Та от: западає ніч. Пустує думка в леґіня, що лежить під голим каменем. Головою бук пеленою нагинається до вуха, а той моргає тонким як кинжал вусом: так, мовляв. Ударив долонею по стовбурі та й обіцяється. Торжествують буки, чорноліські буки: буде, гомонять, буча на нетоптаних стежках. Гей, вирине сонце, й ратай, вічний ратай м'язи розминає, невзутою ногою шукає чобота попід лавою. Ніхто вже не нахваляється. Круглими сльозинками роса на віниччю. Сипано тут стогоном і залізом і співогласами, мовчуща-мовчуща залягла земля, ніким не торкнута твердь.
_________
Оре старий Таназій, рушить ріллю. Древній Таназій плугатар на захід сонця землю збурює, зерном на весну озимина сивину беззубого ввінчає. Бігає за ним борозною біле хлоп'я. Приходить до них опришок із лісу, кучму зніма, кланяється.
— Помагайбі, — каже.
Дякує йому старий та все далі на захід. Не квапиться він із конячиною, а малий же ледве встига за ними з батіжком, ледве встигає. І широко ногами за ними опришок, ходить поруч, віншує приязно, гомонить лагідно, кучма в руці.
— Аби вродило, — приказує, — аби вигнало як золот-спис. Аби вгору пнулося понад пні й корчі, а визбирувати ж із радощами, з гомоном. А щоби й правнуки та праправнуки. Не виводилась би хлібина, зі збіжжя Божого ліплена. Та ще (приказує), щоб ні бур'ян не глушив, ні кропива, ніяка кусюча жалива, ані стеблиною, ані волоконцем. Дай Боже, земле-мати. Всі тут повиростали-сьмо, будемо й обстоювати, гостроточеним.
А сам руку на шаблюку. Та й усміхається. Морга древній Таназій повіками, що на них вій немає. Моргає та одним ото словом:
— Дяка, — одрікає.
Та опришок же далі своєї:
— Дай, — каже, — Таназію, дай-но плуга свого. Випозич (каже) мені плуга з білим лемехом, візьму (каже) до полудня, візьму на полудень та на пополудні, а як сонце дійде кучми найвисокішого дуба в Чорнолісі, доручу плуга на твоїм обійстю.
Ясним зором глядить Таназій, оглядається:
— Пощо тобі, Збитку, плуг, — питається.
А опришок:
— Твердла стара доріженька, кукілем шляхи бралися, рясно будяком проросли. А ними ж князі, предки наші ойчистії, на польських королів ходили. Переорати волію.
Суворо рече рільник:
— Ойчизна мені, — каже, — вся земля, вся земля. Ні, (каже), опришку, ні, не дам тобі плуга. Плугом (каже) із землею святою розмовляю, занапастиш мені плуга, куля простромить його — німим зостану. Не почує земля — мати, ні ту, ні там, ні деінде. Земля ж мені ойчизна, ойчизна мені вся земля, вся земля.
Ревом ревнув Опришок:
— А лях!
— Ха, — одріка старий, — лях, наступи йому на бороду.
І знов гримнув опришок:
— А ми! — неначе з пістоля стрелив.
Та той як явір зеленошатий.
— Пішов був, — каже, — пішов був до Горішніх Словенів, пішов та не дійшов-єсь.
— А ми, — каже рільник, — а ми в мирі воліємо жити. Як зачіпати та сіпати та все ні на своїй, ані на чужій землі, та все з лісу, то радше нам, мирним ратаям, у мирі жити та мати свою, землю плідную, плугом доглядати, леліяти.
Опришок вуса жує. Хвилює сонце сивиною древнього, беззубого, ветхого. Мовить так Таназій:
— Приходять двораки до обійстя. А чий то плуг там у полі лемехом у землю? Старого Таназія плуг. А де ж бо діти старого Таназія, а де ж бо його юнії Таназевичі, що добра батьківського не глядять? У лісі діти, у Чорнолісі, рало на ратище насадовили, на двораків стріляють та все назад оглядаються. А опришкові що? Стрелив та й подався собі на Волощину. Не дам, Збишку, плуга.
Тоді опришок підносить голову.
— А чув таке, — каже, — а чув, старий, таке: а за двораками іде князь та й питає, чи мирний то чоловік. Йому й повідають: на всю землю старий Таназій отим славиться. Ну, каже князь, то відіміть, хлопці, йому землю та й плуга разом, не боронитиме. Та візьме дворак та й ударить ратая ратищем.
