виголошений в львівскім університетї 30-ого вересня с. р.
Шановна Громадо!
Розпочинаючи курс исторії Руси, я звертаю ся гадкою до того факту, що нашому давному книжникови кіївскому здавав ся першим виступом Руси на историчну арену:
"Наченшю Михаилу царьствовати, начася пробывати Руская земля. О сем бо увідахомъ, яко при семъ цари приходиша Русь на Царьградъ, якоже пишеть въ лѣтописании Грѣцкомъ " — се-б то за Михайла зявило ся имя Руси, а се ми знаємо тому, що за сего царя приходила Русь на Царгород*). Так що той, невідомий нам на имя автор Повісти временних лїт, до сего часу відносить не тілько першу звістку, а й самий початок Руси, яко нового фактора в державнім житю народів східно-словянських.
Але звернїмось до свідка того находу, що єго бачив на власні очи. Ми маємо казаня, що виголосив патріярх Фотій з поводу того находу, і єго обіжник з поводу охрещеня Русів, і от що він тут каже про Русів: "народ, про якого так часто балакано, народ що переважає инчих в жорстокости і в охотї до морду, се-б то звана Русь, що підбивши під себе своїх сусїдів і з того загордувавшись, на Ромейську державу зняла руки"...**)
Сі слова жадним чином не можуть прикладатись до першого виступленя народу на арену політичного житя; вони натякають на довгій попередній період громадської і державної еволюції. І справдї, слова Фотія не стоять одиноко, ми маємо вже тепер серію відомостій з IX. в., що доводять нас до такого-ж виводу.
Така звістка в житю Георгія Амостридського з першої половини IX. в. про нахід в кінци VIII. або в початку IX. в. на Малу Азію "народа Руси, як всїм відомо, найжорстокого, немилосердного і цїлком без нїякої ласки до людей"; отже Русь і тут виступає яко нарід добре відомий. До того-ж часу належить похід князя руського Бравалина на Сурож в Криму***). Не зачіпаючи хакана Руси, що посилав 839 р. своїх послів в Византію, бо за него ведеть ся велика суперечка, я зверну ся ще до звістки инчого типу, з исторії культурної, до оповіданя Араба Ибн-Хордадбе про торговлю руську; воно писано, як доводять новіщі студії, перед 850 р., і в нему читаємо, що "купцї з Руси, народу славянського", їздили тодї з найдалеких країв славянських на Чорне море й возили крам в Византію, а Доном та Волгою їздили в Итіль [сучасну Астрахань] і по Каспійському морю, а часом на велблюдах возили крам в Багдад****).
Сі відомости, в цїлости взяті, свідчать, що комплєкс народів славянських з Русію на чолї, що надала єму своє имя, вже пережив перед тим часами процес свого державного сполученя, мабуть не короткій, вступив уже в культурні зносини не тілько з близькими сусїдами, а і з далекими краями, коротко — мав за собою тодї вже політично-громадску й культурну минувшість.
Не инакше. Археольогічні розвідки народів руських на их сучасних оселях не знаходять як тілько в станї вже значно високої культури. На сих оселях вони мали попередників в культурному житю з инших народів, з инших рас, що пережили довгій період початкової культури, яка сягає найдавнїйших часів, часів давно-камяних [палеолитичних]. Та давня раса не щезла, вона мешкала разом з словянськими приходнями і злилась в одну націю з ними. Коли прийшли руські Славяне в свої нові оселї, ми не маємо ще певних дат, і над різними гіпотезами довго було-б застановлятись; певні историчні звістки сягають VІ віку по Христї. Докладнїйші відомости маємо про их стан культурний. На основі порівняної філології доводять, що Славяне ще в часї побуту на своїй арійскій правітчинї дійшли вже значної культурности, знали металї, обробляли землю, держали худобу й мали деякі институції громадскі. Археологичні розвідки свідчать, що перед Христом народи руські мали вже майже увесь той круг рукомесл, що і пізнїйше, вони знали майже всї роди хлїба, всї роди господарської худоби, добували і обробляли металічну руду, мали певні початки штуки [на пр. в виробах металічних], потреби комфорту й роскоші.
