Він ішов доріжкою мені назустріч. Його струнка постать чітко викреслювалась на відкритому горбку, за яким розкривався простір, перерізаний вузькою щілиною глибокого яру, а за яром сірозелена далечінь і небо, вкрито білодимчастими хмарками.
Як і всі хворі, він був одягнений у сірий халат, дещо для нього короткий. Довгі руки безпомічно й незґрабно висіли вздовж тулуба, а голова, піднята вгору, була схилена на бік.
Ніяково червоніючи, він наблизився до мене. Він, певне, щось хотів мені промовити, але в останній момент завагався.
— Ви щось хотіли сказати? — звернувся я до нього.
Він спалахнув. На його щоках виступив лагідний і ніжний, як у дівчини, рум'янець.
— Прошу! — повторив я, підбадьорюючи: — Прошу, я радий буду вас вислухати!
Він був худорлявий, виснажений і сумний, однак без тієї німої пригнічености й без тієї розхристаної збуджености, що важкими зморшками, як темний серпанок, лягає на обличчя психічних хворих.
У нього був вигляд цілком нормальної людини. Ніяких ознак хвороби.
Спокійний, лагідний і врівноважений. Стрункий, високий на зріст, з дещо сумними очима. Ясне й відкрите чоло філософа.
Мені подобався він, його делікатна несмілива боязкість, його мрійлива нерішучість, заглиблена в собі відсутність.
І тепер, збираючись заговорити зо мною, він мусів був переступити через поріг своєї ніяковости.
Спазма кривила йому губи, стискувала горло. Він робив зусилля, щоб перебороти свою сором'язливість.
— Докторе! — сказав він нарешті з благанням, — я до вас з просьбою. Не прийміть за зле те, що я вам скажу. Я сподіваюсь, докторе, що ви не поставитеся до моєї просьби, як холодний і байдужий формаліст. Як людина в футлярі. Як і всі інші, для кого я тільки схема з відповідей на анкетні питання.
Він спинився на мить.
— Я прошу вас, докторе, допоможіть мені, щоб мене звільнили звідціля.
Він дивився на мене відкритими ясними, спокійними, може, надто спокійними очима.
— Я не прохав би вас, якби справа йшла тільки про мене!
Він лагідно й стримано посміхнувся.
— Справа не в мені, докторе! Ні, не в мені. Зовсім не в мені. Яке я маю право претендувати на щось, або чогось вимагати для себе? Я не надаю ваги своїй особі. Мені байдужа моя особиста життєва доля. Хіба не все одно, що є зо мною і як мені ведеться?
Я дивився на нього з професійною допитливістю фахівця. Він був для мене насамперед об'єктом для спостережень. Я зважував кожну його думку. Я стежив за кожною його фразою, за виразом обличчя, за хмаринкою, що мимохіть з'являлась на його обличчі. З пожадливістю мисливця, з жорстокістю слідчого я шукав у ньому ознак психічних порушень. Нитки, вхопившись за яку, я міг би розплутати вузол його хвороби.
Взявши до уваги цю його відмовленість, це боязке його тікання від себе, ці його слова про самозречення, годилося б зробити висновок, що я маю справу з типовим прикладом комплексу неповноцінности. Поглинаючи сферу підсвідомого, почуття неповноцінности прориває охоронні барієри і, з нестримною силою вирвавшись на поверхню психіки, виявляється в вигляді невроза.
Дуже ймовірне припущення!.. Та я не належав до числа лікарів, що в кожній людині ладні бачити будьщобудь хворого. Серед своїх колег я відрізнявся тим, що я обстоював право здорової людини бути й уважатись здоровою. Зрештою, хіба ж не можна зробити цілком протилежного припущення, що передо мною не психічно хвора людина, а мислитель, який цілком свідомо виходить з ідеї самозаперечення, не надаючи жадної ваги зовнішнім умовам життя?
— Повірте, казав він далі, тут у лікарні, — дозвольте, докторе, називати речі на їх власне ім'я? — в лікарні для божевільних мені живеться матеріяльно далеко краще, ніж мені досі жилося там, на волі. У мене є стале ліжко спати, мене одягають і годують. Я ні про що не маю дбати. Я почуваю, немов би я потрапив до Будинка Відпочинку або одного з найкращих санаторіїв КСУ (Комісії сприяння вченим).
— Ви вмієте знущатися! зауважив я.
