У Бібрці, недалеко від Львова, створюють сучасний туристично-мистецький простір, відновлюючи будівлю спортового товариства початку ХХ століття «Сокіл». Увесь проєкт має назву «Сокіл. Перезавантаження”. У його межах до Бібрки запрошують відомих українців – у приміщенні “Сокола” вже зараз відбуваються різні культурні події. Cвій творчий вечір тут провів і Андрій Содомора – письменник, перекладач, мислитель.
Про Бібрку і Горація
Я з народження не люблю стрімких гір і наїжачених смерек. Дуже незатишно там почуваюся. Я люблю такі пологі пагорби, як у Бібрці. Ці пагорби, де любив ходити Іван Франко. Мій перший опублікований переклад з’явився у 1961 році в університетському журналі. Це була пісня Горація. Він акумулював у собі всю античну культуру: і грецьку, і римську. І я перекладав його саме тут, на бібрських пагорбах. Я йшов понад Бібрку, дивився на ці ліси, і мені тоді здавалося, що Горацій жив тут. Бо він теж жив на таких пагорбах, де римський меценат подарував йому свою віллу. А тепер я собі придумав такий марафонний проєкт: того самого Горація ще раз перекласти, через 50 років, на рівні моїх нинішніх можливостей, максимально відредагувавши.
Про контрасти і уяву
Одного разу я працював на Драгоманова в університетській бібліотеці. За вікном дихала весна. Там є ботанічний сад. Дерева розвивалися. Я взяв якраз у бібліотечному сховищі книжку, видану десь у 19 столітті. Це була німецькомовна книжка, якої ще ніхто не розгортав, ніхто не розрізав сторінок. Я розрізав, розгортав вперше ці сторінки, і такий ледь помітний пил з них опадав. Між цією книжкою і весною за вікном був такий неймовірний контраст!
І я вже хотів ту книжку здати, бо вона була написана готикою. Я не дуже люблю читати таке. Але раптом натрапив на цікавий діалог. Автор розповідає про себе: що спинився біля нього Горацій і питає його (тільки не знаю, якою мовою): “Що ти робиш?”. Він каже: “Перекладаю”. Той питає: “Кого?” – “Та тебе перекладаю”. А Горацій здивувався: “Як? Навіщо ти перекладаєш? Ти сам щось пиши!” І ви знаєте, ця сцена цього німецького автора і Горація мені запам’яталася виразніше, ніж те, що я бачив за вікном. Бо те, що ми бачимо в уяві, дуже часто запам’ятовується виразніше, ніж те, що насправді бачимо і що насправді діється. І це, певно, було поштовхом до того, що я сам почав писати.
Про переклади і натхнення
Перекладання – це велика школа писання. Той, хто перекладає, мусить дуже добре володіти своєю мовою. Я ту школу проходжу ціле життя. І одного дня настав той момент, коли я зрозумів, що не маю жодних труднощів висловити словами навіть найскладніші свої почуття чи настрої. Без перекладання, я ні прози, ні поезії, звичайно, писати не міг би.
Бо перекладання – це не тільки техніка письма, а й матеріал для писання. У моїх новелах та віршах ніби античністю навіть не пахне, але вона є. Нею все просякнуте. Кожен рядок має свій глибокий підтекст. Я прагну, щоб відчувалося, що за тим рядком щось ще є. Якби там античності не було, цей рядок був би порожнім, закритим і пласким.
Про речі і душу
Чому космос страшний для людини? Бо там вакуум. Там нічого нема. Ні-чо-го. Ну, світло, якісь магнітні потоки... Але ніяких речей, нічого нема. Людині там моторошно, нестерпно. Людина звикла жити, щоб навколо неї щось було. Є або людина серед людей, або людина серед речей. Я нарахував кільканадцять “великих розлучень” у нашій добі. Праця розлучилася з піснею. Праця пішла своїм шляхом, а пісня – своїм. І людина розлучається з речами. Колись на письмовому столі чого тільки не було: олівці, папери, рамки… Сьогодні стіл чистий. Комп’ютер, екран – і все. Переривається зв’язок людини з речами.
Наше життя стає щоразу більше насичене неймовірною технікою, а людській душі залишається все менше часу, місця і живого спілкування. З цим ми вже нічого не зробимо. І якщо мені кажуть, що я песиміст, то так і є. Тільки я дієвий песиміст. Я роблю все, що можу, аби людській душі затримати час. І доки люди приходять на зустрічі зі мною, це додає мені оптимізму.
Що таке душа людини? Це тисячі ниток, які в’яжуть людину з живим Божим світом. Візьміть “Кобзар” – і побачите: душа “Кобзаря” – це живий Божий світ. Не було б Божої краси – не було б “Кобзаря”. Від першого до останнього слова там все побудовано на душі, на Божому живому слові.
Душу людини також творять речі. Пам’ятаєте рядок пісні: “Діду мій, дударику, ти ж було в дуду граєш… Лиш пищики зосталися, казна-кому досталися”? Ось ті пищики – це і є те, що творило душу того дударика. І ця дуда, і дударик жили єдиною душею. Він спілкувався через ту дуду з природою душа в душу. Нині душа людини пересихає, перериває свій контакт з живим світом природи, втрачає багато речей. Розвивається інтелект. У поетичних творах Франка слово “серце” повторене більше ніж 1400 разів. А тепер шукайте десь слово “душа” чи “серце”. Нема. А тому, що ці поняття нам в нашому стрімкому русі вперед справді невідомі.