З сим всїм звязані були зносини торговельні з иншими народами. Ґеоґрафічне положенє дало Руси дуже вигідне становище що-до зносин культурних; як би не перешкоди, вона могла-б бути незвичайно важним з погляду культурно-историчного пунктом, де стикали ся течії з далекого сходу, з півночи, з германсько-романського заходу і тієї надзвичайно цїкавої амальґами христіянських, клясичних і східних елєментів, яку дає Византійщина. Я проминаю тут багаті скарби римскі, бо хронолоґічно вони попереджають зазначений висче час, хоч менї особисто здаєть ся зовсїм певним, що маємо тут памятки зносин русько-славянських; перехожу до сходу. Територія давної держави руської дає велику силу находок монети орієнтальної — з Туркестану і калифату арабського, з віків VIII, IX і X. Сі скарби, порівняні з відомостями жерел писаних, переважно арабських, запевняють истнованє интензивних і широких зносин у народів руських з краями східними. За зносини з Византією найкращими свідками будуть трактати кіївських князїв з Византією в X в. трактати власне торговельні, що самим змістом посвідчають, як широкі і дужі були ті зносини; пригадаємо хоч-би той уступ в трактатї 907 р., де купцям руським заборонено вступати з свого передмістя до Константинополя партіями більше 50 мужів разом*****). Зносини з північю тревали дуже довго й стало; " путь изъ варягъ въ Греки " кіївському книжнику XI в. здавав ся чимсь давним [а так воно власне й було], а сі зносини держали ся довго й потім; про них оповідають скандинавські заґи і мовчки притакують кіївські монети на Балтійськім поморю. За зносини з західними народами й державами ми маємо згадку вже в такого мандрівця з X. в., Ибрагима Ибн Якуба; він повідає, що з "Краква (се-б-то Кракова) в Прагу ходили з крамом Руси і Славяне******)", але докладні і ширші відомости за ті зносини ми маємо вже з XI —XII в.
Під впливом тих різних культур на основі славянській виробляла ся оріґінальна і багата, зазначена характерними, своєнародними ознаками культура руська княжого періоду. Той чи инчій вплив брав перевагу часами, але нїколи не підлягала вона єму пассивно. В ранїщі часи на тім теренї панував переважно вплив східний, ирансько-алтайській, якій дає себе знати найбільше виразно в культурі так званій скитській. З хрестом переважає инчі вплив византійській. Импонувала Руси багата матеріяльна культура Византії, зложена з елементів античних і східних, і ще більше — переховані там скарби духові. Як справедливо висловив ся оден историк, духова робота на тогочасній Руси — розуміючи тут висчі її верстви — головним чином уложила ся в перейманє св. письма*******). Література патриотична, агіографічна і апокрифічна стає головним жерелом освіти й культури; письменство Сербів і Болгарів що попередили нас на цїлий вік в тій знаємости і придбали вже значну коллекцію перекладів, полекшило нашій громадї приступ до того нового жерела, з якого Русь почала черпати обома руками. Письменство зливаєть ся з идеєю побожности, спасеня, і під сим впливом виробляєть ся справжній культ книги що виявляєть ся виразно на пр. в запитаню: чи можна ступити на письмо, хоч би літери були так стерті, що годї й прочитати?
*) Ипат. лїтопись вид. 1871 р., с. 11; див. справедливі уваги про переклади сего тексту у Гедеонова — Варяги і Русь II. 459.
**) Текст н. пр. у Куника Berufung der schwedischen Rodsen ІІ. 335.
***) Тексти житій в Лїтописи занятій Археограф. комиссіи (петербурської) т. IX, с. 66 і 100, і передмова с. 82, 93—4, 289.