— Ви помиляється, я зовсім не знущаюсь! з запалом заперечив він: — Прошу вас, докторе, не прийміть мої слова за жарт. Я кажу цілком щиро. Я цілком тверезо оцінюю речі. Якщо б справа йшла виключно про матеріяльну сторону життя, то при моїй невибагливості я не мав би жадних підстав нарікати й скаржитись. Але...
Він зітхнув і захвилювався.
— ...Тут в лікарні не можна працювати. Я не маю книг. Мені не дають паперу. Я не маю змоги поїхати в місто до бібліотеки. Мене не пускають. Я вже не раз підносив це питання. Я звертався до старшого лікарня, до сестер, до санітарів. І від усіх я чую те саме: «У нас режим, товаришу хворий!»
Він стиснув свої довгі й тонкі з м'якими рожевими нігтями пальці.
— Моя розвідка про Декарта й філософію 17 століття лишається незакінченою... І я страждаю.
Здрігнулись кінчики губ. Очі наповнились сльозами. Він розхвилювався.
Я стежив і зважував.
Чи не годилося зробити припущення про манію величі, що володіла ним?!. Скільки їх було тут, Кантів і Гегелів, Христів і Будд, пророків і філософів, творців універсальних догм, розумових істин, соціяльних систем, що мали ощасливити людство!.. Ми лікували їх збільшеними порціями брому, спорскуванням миш'яку, душами Шарко або ж препаратами для регулювання функцій залоз.
«Розвідка про Декарта»? Чи існувала вона в натурі? Чи не був це просто плід маячіння роздратованої й хворої уяви? Або ж, якщо така розвідка й існувала насправді, то чи не було це тільки белькотіння немовляти, безладне нанизування слів, лихоманка позбавлених глузду фраз?
— Я бачу, — сказав він, гірко зітхнувши, — я бачу, докторе, що ви вагаєтесь. Ви не певні... Ви не ймете віри моїм словам!.. Я вас проситиму, докторе, прочитайте в бібліотеці розділи з моєї дисертації, що були видруковані. Ви зважите, чи варто домагатися, щоб дати мені змогу довести мою працю до кінця.
Він понурив голову.
— О, докторе, якби ви знали, як важко нормальній людині лишатись увесь час серед божевільних.
Він знов звів голову й дивися на мене своїм синіми спокійно покірними очима.
— Шопенгауер, докторе, якось сказав, що суспільство то не є сума осіб, які існують, а що воно є сукупністю мислителів, які існували в історії. Кажучи це, я не хочу вкласти в цю фразу нічого іншого, як тільки той сенс, що праця думки, праця філософа має для людства не менше ваги, як і кожна інша праця. Я хочу мислити, докторе, а мене замкнули разом з божевільними.
Я людина, а мене примістили в клітку з мавпами.
Він одвернувся. Він пішов з пониклою головою і я бачив тягар, що лежав йому на плечах. Сум, що гнітив. Горе, для якого не було слів.
За яром сріблився сірозелений степ. Білосиня димчаста височінь неба, підносилася мерехтливим сяйвом. Пісок хрумтів під ногами людини, що покинула мене, не зазнавши втіхи. Я почував себе ніяково. Сумління моє було вражено.
_______
Я виконав його прохання. Того ж вечора я пішов до бібліотеки. Я знайшов його ім'я в каталозі і замовив принести мені виписані книжки.
Електричне світло з-під зеленого абажура високої лямпи падало на сторінки книжки. Я читав, довкола панувала зосереджена урочиста тиша бібліотеки.
Я заглибився в читання його праць. Це були блискуче написані розділи з великої праці, що свідчили про ясний розум і про думку, чітку й величну, сповнену уявою грандіозности.
Я читав. Я згадував худорляве, бліде, дещо стомлене й змучене його обличчя й у моїй уяві мимоволі повставав хрумкий і несталий образ Новаліса. З широко відкритими очима пророк простував вперед. Відблиски майбутнього відображались у його прозорих синіх очах.
Він писав про філософію 17 століття. Він розкривав історичну зумовленість філософських концепцій Декарта. Він показував, що раціоналістично механістична філософія 17 століття народилася з заперечення теологічного мислення середньовіччя. Він твердив, що з заперечення філософії, створеної Декартом і його сучасниками, повинна народитися нова інша система мислення. Яка?.. Він не давав остаточної відповіді. Але він уже бачив контури нових шляхів. Твердими рисами він креслив їх на мапі майбутнього. Він ще не знав, який світ одкриється попереду, але він уже дихав солоним повітрям океану, на хвилях якого пливли каравели завойовників, щоб, за безмежними обріями, відкрити для людства сонячний, новий, обітований світ.
