог в іншому, в мені. Ми уявляли, що ці думки будуть перетинатися у них на курсі і у нас в театрі. Проте, до Бога ми не дійшли (сміється). Лише до Я та Іншого. І це теж було варте зусиль!

– Як відбувалися репетиції?

– Я запропонувала групі подумати над трьома поняттями: «Я. Ти. Інший.» Починали із себе: хто я, який маю Я вигляд, тоді – хто Ти, а тоді – хто Інший. А в кінці – Інший, це – я. Таке трохи бавлення з різними поняттями. І це було цікаво. Виринули такі спостереження, які я не сподівалася почути. Наприклад, коли ми проговорювали «Я маю вигляд», відповіді були несподіваними. Виявилося, що і студентам, і друзям легше описати іншого, ніж самого себе. Я навпаки думала, що «інший» буде таким загадковим. А вийшло, що я боюся самого себе та свого вигляду.

– Ти як керівниця театру, багато відкрила для себе нового про своїх акторів?

– Для мене дуже цікаво було бачити, як наш колектив себе презентує. Це не те, щоби для мене відкриття, але це ще одна тема, про яку варто думати, говорити. Ніхто з них не сказав «я людина з неповносправністю» чи «маю вигляд людини з інвалідністю». І жоден з них не сказав: я «чоловік», «жінка». Вони пішли на нашарування самопрезентації, наприклад, «я маю вигляд тіні». Усе що відбувалося, було дуже цікавим, навіть коли ми обговорювали тему страхів, з’ясувалося, що бояться того, з чим ніколи в житті не стикалися. Приміром: «Чого ти боїшся?» – «Акули». – «А ти бачила акулу?». – «Ні». – «Ти була на морі?». – «Ні». Також, несподівано було, що сказати про свої страхи для наших акторів було легко, а студенти не всі наважилися поділитися ними.

– Чи ділилися студенти своїми враженнями від репетицій?

– Рефлексії після репетицій студенти записували у Щоденник, який читала Юлія Вінтонів і лише з дозволу авторів можна було їх читати. Тому, я не дуже знаю. Про одну загальну тенденцію мені переказали: студенти в щоденниках писали, що бояться наших акторів, що їхні реакції гальмують процес. Реакція в грі має бути блискавична, паузи не завжди корисні, вони сповільнюють процес гри. Для наших акторів часто потрібен був час на обдумування завдання – це повільна реакція і вони могли декілька разів перепитати, потрібно було підтримати чи заохотити, пояснити ще. Приходило розуміння того, що ти би швидше і ефективніше все зробив без цієї людини, про те, вона є і потрібно дати їй час. І цей той потрібний момент включення, сповільнення – бо ти не відповідаєш за чиюсь швидкість, але теж невідомо, що буде, якщо ти дочекаєшся. Тож це класний, особливий момент, який треба зрозуміти і захотіти дочекатися реакції іншого і, прийняти її.

– Отже, зрозуміло, ви не ставили нереалістичних надзавдань, проте, на майбутнє, чи ставиш за мету робити надалі мистецькі проєкти?

– У мене є амбіція, яку я отримала після знайомства з Варшавським інтеграційним театром «Театр 21», який за останні кілька років досягнув визнання професійної спільноти, а їхні вистави входять в репертуар професійних театрів. Вони говорять про теми, про які крім них і так, як вони ніхто не говорить. Це не проєктний театр, це постійний театральний колектив (хоча без приміщення). У них працюють і професіонали: хореографи, театрознавці, педагоги театру, режисери, які взаємодіють з людьми з інвалідністю на професійному рівні. Отже, маю амбіцію, якщо не творити такий театр, то заохочувати інших до цього і ширити про це інформацію. Змогу для цього маю, викладаючи предмет «Інтеграційний театр» в ЛНУ.

– А у нас є подібні колективи?

– Так, у нас в 2019 відбулася вистава «Погляд», реалізацію якої придумала і провела Анастасія Войтюк із потужним професійним колективом. Це вже український досвід, який надихає. Також, є у Києві є народний театр «Паростки» під режисурою Віталія Люботи. Мені імпонує, коли люди з інвалідністю там чуються акторами, розуміють своє завдання. Але як до цього стимулювати? Насправді, це найважче питання, адже стимулювати людей з інвалідністю нема чим. Розумієш, ми можемо сказати: університет Франка (Львівський національний університет імені Івана Франка – В.Т.), як виняток бере студентів з інвалідністю! Вони закінчать навчання і що, куди вони підуть? Хто їх чекає? Де вони будуть грати? Хто їм дасть ролі? Хто з ними вміє працювати? Наприклад, зараз Франківський драмтеатр (Івано-Франківський національний академічний обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка – В.Т.) зробив інклюзивну виставу «Для чого Чупакабрі звіст Лемура?». Круто! Вони взяли людей з інвалідністю. Питання: ці люди за три місяці стали професійними акторами? Залишилася аматорами? Що з ними станеться після того, як виставу «спишуть»? Тобто, проєкти – це круто, просто вони колись завершуються…

– Але ж це досвід?