****) Нове виданє De-Goeje — Bibliotheca geograph. arabicorum VI; про час написаня гл. Лїтоп. зан. apх. ком. IX передмова 132.
*****) Ипат. лїтоп. с. 18; з сим порівняти оповіданє Константина Порфирородного про ватаги купецкі з Кіѣва до Константинополя — De adrainistr. imperio с. IX.
******) Извістія Ал-Бекри, вид. Куник і бар. Розен, 49.
*******) Хлїбников Общество і государтво в до-монгольскій період с. 360.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 23.10.1894]
(Дальше.)
Що-до результатів і розповсюдженя сеї духової роботи, то тут заходить немала суперечка. Виходячи з деяких слів лїтописи, а ще більше з звісток Татищевського зводу літописного, деякі вчені приходили до виводу, що просвіта в давній Руси стояла не низче, а може й висче як в Европі західній, що шкільництво було добре уряджене й широко розповсюджене. Але дати, на яких сі виводи оперто, викликають справедливий скептицизм. Не подїляючи оптимістичних поглядів на стан шкільництва, не можна заперечити, що книжня просвіта була розповсюджена доволї широко, і поруч з людьми письменними тілько, "почитателями книжними", подибуємо ми нераз тубильцїв, які перейшли висчу, риторичну науку, що була вінцем тогочасної византійскої освіти; пригадаймо Иларіона, Кирила Туровского та такі писаня як похвала князю Рюрику [в лїтописи Кіївскій], казанє про св. Климента, новознайдене посланіє митроп. Клима. Через грецьке теологічне письменство доходило до наших людей щось з клясичної освіти. Галицкій лїтописець цитує Гомера, хоч не дуже вдатно, а митроп. Клим писав "от Омира, і от Аристо(те)ля і от Платона"*). Як узяти найвисчі точки тогочасної духової культури, то треба признати за нею високу вартість; такі речи, як Слово Иларіона або Слово о полку Игоревім зостануть ся на завше коштовними і дивними памятками. Те-ж саме треба сказати і про забутки матеріяльної культури такі зразки пластики, як кіївська Софія з її дивними мозаїками, різьбами, побутовими фресками мають цїкавість з погляду артистичного не тільки для нас. Побут народній розвиваєть ся, приймає більш різноманітний характер, зявляють ся скарги на роскіш та примхи богатих. Деякі переховані речи, на пр. з убраня, визначають ся великим смаком, розкішью й майстерною роботою.
Я здержав ся довше коло сфери культурної, яко менче відомої; устрій громадській в княжій Руси также значно вже розвинений, діфференцирований; елєменти громадського устрою вступають поміж себе в різні характерні комбінації, і через те устрій різних земель прибирає одмінні, характеристичні форми. Простора держава, одна з найбільших, добудована остаточно в кінци X в., в XI переходить в форму, яку за Костомаровим часто тепер звемо федерацією, федерацією sui gеneris тілько, де окремність і автономія земель лучилась з єдностью руського народу, зазначеною в єдности мови, культури, реліґії, громадського устрою. В оповіданях лїтописних при нагодї випливають афоризми, вирази, що натякають на довгим часом вироблені, сталі принципи в відносинах державних. Дивлячи ся на побут, громадській устрій, культуру XI—XII в. зверху, можна було-б сподїватись широкого розвитку, дальшого поступу, нових, висчих і оріґінальних форм, і того всего нема. Намість того рухлявого, барвистого житя, западає якась пітьма, мовчанє, і коли розходить ся та темрява, виступає побут, житя, устрій громадській — одмінні. Але і сі нові форми середного, переходного часу не встигли ще розвинутись, як их зносять бурі народного руху, і витворяють ся нїби цїлком нові форми. Від старого устрою громадського, від давного культурного стану позістають ся лише слїди, уломки...