Я вийшов з бібліотеки трохи сп'янілий. Я перейшов через вулицю. Жовтий місяць плив на синьому просторі нічного неба. Я ввійшов у сад. Чорні купи дерев стерегли спокій. Вогка прохолода огорнула мене й освіжила мені обличчя. Я скинув капелюха. Я йшов навмання. Я блукав алеями саду. Листя дерев зеленим вогнем спалахувало в світлі електричних ліхтарів.
Тієї ночі я заснув спокійним і мирним сном. Завтра з фактами в руках я доведу, що ми робимо злочин, тримаючи цілком здорову людину в лікарні разом з божевільними.
_______
Наступного дня мій новий приятель уже чекав на мене. Він стояв на повороті широкого брукованого шляху, що, загинаючись півколом, між зелених схилів гори, порослої кущами ліщини, вів знизу від трамвайної зупинки й ґратованих воріт вгору до центральних корпусів лікарні.
Я весело привітався з ним. Я з захопленням розповів йому про своє враження від його праць. Він просяяв. Він повірив в визволення. Ясною радістю просвітліло його обличчя.
— Як я вам без міри вдячний, докторе! сказав він:— Коли б тільки я мав змогу дописати свою книгу. Ви розумієте, докторе, це ж не просто дисертація і не просто книга про Декарта та його сучасників. Це повинно бути дещо далеко більше! О, як приємно черпати не скаламучену ще воду з кристалево чистих джерел майбутнього!
Я запевнив його, що я з свого боку зроблю все залежне від мене. Зараз же я йду до старшого лікаря.
Старшого лікаря я знайшов у його кабінеті. Широкий і громіздкий, заповнюючи собою велике крісло, він сидів за столом і писав. Легкий вітерець роздував кремовосірі запони на великих вікнах, приносячи з саду солодкавий запах скошеного прив'ялого сіна.
Лікар повернувся до мене і, простягнувши мені свою важку масивну руку, спитав:
— Що вам, мій молодий друже? Я бачу, що ви чимсь збентежені? Чи не зробили ви якогось чергового відкриття, що приведе до перевороту в нашій науці?
Він завжди зберігав іронічний тон, насмішкуватий і поблажливий, у розмовах з персоналом, з лікарями, з хворими.
Цей тон і те, що він, звертаючись до мене, казав «молодий друг», або «молодий чоловік», дратувало мене. Але я ховав свою роздратованість і робив вигляд, що при ділових і офіційних службових взаєминах усе це й найменше не обходить мене.
— Я прийшов поговорити зприводу нашого пацієнта.
— Якого саме?
Я назвав його прізвище й число палати.
— А, знаю!.. Так що ж?
— Я розмовляв з ним. Зовсім здорова, цілком нормальна людина. Він домагається, щоб його звільнили.
— Вони всі домагаються цього! — відповів лікар. Він позіхнув. Від нього тхнуло горілкою: — Вони всі запевняють, що вони здорові, а що ми, навпаки, божевільні.
— Я не кажу про всіх, — відповів я різко, — я маю на увазі тільки одного. Ми робимо злочин, тримаючи його тут.
Лікар звів на мене свій важкий нерухомий зір. Він дивився на мене своїми червоними склеротичними очима, напів схованими під зморшками важких повік. Він астматично дихав. Я бачив перед собою його короткий гострий, як клюв хижака, ніс і тверде підборіддя на його широкому темному обличчі.
— Злочин? — сказав він своїм хрипким голосом: — Що таке злочин, мій молодий друже? Ми їх робимо щодня тисячі!
Я знав лікаря. Він був цинік і скептик. Він любив жінок, горілку й книжки, оправлені в гарні палітурки. Він користувався великим авторитетом в психіятрії і не вірив ні в що. Він не вірив ні в що і не терпів жадних заперечень.
Але я вирішив не здаватись. Я вирішив довести справу до кінця.
— Я не кажу про тисячі! — вигукнув я нетерпляче: — Я кажу про даний, цілком конкретний і певний випадок.
Старший лікар поклав мені на плече свою важку волосату руку.
