Коли твій світ вже зовсім не є нормальним, а дійсність вибухає щоденним запереченням твого права на життя з кожною розірваною ракетою, бомбою, дроном-камікадзе на території твоєї країни, цілячи випадково то в тих, то в других, забираючи життя на вулицях, на яких живуть знайомі, добрі давні друзі або родичі, ти втрачаєш будь-яку віру в людство, в мистецтво, в танець, і щоб не роззлобитись на світ остаточно та не спалити себе відчаєм, лишається лиш слідувати принципу українського кінорежисера Параджанова, який, долаючи клоаку радянщини, вирішив для себе твердо: «Я помщусь світові любов’ю».
Ще навесні 2021-го я подала заявку на премію Фулбрайта, стипендійну програму американського уряду, яка з-поміж іншої діяльності фінансує навчання у вишах потенційно здібним студентам з різних країн світу в США. Починаючи писати заявку, я ще не знала, що вагітна. Починаючи писати заявку, я ще не знала, що отримаю допуски з достойними фінансовими гарантіями від чотирьох американських вишів. Також тоді я ще не знала, що Росія здійснить повномасштабний напад на Україну: а значить, 44 мільйони українців втратять щось від життя до майбутнього; я опинюсь на території, яка видаватиметься найбезпечнішою через віддалене від Росії і близьке до країн Європейської Унії положення; навчання буде останнім, чого хочеться в житті; і ми не зможемо поїхати туди як сім’я разом із моїм чоловіком. І все ж, віра в ідею культурної дипломатії, красу мистецтва, трансформуючу силу танцю як того, що здатне формувати нові соціальні візерунки й цілі пласти майбутнього, стала опорою для того, щоб прийняти пропозицію, і вирушити навчатись на магістерці в одному з університетів Каліфорнії восени 2022.
Я щиро пишаюсь своєю кафедрою, водночас будучи щиро спустошеною «нормальністю» життя і проблем довкола. Своєю зайвістю, нездатністю існувати поза межами реалій війни в Україні. Коли навколо всі захоплені, обурені, стурбовані; коли колективно з наукової точки зору ми міркуємо про глобалізацію, екологію, колонізацію, неолібералізм, марксизм, та інші «ізми», мені не вдається сприймати ці поняття так насущно, як насущно сприймала крізь вуха і очі, крізь усе тіло, здригання простору від трьох послідовних вибухів російських ракет, що пролетіли над моїм домом піді Львовом, прямуючи до військового об’єкту в 30 км. У той момент я тримала на руках свою доньку, і дивилась у вікно. Вона міцно спала. Я не могла спати. У той день, одразу після вибухів, я з дітьми – одним за руку, другим у слінгу – вирушила на запрошення мистецької резиденції Хеллерау у Дрездені, яка екстренно надала українським митцям кілька місячних стипендій з метою перебування в їхньому центрі. Це було дивно, незручно і незворотньо – лишати дім, країну, чоловіка, вирушаючи в невідомість, а саме в потужну, дорогу країну, з немовлям і чотирирічкою, маючи нестійкий професійно фах хореографки, не знаючи, чи завтра я ще буду мати, куди повертатись. У той же день ми дістались до Дрездена. У той же день від побачених і почутих мною ракет загинуло 35 людей.
Простір Хеллерау став для мене першим місцем, в якому я відчула незворотність змін, що відбулись у день, коли на цілий твій світ і його міжнародно затверджені гарантії безпеки (як мінімум згідно з Будапештським меморандумом 1994 року) сусідня країна, яка попри все була однією з тих, що давали ці гарантії, посягла зі зброєю й завзяттям, здатним стерти стотисячне місто в порох, атакуючи театри, музеї, архіви, школи, університети, дитячі садки. Неподалік від Хеллерау є аеропорт, про що я добре знала вже в перші миті перебування там, адже гул літака має прямі асоціації з гулом російської зброї в українському небі. Дипломатичність середовища стали певною мірою відновлюючими, тож за місяць часу там я здобула бажання вижити у цьому дико структурованому, налагодженому за чужими для мене принципами, світі. Водночас та сама дипломатичність простору спричинила глибинну розгубленість, адже відверта агресія росії, безпідставні масові вбивства та злочини проти людства – дія, яка вимагає однозначності в ставленні.