Колись складали все на князївскі усобицї, на Татарщину, на утиски. Усобицї справдї, в значній мірі тамували, утрудняли вільний поступ громадській і культурний; Татарщина хитнула княжій устрій державний і наробила руїни; утиски і різні пригоди знищили силу памяток нашого давнього письменства і тим утруднили, ба в части одібрали можливість зрозуміти дїйсне становище громадське й духове минулих часів. Але причини головні лежали глибше, в основі громадського й політичного устрою нашого краю.
Исторія застає єго в формах більш-менч укінчених. Процес збираня руських земель до одного комплєксу державного вже кінчав ся; у внутрішному устрою князївcькa власть, оперта на дружинї, стала головною осію громадського житя; князівська дружина й громада земська, хоч не віддїлені непереступно, зазначили ся виразно; система урядованя уставила ся міцно. Про ґенезу того устрою за браком відомостій можемо тільки більш або менч правдоподібно гадати. Мало помагає нам в тім наша Повість про початок Руси, хоч її відомости приймали ся, часто і доси приймають ся bona fide. Близші студіѣ доводять, що ся повість — тільки гіпотеза, наукова як на той час, але не щаслива. Книжник XI. в., що укладав її, мав также мало певних відомостій про процес витвореня держави руської, як і ми, ще менче, і єго оповіданя так само повинні підлягати историчній критицї, як і перекази леґендарного часу исторії римської.
Але не входячи в те питанє, ми застановимось коло того status praesens нашого народу, якій показують нам наші джерела.
Лад державний складаєть ся з двох головних чинників: князя з дружиною — і громади. В політичнім житю головну ролю має першій елємент. Заступництво громади истнує, і нїхто не відмовляє єму права участи в справах політичних, але воно усунуло ся на другій плян і виступленє громади стало вже чимсь надзвичайним. Звичайний ряд лежить в руках князя і його дружини. Сей елємент опираєть ся в значній мірі на боярство земське — купецькій патриціат і властительство земське; их интереси солідаризують з князївсько-дружинним устроєм, вони входять в княжу дружину, оточують князя, і князь стереже их интереси, як то дає себе знати і в праводавстві.
Сі верхні верстви — князї, дружина, боярство — ведуть переважно політичну й культурну роботу в давній Руси. Вони складають ту простору державу й заходжують ся коло її утриманя; вони держать в своїх руках ту широку торговлю і дають рух промислу й штуцї; в сі сфери найранїще знайшло вступ христіяньство; тут знаходила собі опіку церква, письменництво, духова культура; тут зростала идея національної й культурної єдности руського народу.
Народня-ж маса з-дебільшого зоставалась чужою для сего руху, для сих завдань. Політичне змаганя дружини і боярства були її з-дебільшого несимпатичні, витворенє широкої держави накладало на неї тільки більші тягари податкові і зміцняло ту князївсько-дружинну верству, що тяжила над нею; загранична торговля, штука, нові промисли були не для народа: він задовольняв ся майже виключно місцевими виробами; христіянство і єго обряди довгій час нарід уважав реліґією князїв та бояр, як то зауважив в своїм правилї митр. Іоан**) і тримав ся дїдівських звичаїв; монастирі, церкви, освіта концентрували ся переважно по самих більших містах. Самі ті верстви верхні, цїлий той устрій державний були народній масї з багато поглядів противні. На лихо в старім письменстві майже виключно заховали ся думки, житє тих верхних верств. Ми так мало знаємо, як жив нарід, чого він прагнув, яким горем болїв. Ті всї княжі усобицї, поставленя князїв і епископів, далекі заграничні походи всї злоби дня, що заповняють сторінка наших старих лїтолисей, цїкавили, забирали тільки дуже не велику частину громади, були справдї, в значній частинї, лише шумовиною, що плила глубоким і тихим потоком. В витійствах давнього княжника, що як бжола звідусїль збирав примовки і апотегми, ненароком і цїлком не до речи, прорвав ся голос, крик тієї народньої маси, що так різнить з цїлим дружинним світоглядом утвору: "не май собі двора коло княжого двора, не держи села коло княжого села, бо єго тивун мов вогонь, трутом накритий, а єго рядовичї [урядники] мов искри, хоч-би огня остеріг ся, та від искри не встережеш ся, щоб не попалити собі одежи" ***).