— Яскраво виявлений приклад шизофренії, молодий чоловіче! Клясичний приклад, вартий уваги. Раджу, займіться!..
Я з недовірою й обуренням подивився на мого шефа, на його велике темне обличчя, на його під тяжкими зморшками повіків зірке хижацьке око яструба.
Мені могли не подобатися ані його байдужість і ледацтво, ані його своєрідний епікуреїзм, але я не міг не рахуватися з його розумом і досвідом, з розсудливою проникливістю його, майже завжди бездоганно точних діягнозів.
І все таки я продовжував обстоювати свій погляд. Я уперто твердив:
— Я не можу з цим погодитися! Категорично ні! Жадних ознак хвороби. Цілковита ясність думання!
— І все ж таки!..
Я знизав плечима.
— Він вам ще нічого не казав про емальовану миску? — спитав мене тоді шеф.
Я похмуро подивився на шефа. Ця безглузда манера розмовляти легковажно про серйозні речі! Я відповів насумрено:
(Докінчення буде)
[Земля, 01.10.1944]
— Яке відношення до справи має якась емальована миска? Вчора в бібліотеці я читав його філософські твори. Вони геніяльні!
— Читати філософські твори пацієнтів, навіть геніяльні, не входить в коло ваших прямих службових обов'язків. Краще прочитайте сьогодні історію його хвороби! — повчально зауважив шеф.
Він поводився зо мною, як з хлопчаком. Я палав гнівом. Я ладен був кинути йому в обличчя якусь грубість, але стримався.
Він нахилив голову і взяв в руку перо, щоб показати, що розмову закінчено.
Я вийшов. В безмовній тиші коридору я почув рип одчинюваних дверець шафки, дзвін шкла й булькання наливаної рідини. Нещасна пристрасть до алькоголю!
_______
Я наказав дежурній сестрі розшукати історію хвороби пацієнта й негайно принести мені до кабінету.
Я сидів, сповнений люті, і роздратовано стукав пальцями по поруччю крісла.
— Ось прошу! — сказала сестра, безшумно ввійшовши до кімнати.
— Дякую! — сухо відповів я й узяв простягнену мені теку.
Двері я замкнув на ключ. Я не хотів, щоб мені перешкоджали.
Передо мною лежала груба тека з документами й матеріялами. Він був аспірантом ІЧП (Інституту Червоної Професури). В Інституті спеціялізувався з філософії. Закінчував аспірантуру.
Я перегортав одзиви про нього професорів і керівників, рекомендації його праць до друку. Все йде якнайкраще. Але ось стенограма дискусії зприводу його доповіді: «Етика Декарта на тлі механістичної філософії 17 століття»!
Я читаю зміст виступів. Його обвинувачують у протягуванні ідеалістичної контрабанди, в фідеїзмі, попівстві, антимарксистських ухилах, в геґеліянстві, в плехановщині, в деборинщині. Його праці оголошено вилазками клясового ворога. В'їдливі й малописьменні нездари галасливо б'ють палками в порожні барабани клясової пильности. Тупі людці з ярмарковим патосом розтинають його на балаганному помості.
А ось і постанова дирекції. За протягування ідеалістичних концепцій зі складу аспірантури Мирона Коцюбу виключити.
Можливості наукової роботи для нього закрилися. Він влаштовується на посаду вчителя до трудової школи. Він намагається пристосувати свій виклад до розуміння 11-річних хлопчиків, в яких на думці футбол і цигарки. За деякий час у школі стає відомим факт його звільнення з аспірантури й причини цього. За приховання клясововорожої діяльности, як соціяльно чужий елемент, він здіймається з роботи в школі.
Я читаю малописьменну, повну ортографічних помилок записку райінспектора наросвіти, що вирішала остаточно долю цього талановитого й своєрідного мислителя.
Його звільнено з інколи, виключено з профспілки. Усі шляхи для нього закриті. Він безробітний. У нього немає ані помешкання, ані грошей, ані одягу. Нічого окрім клунка з рукописами, які він носить завжди з собою. На ньому ґумовий плащ, піджак, застьобнутий булавкою, жодної білизни, брезентові штани й подерті черевики. Він спить у парадних на цементовій підлозі, підклавши під голову цеглину, або на купах вугілля коло казанів центрального опалення. Його обід — шклянка компоту або кисілю й шматок хліба.