Є важливий вододіл: деякі люди живуть з речами душа в душу. А інші – легко викидають все на смітник. Є люди, які, послуговуючись якоюсь річчю, ні за що не віддадуть її. Не тому, що вона дорога, а тому, що вона дорога для них у переносному значенні. І тому навіть така цікава теорія є – психічна аура речей. Є речі, які дихають давниною. Є речі-посередники між світом і душею людини.
Якось я у Львові їхав. Бачу – крамниця старовинних речей. Думаю, зайду туди. Не пішов завтра, післязавтра. А потім бачу: її вже нема. А так хочеться подивитися на ті речі, які дихають дивовижним світом вчорашнього дня, різними історіями. На кожній речі намотано безкінечність цікавих історій. Так само, як про бібрський “Сокіл”, можна розповідати історії про кожну річ.
Одна моя книжка називається “Сльози речей”. Ви знаєте, був такий поет Вергілій. Ми знаємо, що він був поетом, але не розуміємо, яким він був. Для цього треба прожити життя і дійти до розуміння цієї надвисокої поезії, до якої, насправді, людство вже ніколи не повернеться. У Вергілія є такий один знаменитий рядок, де початок і кінцівка ностальгійно так перегукуються: “Є тільки сльози речей. І що смертне – торкається серця”. Якби хтось проаналізував пласти європейської літератури і виявив, який вплив цей рядок мав на європейську письменність, на європейських авторів, то це була б велика, товста монографія. Бо цей рядок спонукав до творчості багатьох-багатьох людей. У давніх римлян речі – це геть усе, це навіть події. А в нас речі – це тільки те, чого ми торкаємося і що нас може торкнутися. Навіть історики латиною називаються “описувачі речей” (“rerum scriptores”).
Про мову, яку ми втрачаємо
Перериваючи свій зв’язок з живим світом природи, ми перериваємо зв’язок з українством. Ми стаємо урбанізованим населенням, яке йде в глобалізований світ, користується технічними здобутками і нічим не відрізняється від інших людей. Мова мові не рівня. Мова тоді працює на нашу національність, коли вона лягає на душу. А який відсоток нашої нинішньої мови працює на душу?
Якось я їхав маршруткою у Львові, і біля мене сів селянин. Як я побачив, що то селянин? Бо вони ще, слава Богу, люблять говорити. То ми вже дивимося на все, як німі. А він сів так коло мене і каже: “Зимном пахне”. Ви знаєте, мені стало тепло на душі, бо я вперше за довгий час у місті почув живе слово, яке лягає на душу. А потім трошки помовчав і каже: “Літо, зима – року нема”. А на цю фразу я міг би вже говорити годину-дві, а то й більше. Ось що ми втрачаємо. Ми втрачаємо живу народну мову, яка дихає цим світом, має свою техніку і національний контекст. Не тільки українська – загалом мови світу перестають бути мовами національності. Вони стають мовами спілкування і порозуміння – на рівні бізнесовому, дискусійному, побутовому та науковому. А цього глибшого рівня, який лягає у душу, цих приказок, цього вже немає. Мова втрачає той дорогоцінний відсоток, який визначає наше українство. Фактично, стає лише мовою спілкування. У совєтські часи говорили: “Ти ситий? Чого тобі ще треба?”. Тепер це перетворюється у “Зрозумів? Чого тобі ще треба?”. Треба слова, щоб “а серце б’ється, ожива, як їх почує”. Немає. Від чого серце буде битися і оживати?
Про цивілізацію і золоту середину
Цивілізація – від грецького “civis”, що означає “громадяни”. Цивілізація повинна визначатися тим, який рівень свідомості кожної людини. Якби ми пройшлися містом чи селом, до кожного підійшли, оцінили, чим він живе, який його рівень свідомості, – це був би рівень цивілізації. А ми часто плутаємо рівень цивілізації з рівнем науково-технічного прогресу. Це такий парадокс: швидкий розвиток техніки йде врізнобіч з духовним розвитком людини. Людина стає придатком до своїх видатних винаходів. Вони її виснажують. Ми втрачаємо те, що нас наснажує.
Є дві крайності: хтось відмовляється від техніки зовсім, а хтось не відходить від телевізора. Це зле. Має бути золота середина, і її маємо триматися. На правилі “золотої середини” побудований всесвіт. Це найкраще, але й найважче, що в ньому є. Впадати в крайнощі – легко, а йти золотою серединою – важко.
Про осінь і творчість
Є три компоненти писання: палітра, стилос і мелодика. Всі три компоненти для мене зійшлися в слові. Я жодної фрази не напишу, якщо вона не звучить рівно в ритмі, з мелодикою, коли вона не лягає на душу. Мені страшенно подобаються чорно-білі світлини і графіка. Бо це минувшина. А минувшина завше знебарвлена. Людина сама повинна додавати сюди фарби. А це тонка штука. Моя сестра любить і любила малювати фарбами, і любить весну. Я люблю графіку, вечір і осінь. Люблю дощ. Сірі дні дуже творчі. Коли краса б’є тобі в очі, ти мовчиш всередині. А коли ти бачиш сіре тло, ти хочеш на тому сірому тлі малювати, ти хочеш його озвучити.
Занотувала Анна ГЕРИЧ