Так було не тілько у нас, що устрій державний будовано, нову культуру плекано й ширено заходами громадскої менчости, верхних верств, незалежно або й просто навпереки жаданям або интерасам мас громадських. Але як подекуди тих верхних верств вистарчало на те на цїлі ряди віків, у нас сі верстви здали ся для того за-слабі. Вся та культура, той лад державно-громадській стояв дуже хистко. Тому було багато причин, зазначимо лише кілька видатнїйших.
*) Ипат. лѣтоп. с. 513 ["О лесть зла есть, якоже Омаръ пишеть, до обличенья сладка есть, облечѣна же зла есть, кто въ нѣй ходить, конѣць золъ прииметъ; о злѣехъ зла зло есть" — такого въ Гомера нема, скілько менї відомо.] Посланіє Клима зъ вид. Лопарева с. 13, въ вид. Никольского с. 104.
**) Правило у Макарія Ист. рус. церкви II. ст. 376.
***) Слово Даніїла Заточника, выд. за всїма редакціями Шляпкинъ. с. 16—7.
(Конець буде.)
[Дѣло, 24.10.1894]
(Конец.)
Перш за все у нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народню, не переняв її цїлою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий грунт; він зостав ся чимсь зверхним, досить хистко привязаним до народу. Громада зоставала ся цїлковитим господарем своєго грунту, своїх справ, і тільки в зверхних справах стикала ся з устроєм княжим. Нїяких відомостій про роздаванє земель князем дружинї ми не знаходимо; се не було загострено de jurе, лише фактично так зложило ся. Дружина відбирала своє удержаня від князя — грішми чи натураліями, из особою єго безпосередно була звязана. Вона не могла истнувати an und fur sich, не могла виступити яко самостійний, сталий стан і до громади мала відносини в основі стільки через особу князя. Инакше було тільки в Галичинї, де дружина через историчні обставини злила ся цїлком з земським боярством, але й тут вона не здобула собі міцного грунту в громадї. До того число дружини не було нїколи дуже значне [і то залежало также від способу удержаня], а з утворенєм тієї великої держави руської розтекла ся та дружина по її простору. Тілько подекуди вона могла знайти собі й тут таку підпору в місцевих верствах висчих, яку мала в земськім боярстві кіївськім, подекуди-ж се земське боярство ставало в опозиції до неї [найгостріще се виявилось в Новгородї Великім, де власне, як нїгде, було зазначено різко демаркаційну лінію між боярством земським і княжою дружиною]. По инчих землях, менче культурних, боярство земське вже через свою незначність не могло княжо-дружинного елєменту значно піддержати. Тимчасом дружина сама слабшала. Князї взагалї біднїйшають в протязї того періоду й можуть держати все менчу дружину. Се примушувало их раз-по-раз шукати підпори в громадї, що дальше — то більше, тим більше, що обставини конечно того вимагали: неустанна боротьба за столи за-для браку якоїсь ясної системи спадкоємства і перехода столів, яку давали хоч-би феодальні кодекси західні, з другого боку — также неустанна боротьба з ордами степовими. Під впливом сих і инчих обставин різним чином комбінують ся громадські відносини в поодиноких землях, але взагалї спиняєть ся дальшій розвиток князївської власти, князївсько-друживного елєменту; громада прибирає більшій вплив, більшу участь в справах політичних.