Мій шлях продовжився викладанням класів у танцшколі Лейпцигу, нетривалими гостинами в одній з німецьких родин Бремену, яка відкрила двері свого дому для мене як українки з дітьми за рекомендацією знайомих через спільноту Контактної Імпровізації, а також співпрацею як хореографки з Small Drama theater у Каунасі (Литва). Кожне з цих місць давало нові приводи до здивування, вдячності, єдності.
З почуттям помсти любов’ю «нормальному» світові я зіткнулась вперше в Австрії, на фестивалі ImpulsTanz, як стипендіатка програми Danceweb. Серед потоку вистав, презентацій та класів, я зрозуміла, що тема війни та знищення/знущання людини над людиною не є в полі актуальних проблем для людей культури в Європі. І навіть більше: порушення цієї теми слугує скоріше навіть показником «низького тону», адже коли під час святкової церемонії відзнаки стипендіатів фестивалю я взяла мікрофон і висловила «подяку за солідарність з Україною» проявлену моєю участю в фестивалі, а також загадала про те, що не можу повністю розділити радість події, адже у ці миті, коли я перебуваю під мирним небом Відня, люди моєї країни потерпають від вогню і насилля, то отримала певне позиціонування в кінці вечора від окремих колег, що «це було недоречно, адже всі святкують». Власне, саме так і тривала для мене кожна мить перебування у Відні – так, ніби моя присутність дещо псує усім свято танцю. Навіть попри особливу обережність, дипломатичність, гостинність фестивалю, лишалось щось невловиме і дивне в повітрі. Як, до прикладу, спрямоване дуло танку в бік вікон павільйону, в якому тривали класи – це було неактивне дуло активної колись другої світової війни, що на сьогодні для австрійців має виключно музейне значення. І його, власне, ніхто й не помічав із моїх колег по програмі. Адже для них історія та війна не існує в полі актуального, радше є про минуле, перетравлене, таке, що не конкурує з іншими темами сьогодення. І це дивує, адже саме це прагнення ствердити цивілізованість та прогресивність переважає бажання побачити та визнати правду. Між іншим, подібне трапляється і тут, в США, кожного разу, коли легким розмовним тоном мене питають: «О, а до речі, звідки ти?», то, почувши відповідь, я помічаю, як людям навколо стає дещо незручно, і відповідно «вечірка стає вже не та».
Нормальність кола проблемних тем, які циркулювали довкола мене серед практиків танцю в літо 2022-го були теми зміни клімату, технофеодалізму та майбунього, глобалізації та віку, а також інші. Та коли з трьома українками, які відвідували класи ImpulsTanz, ми ініціювали зустріч-обговорення про Україну та мистецтво в часі війни, події знайшлося місце в останній день фестивалю, в останні години доби, в одному з останніх у павільйоні залів, після завершення усіх класів і подій, коли стомлені учасники поспішали додому, і врешті святкувати завершення чотирьох (у когось двох чи одного) насичених подіями тижнів фестивалю. Отож, щиру вдячність до ImpulsTanz, який разом з фундацією Тані Лейдке забезпечив мені доступ до шаленого шмату професійного вдосконалення, контактів і знань, отруїло відчуття моєї не-нормальності, недоречності, зайвості. Адже фестиваль з сумарною кількістю учасників у «понад 139000» чоловік (як вказано на сайті фестивалю) дихав одним повітрям. Я дихала іншим. І це не було доречно.
Загалом, політизована присутність українця в неукраїнському контексті під час війни – складна, і наразі нез’ясована для мене тема. Середовища не знають, як з нами бути. Адже не бути – негарно, бути – схоже, що теж не завжди відповідає обраному провідному курсу середовища, якщо це курс нейтралітету, невтручання, або дипломатичного «все так складно», чи його варіації «ми за мир і дружбу», «ми проти війни». Цілі інституції, більші чи менші соціальні групи заблукали в тому, як ставитись до людини, що стоїть перед очима, але походить з місця, в якому відбуваються щоденні терористичні акти. Наша присутність серед вас нагадує вам про щось, спонукає до чогось, чи не так? Свято вже не є таким радісним, і рівна лінія дипломатії викривляється. На одну незручну мить. Можливо, імунітет до подій спільної відповідальності у цю мить дає збій, і квола нота совісті прокльовується крізь нормальність ранкової кави і буденність колонки новин про чергові обстріли ЗАЕС та братські могили в деокупованих українських містах?