– Так, але знаєш, ти ставиш питання про мотивацію. Що може бути мотивацією для людини з розумовою інвалідністю. Ну, от, наш театр. Часто, дуже часто мотивація батьків – «нема куди більше піти і їй\йому тут добре». А ще, такі колективи часто без батьків (хоча є й сімейні театри). У нас є акторка, яка не хоче, щоби мама була присутня на репетиціях. Не тому, що вона не любить батьків, вона їх любить. Але вона, як особа, якій понад 30 років, хоче простір, в якому питають її думку, де їй не підказують, що відповісти…і, можливо, це її такий єдиний простір. Розумієш, колективи для людей з інвалідністю, створені при школах або соціальних установах, де люди перебувають здебільшого «під опікою» і це, безумовно, для допомоги, проте, часто, це позбавляє самостійності. А про мистецьку якість говорити ще рано…

– Яка, на твою думку, ідеальна модель інклюзивного театру?

– Коли професійні актори і режисери з інвалідністю і без, разом будуть творити. Коли будуть проекти, де виявляють оту неповторність, цінність в інших акторах, незалежно від встановлених їм діагнозів, і коли повносправний актор не зможе дати те, що може отой інший актор – оце буде найкрутіше. Тобто, коли професійні люди (і глядачі) бачитимуть мистецьку якість, естетичну цінність у цій співпраці. Тоді це буде стимулом. Бо як у нас на даний момент здебільшого відбувається організація і промування інклюзивних проєктів? «Ми робимо проєкт з людьми з інвалідністю! Ти – інвалід! Приходь до нас!. Ми тебе задіємо і суспільство назвемо інтегрованим, і проєкт отримає більше коштів. А коли він закінчиться, ти підеш додому, бо що робити далі – не знаємо». Я, звісно, свідомо зараз перебільшую, але суть, на жаль, лишається такою.

– Можливо, так відбувається тому, що у нас все в зародковому стані і мало інформації про те, як працювати з людьми з інвалідністю і, відповідно, промувати?

– Ну, думаю, що ти і права, і помиляєшся. По-перше, Україна велика. І у ній відбувається багато, багато різноманітних процесів. Ми не знаємо про всіх них і, відповідно, про колективи. По-друге, в Україні останні десять років безліч важливих процесів відбувається одночасно, хоча й не контрольовано. Професійні люди їздять на стажування, обміни досвідом, цікавляться і втілюють нові методики – це є! Наприклад, проєкти УКФ. Я вважаю, що УКФ – це такий дарунок! Проєкти, які починаються в різних частинах України, у різних сферах – суперова інституція! Приміром, два роки тому, завдяки УКФ, Полтавський театр (Полтавський академічний обласний театр ляльок – В.Т.) зробив інклюзивний проєкт «Простір можливостей», на який запросили мене представити львівський досвід «Непротоптаної стежини». Серед спікерів була режисерка Олена Апчел, яка доповідала про загальну картину інклюзивних театрів в Україні. Вона зробила зріз про 30 українських інтеграційних театрів. Під час цієї лекції ми почули про активних митців та активістів з інших міст, які творять і мають бажання змінити ситуацію, в якій ми живемо. Широкий загал про ці колективи ще не знає, але вони є!

По-друге, керівники цих інтеграційних театрів – не завжди професійні театральні діячі. Є психологи, перекладачі, педагоги і реабілітологи. І яка їхня мотивація? Здебільшого, соціальна інтеграція. Керівники цих аматорських театрів і далі роблять свою роботу, але вони не можуть вивести на новий щабель свої театри. Для того, щоби це відбулося – потрібен поштовх. А його нема. Тому що ця сфера мало кому цікава. Театральні професіонали не цікавляться інтеграційним рухом і виходить, що ці проєкти варяться самі в собі. Чому так мізерно мало людей цікавиться інтеграційним театром? Часом здається, що вся українська культура – це великий проєкт і ми «чекаємо» (в сценсі, боїмося), що це от-от закінчиться. Але будьмо оптимістами.

– Як шукаєш сценічну форму для реалізації проєктів?