Але се не веде до зєднаня тих двох основних елєментів нашого політично-громадського устрою; вони стоять один проти одного, то входячи в колізії, то сходячись в якомусь modus vivendi, але завше окремі. Князївсько-дружинний устрій, як ранїйше, лежав тягаром над народом; участь громади в справах політичних зостаєть ся чимсь надзвичайним, навіть в землях з більше розвиненим впливом громади, як от в Кіївщинї, а принципом de nobis non sine nobis также живо була перенята громада наша, як і громади західні.
Се все споводувало той кризис, якій переживає не одночасно, не однаковим способом вся Русь. На лихо, так мало маємо відомостей з тих часів. Тільки в світлї цїлого розвитку исторії Руси, тільки з тими аналогіями, яка дає пізнїйше житє її, можна собі в якійсь мірі их уяснити.
Як дивно може виглядати на першій погляд та роля пасивна громад в усобицях княжих, те становиско народу при находї татарськім, коли громади подекуди волїли лїпше "орати пшеницю й просо" Татарам, анїж корити ся королю руському, і гинули, не хотячи єму піддатись. Як дивним здаєть ся таке легке, без загального народного опору, забранє Кіївщини Гедекином, Коріатовичами Поділя, Галичини Казимиром. Ми можемо зрозуміти сі факти тільки відкинувши звичайну чисто політичну виходну точку в историчних розвідках. Взагалї можна сказати, що народню масу далеко більше цїкавлять переміни громадскі, анїж зверхньої політики. Що-ж доперва руська громада, так перейнята духом демократизму, рівноправности, самовладности! Раз громада чула на собі утиск, кривду, її мало значило то, хто її тиснув, той чи сей, свій чи чужій; вона мало вважала на переміну зверхности, аби заховані були її громадські і економічні интереси. Виходячи з сего, зрозуміємо, чому ті-ж громади, що таку симпатію показували князям, до громади прихильним, вважливим до голосу й жаданя громадського, так индиферентно приймали инчих князїв, их вступи й упадки. Зрозуміємо, чому самі страшні війни народні повставали у нас на грунтї переважно громадсько-економічнім і закрашувались тільки идеями національними та реліґійними, а так мало робили на громаду вражіня такі важні факти, як унія Люблинська або скасованє Гетьманщини.
Тому кілька років я поставив гіпотезу, що в Кіївщинї князївсько-дружинний устрой упав зараз по татарськім находї, що громади, скориставшись з тієї паніки, яку навели Татаре, скинули з себе зверхність князївську, увійшли в безпосередні відносини до Татар і таким чином придбали собі автономію. Дальші студії затвердили мене в переконаню, що ся гіпотеза найбільше відповідає всему тому, що ми знаємо за ті часи. Таким чином в Кіївщинї, в тій початковій Руси, в тім гнїздї державного устрою й давньої культури Руси, сей устрій ранїйш від усїх захопив кризис. Рівночасно мала упасти і культура, яку плекали верхні верстви суспільности: вони также біднїйшали, і остаточно на них найтяжче відбив ся нахід татарській. Що було за Днїпром — трудно сказати; південна половина Заднїпрянщини бодай чи не пійшла дорогою Кіївщини; князївсько-дружинному устрою ще труднїйше було тут задержатись: Татарщина Дамоклевим мечем завше висїла над тим краєм. В Чернигівщинї північній і в західній Руси — на захід від Случи і верхнього Днїстра старий устрій задержав ся, хоть і змодифікований. З переходом під зверхність Польщи і Литви в тих захід них краях на основі того старого устрою розвивають ся нові форми громадських відносин, найголовнїйше — під впливом нового фактора, невідомого доти на Руси — посїданя земського з обовязком служби. Сі нові форми также мало задовольнили громаду, як і старий лад громадській. І от на тій-же старій Кіївщинї в-друге повстають народні маси — проти устрою шляхетського, що й тут став коренитись і розповсюджуватись, в-друге — на очах исторії нашої — маси пробують запровадити лад громадській, відповідний своїм жаданям, своїм идеалам рівноправности і автономії.