Я одсовую теку в сторону. Я закидаю руки за потилицю і заплющую очі. Опираючись об спинку крісла, я похитуюсь. Похитуюсь, як сліпі старці на цвинтарні, що вигукують, благаючи милостивців «возчувствовати!».
Я домальовую в уяві те, що лишилося невідображеним у цих паперах. Виключення з аспірантури він сприйняв, як удар. Припинення наукової роботи його вразило, викликавши в ньому душевну травму. Він пише заяви, записки, щоб довести, що він правий. Ніхто не читає його заяв.
Його свідомість отруєно почуттям своєї безневинности. Це єдино, про що він думає й може думати. Жадної іншої думки, окрім думки про свою безневинність!
Ця думка розкладає його свідомість. Він філософ і, як філософ, він звик мислити систематично. Усе, що він думає, він підпорядковує одній і тій самій думці: я не зробив жадного злочину!
Я палю цигарку. Я стежу за ніжно блакитним колом тютюнового диму, що повільно тане в повітрі. Я гадаю, що його звичка мислити логічно й послідовно могли стати ґрунтом, на якому й почалася руйнація його психіки. У нього повинно було скластися хоробливе враження, що і все, що б він не робив і не казав, ставало, мусіло було ставати приводом для обвинувачення його в ніби зробленому ним злочині.
Тепер для мене ясні вихідні пункти, початкові етапи його захворування, але причім тут усе ж таки емальована миска? Ця миска, про яку згадував шеф, лишається для мене загадкою.
Я підвожуся й вихожу з кімнати. Я йду розшукати мого пацієнта.
Ми сидимо з ним у саду на лавочці. Ми розмовляємо. Він з довірою торкається моєї руки. Він дивиться на мене своїми тихими ясними очима. В них стільки суму, стільки жалю, стільки покори й безнадії.
Я намагаюсь не дивитись на нього. Мені соромно й боляче.
Він сповідався. Він довіряє мені. З остаточною щирістю він розповідав мені про свої найбільші таємниці. Він плекає надію, що я єдиний його друг серед цього ворожого світу, жадного його знищити.
— О, докторе, як важко здоровій і нормальній людині жити серед хворих. Коли б ви знали, любий докторе, які вони жорстокі й невблаганні ці божевільні, ці мавпи, що носять машкари людей. Вони здібні, ви не повірите, докторе, але вони здібні без жадних підстав обвинувачувати цілком безневинну людину в ніколи не зроблених злочинах і вимагають зізнань.
Він зітхнув. Він одкидає п'ятирицею волосся, що пасмами спадає йому на його високе й ясне чоло філософа.
— Ось, наприклад, візьміть для прикладу, докторе, мене. Я ніякий не злочинець. Я за все своє життя не зробив жадного злочину. Хіба ж це не так, докторе?
Він з тривогою допитливо дивиться на мене. Я примусив себе посміхнутися. Мені хотілось плакать.
Він зрадів.
— Ну, от, бачите, докторе, ви навіть посміхнулися! Тим часом...
Боязко й обережно він обернувся навкруги. Він знизив голос. Він сказав пошепки:
— Тим часом я їм хліб, а вони кажуть, що я злодій. Я їм зупу з своєї емальованої зеленої миски, а вони обвинувачують мене, що я вбивця! Я — вбивця?..
Я підвівся. Я квапливо попрощався з ним. Я попросив пробачення.
— Пробачте, — сказав я, — але на мене чекають. Я мушу йти. Ми ще колись побалакаємо.
Усе було ясне. Я нічим не міг допомогти йому. Нічим!.. Виразний розклад свідомости, безперечні ознаки психічного захворування, пов'язування уявлень, між собою непов'язуваних, асоціювання речей і явищ, взаємно непідпорядковуванних. Шизофренія! В цьому не могло бути жадних сумнівів.
Я повернувся й натрапив на лікаря. Від нього пахло горілкою. Він астматичо дихав. Я бачив його червоні очі, напів сховані під зморшками тяжких повіків, короткий гострий ніс степового хижака й тверде підборіддя.
— Ну що, — спитав він, — упевнились?
Я дивився на нього похмуро й збентежено. Я нічого не відповів йому. Я опустив голову.
Він поклав свою велику, порослу чорним волоссям руку мені на плече.
— Чудовий клінічний зразок захворювання на шизофренію. Приклад вартий аналізи. Раджу займіться. І завжди, мій молодий друже, починайте свою аналізу з історії захворування.
[Земля, 15.10.1944]
15.10.1944