– Знаєш, складно знайти сценічне втілення, коли твої актори від початку налаштовані (бо звикли) виконувати ролі принцес та інших казкових персонажів. Завжди добрих героїв. Йдеться про те, що в групі, яка є в нашому театрі, є певні звичайні уявлення про театр. А ми стараємося їх оминути. Поясню про що йдеться. Коли ми починаємо працювати над виставою, ми обираємо шлях, яким рухаємось, але не знаєм напевне, яким вийде фінал. Ми експериментуємо, бавимося в різні театральні ігри, тренінги і в цих тренінгах дивимося, кому що вдається. Хтось в чомусь по-новому себе проявляє. І це стає поштовхом.

– Театр вимагає емпатії. Чи є складності з проявом емоцій у учасників?

– Наші актори по своїй «заданій» соціальній природі навчені не проявляти сильно свої емоції. (я зараз говорю про наш колектив, бо є випадки, коли власне емоції лише максимальні, тоді – сили ідуть на тренування триматися середини). Тобто, вони не сміються сильно, не плачуть сильно – лише в міру. Вони завжди, як такі перелякані мишки, які дивляться, що можна, а що ні. І тому пропрацьовувати емоції з ними досить складно, бо вони завжди в діапазоні досить виваженому, правильному і позитивному. Колись у нас був випадок, коли одна мама не дозволяла, щоб її син показував негативні емоції, а тим більше виконував негативну роль. В її уяві, людина з інвалідністю не може на сцені бути в образі поганця. З одного боку, я з нею погоджуюся – дуже часто в соціумі людей з інвалідністю і так вважають монстрами та «франкенштейнами». Але теж не можна їх ставити у статус безтілесних добрих ангелів. Знаю про німецьку виставу «Дон Жуан» в театр «Рамба-Замба», усі актори – це люди з синдромом Дауна. Сюжет ще й зачіпає питання сексуальності, яка в нас табу ще майже для всіх. Я не кажу, що наше завдання – їх розхитати, абсолютно ні. Проте, актори – повинні вміти показувати емоції. А ми – актори, і тому наше завдання – тренуватися у проявлюванні емоцій. І цей момент, коли емоції проявляються – це дуже делікатний і захоплюючий момент.

– То виходить, що не так й просто вибрати драматургічну (сценічну) форму для реалізації творчих можливостей друзів. Як ти це робиш?

– Від початку заснування театру ми вирішили, що не працюємо зі словом. З різних причин. З одного боку ми пішли на це тому, що так простіше. Ми говоримо тілом, розвиваємо пластику, вишукуючи сенси, які проходять через наші тіла. Та й учасники, які з нами працювали – дехто не говорив зовсім, дехто говорив дуже погано. Проте інколи на репетиціях ми працюємо зі словом. Але я завжди вважала, якщо слово не є нашою сильною стороною, то не варто його брати в роботу… Хоча, на одному з виступів, Настя (акторка театру «І сміх, і сльози» – В.Т.) читала свій вірш і це було круто. Можливо, це колись повернеться, але наразі ми працюємо з безсловесною формою.

– Батьки сприймають театр як терапію чи спосіб проведення дозвілля?

– Я завжди їх попереджаю, що я не терапевт. Батьки наш театр більше сприймають як терапію-соціалізацію. Хоча наша Юля (акторка театру «І сміх, і сльози» – В.Т.) ходить і на спільноту, і на спорт, і на театр, і це звучить: «ого»! Але вона більше нікуди не ходить. Тобто, якщо я і працюю, займаюся купою всього і ходжу на наші зустрічі – це більше. А її життя зайняте трьома гуртками і це мало. Точно знаю, що батьки це називають гуртком і мені це не зовсім подобається. Але щоб змінити ставлення до нас, маю змінити і внутрішні правила колективу. Та це окрема тема для розмови.

– Які були у тебе вимоги до акторів, коли формувала колектив?

– Я не ставила обмежень по якихось нозологіях в сенсі неповносправності. Важливо, щоб людина сама хотіла займатися. Бо у нас є така тенденція – моя особлива дитина має бути всюди і отримувати все можливе. Але, сама особа часом не хоче! Для батьків це може бути викликом. Також, по кількості є обмеження. У нас є актори з розумовою неповносправністю і без неї, і все на волонтерських основах. І це завжди так у аматорських колективах, тому ми не претендуємо на статус театру, але з другого боку – ми ним є, аматорським колективом.

– Чи можна тепер доєднатися до вашого колективу?

Я все ще тримаюся ідеї, що кожна особа має мати з ким працювати, щоби були рівні умови, в різних аспектах. Зараз у нас шестеро акторів з розумовою неповносправністю, які взаємодіють з шістьома акторами без неповносправності. Багато чого залежить і від умов нашої роботи. Наші технічні можливості не дозволяють розширити колектив. Проте, можливо, в майбутньому, сподіваюся, до нас долучаться нові і друзі, і приятелі.