Я вийшов за границї хронологічні свого курсу, щоби показати, як тїсно й нерозривно сполучені між собою всї періоди исторії Руси, як одні й ті-ж змаганя народні, одна й та-ж головна идея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах. Тільки з зазначеної точки нам ясно визначить ся отся єдність, сей звязок, і заступить механічне сполученє окремих періодів. Народ, маса народня, звязує их в одну цїлість, і єсть і повинен бути альфою й омеґою историчної розвідки. Він — з своїми идеалами й змаганями, з своєю боротьбою, поспіхом і помилками — єсть єдиний герой исторії. Зрозуміти єго стан економічний, культурний, духовий, єго пригоди, єго бажаня й идеали — єсть мета нашої исторії. Політично-громадській устрій звичайно не відповідав тим идеалам. Свій чи чужій, він нїколи, чи майже нїколи, не був витворений відповідно ним, і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давний. Устрій державний по всї часи цїкавий нам переважно тим, о скільки він впливав на стан народа, о скільки сам підупадав впливу громади й о скільки відповідав її бажаням і змаганям. і культура, що розвиваєть ся в верхних верствах народа, цїкава нам головним чином не так сама в собі, як тим, що відбиваєть ся в нїй загально-народнього.
Відповідно сим принципам і в давній нашій исторії ми все повинні мати своєю вихідною точкою народню масу. Правда, ми мало маємо відомостій про нарід, однако се не перешкаджає єму бути тою головною осію, з якою ми повинні координувати свої вислїди. Студіюючи політично-державний устрій, ми, скільки можемо, повинні вияснити собі питаня, в якій мірі він був дїлом самого народа, чи виріс він на грунтї народнім, чи з-відкись був перенесений чи накинений. Вияснити, о скільки відповідав він потребам народним і яке значінє й вплив мав на народню масу. Вислїдити по змозї участь народа в політичнім житю і єго відносини до політичних обставин. Се будуть головнїйші точки, до яких мають вести наші студії. Зверхня політична исгорія буде нам тільки стежкою до розуміня внутрішньої, а в сїй останній, скільки можливо, ми повинні вислїджувати те, що належить безпосередно до народа. Подібно тому — і в сфері культурній.
Звичайно, там, де джерела дають матеріял дуже бідний, мусимо задовольнятись тим, що можна знати, коли не можемо знати більше, але висловлений принцип з того не тратить свого значіня, даючи нам критерію, на що повинні ми звернути особливу увагу.
Я мав зазначити коротко, як то було можливо на протягу кількадесять мінут, головні моменти в давній нашій исторії, що вимагають особливої уваги, і свою вихідну точку в вислїдах историчних. Нарештї я хотїв би сказати кілька слів про свою професію методологічну, спеціяльно для тих, що мають охоту студіювати зо мною исторію vіribus unitis. Я перейшов в своїм часї філологічну школу і з неї міцно витвердив принцип — nеmіnі credere. Завше шукати і нїколи не задовольнятись, не сподїватись, що посїв цїлком усю истину, так, що всякій инчій погляд, инча вихідна точка в тій справі неможлива, абзурдна Πάντα δόκιμα ζετεм! Наука — се неперестанний скептицизм. Не той недужій, немощний, що зостаєть ся при самім аналізї, при самій руйнації, а той здоровий, плодотворящій скепсис, що веде за собою слїдом роботу синтетичну. Через те всякій догматизм в своїй науцї я уважаю непотрібним, всяке juratio in verba magistri — неможливим. Того духа висліду й критицизму хотїв би я у своїх співробітниках — слухачах як найбільше і бажав би щиро, щоб з ним вони перш за все приймали й моє слово нехитре.
[Взято з найновійшого, ІV-ого тому "Записок" Наукового товариства имени Шевченка.]
[Дѣло, 25.10.1894]
25.10.1894