Моя подруга Софія, українка зі Львова, восени 2021-го вступила за іншою, ніж я, стипендійною програмою на навчання в коледж штату Огайо. Влітку, коли ми зустрілись, Софія розповіла про те, як зреагувало її оточення в Огайському коледжі на перші повномасштабні терористичні дії росії щодо України. Сусідка по кімнаті перестала вітатись. Однокурсники почали уникати. Чи то через те, що система етикету не має інструкцій, як бути в випадках, коли у людини поряд геноцид? Чи то разючий контраст всесвітів, який я визначаю як «дихати іншим повітрям»? Чи то, можливо, справа не в мені чи Софії?
Багато хто з нас тепер не танцює. Колишня ідентифікація як людей танцю для українців сьогодні про щось інше, ніж «танцює» було за часів нормальної дійсності. Забраний грунт з-під ніг, заперечене право жити таки позбавляє лексики та змістів, вживаних до. Особисто я танцювати не можу, тому що можу робити зараз тільки одне – виживати, що є політичним актом. Своєю присутністю рухатись до ствердження – так, я з України, а значить мій життєвий танець і кінетичний досвід про рух за свободу. Так – вам незручно, бо доступний базис наративів досить суперечливий і за інформаційне поле йде жорстка боротьба, бо для когось сентимент до країни-агресора невід’ємний, бо назва «конфлікт» позбавляє залученості й відповідальності, і ще багато іншого. Але так – ми боремось за своє право жити, і наша присутність в будь-якій точці планети стверджує це. Я гадаю, що митці відображають час і дійсність, в яких живуть, при цьому формуючи час і дійсність для тих, хто буде жити далі. Тому крізь мою «помсту світові любов’ю» я не тягтиму далі той танець, який, як стара шкіра, відпав 24-го лютого. А поступово і незручно, можливо навіть виклично, нарощую нову шкіру. Як і всі українські митці сьогодні, нарощують нове мистецтво, бачити яке, можливо, незручно, адже для зовнішнього світу воно викриває щось бажане сховку.
Це стало нашою ідентичністю: боротьба за свою країну; найкращі друзі, які лишають вдома коханих, часом малих дітей, часом кар’єри та бізнеси, щоб вирушити на поле бою; звістки про їхню загибель; звістки про те, що від чергового вибуху в житлових зонах батько став свідком, як з дахів сусідніх будинків збирають частини тіл його жінки й дітей; буденні блекаути, і колективні збори сусідів на генератор, аби мати бодай якесь джерело енергії, коли наступного разу триватиме 18-а година без електрики; наші буденні чергові донати та збори на армію, волонтерство і невідступне відчуття, що ти все ще робиш замало. Мені гордо за цей танець свободи, який ми танцюємо. Згідно інтерпертації Андре Лєпєки слів Ханни Арендт про «рухатись політично» значить «рухатись вільно»*, рух до вільності не можна здійснити лиш раз. Бо, і кожен українець тепер добре це знає, коли забудеш танцювати цей танець, збагнеш, що тебе нема.
Цей танець різні люди планети танцюють час від часу, а хтось постійно. І схоже, що для західного світу виключати з порядку денного тему війни, направду небезпечно, адже призводить до нормалізації глобальних свавільних знищень, переступань загальноприйнятих норм порядку й права. До тих самих вечірок і фестивалів, які тривали в ще не окупованих містах Європи у вересні-жовтні 1939-го, коли всі вважали, що війна це про когось там далеко, і десь там у минулому. Ціну байдужості важко платити, і легко забути. І сьогодні мені видається, що війна набагато глибше в історії і теорії людей, ніж ми хочемо про себе думати. Війна не десь там, у когось далекого. Вона тут і щоденно. І кожен бере в ній участь. Тож у цьому немає нічого незручного. Але у цьому є вибір, кого підтримати.
Фото: Ліза Власенко, Вікторія Бойко.
* Написано для американського видання Movement Research and Performance Journal.
28.02.2023