Замислився рільник.
— Мудро мовиш, опришку, — каже, — мовиш як муж многомислящий. Чи то тебе влохи так навчили, що зміїним розсудком суд чиниш.
І вже сміється старий:
— Надумав єси щось у лісі, опришку, тай волієш ту веремію зав'язати. Та ж один супроти двораків —
Нестерпляче опришок:
— Діду, дасть Бог день, дасть удатність. Випозич, діду, плуга, подяка ж моя за мною дубами двигне.
_________
Вкрай розвеселився старий: — Дам я тобі плуга, а ти ж орати хіба вмієш? Де чепіги на ньому, не відаєш.
І впав опришок твар'ю в землю, твань з неї робить, руками йме, розворушує. Твар'ю твердь розорює, плаче, скиглить, скорою мовою скаржиться:
— Знав-єсь, старий, відав би, що в душі моїй пеком пече. А я ж іду повз тую криниченьку, та не спинюся, на ню не оглянуся, водиці не нап'юся. Гей, знав би, відав би. Батька не мавєм, оратиму як прадід учив. Та ще почують колись про мене люди. А це (каже), а це з моїх жартів жару (каже) волію сипнути, смаги розсміяної.
Підвівся. Сів і сидить. Хлопчисько малий і собі бгика, сльози кулаком визбирує.
— Гей, — розсміявсь опришок, — не вважай, ратаю, на ті сльози мої. То дюра в душі, нею дим виходить. Та ще поцілую матір, землю мою. А ворогам — шлях до неї перегорожу, переорю. Щоби й правнуки знали, де ходити мають. Дай, ратаю, плуга.
Подумав, подумав старий — та й віддав плуга.
_________
Спитко з Мельштина*) списа наставив, пардом напруживсь, парубків виправля:
— Не гнітеся, пробі, гнів наш, праведний — кміти, на коней, іміте концирі...
Як же не збіглися із Зброярів та з Зелених Лук, ще й з Бісового Яру причвалали, старші попереду, на диво теє дивитись: опришок битий шлях поперек переорює. Сам ходить за плугом, а дурник Бенедько з хутора в супрузі з іншим хлопцем. І ото їдуть уже від фільварку двораки, від князя Януша, та стрільбу огнистую з-за плечей видобувають.
Ще здаля кричить Іван Сербин:
— Що бо там коїться, люди добрії, пощо ото шлях переорює, що бо то за глупство такеє.
І вистрілив на опришка. Гей, жінота в зойк, кинулася врозтіч, та й люди статечнії по корчах поховалися. Побігли обидва парубки до лісу, вимотавшися з упряжі. Заліг опришок за плугом, голову за косий лемех, та стріля на двораків, стріля.
Впав з коня Іван Сербин, прошила стріла його між ребра. Вчвал поскакали двораки назад до замку. Трьох їх виїхало, двох повернулися.
_________
Вже сонце сіло на верхів'я дуба, що у Чорнолісі найвищим древом стоїть. Розіклав опришок на столі в хаті золоті таляри. Сипнув талярами по столі, аж долівкою земляною покотилися. Це ж тобі, ратаю, за плуг, кулею простромлений.
А древній Таназій дивиться на руки опришкові, та все очима лічить, та все лічить.
_________
Щойно тут перейшов дощик. Парує земля, а коли кинути на неї тліючу тріску, синій димок вплететься в ледве помітні тумани. Може то молитви землі, злотом напоєної, та біда: не можна їх значками на папері виписати. Йдемо по землі, недальні подорожні, ніхто з нас не скаже, що йдемо ми над безоднею. Наплечники кріпко припасовано на наших спинах.
Насвистуємо, ті з нас, що мають голос для співу захрипкий. А назагал усі ми тут знаємо цю мелодію, виконуємо хто підспівом, хто підсвистом. Звук неголосний. Над нами гомонять стиха дуби, і це вже чути гуд бджолиний і легкі пахощі липового цвіту. Лишилось нам ще яких три, від сили чотири верстви. Та хтось із наших нарікає: загубив люльку в дорозі.
*) З циклу оповідань «Старобутні повістки».
**) Спитко Мельштинський, український лицар XV ст., що спільно з князем Федьком Острозьким боровся проти поляків.
[Земля, 22.10.1944]
22.10.1944