Цунамі

«

Я згадав цю історію, прочитавши на Zbruči про пригоди – точніше незгоди і проблеми – україномовної українки в Києві. Але ця розповідь не про Київ – такого від представників львівської діаспори я чув немало, а про наші терени, де українською говорять не тільки «і дома і на роботі», а навіть думають.    

Сонце, літо, спека й електричка Мукачеве–Львів. Ви всередині. Дорога довга, дерев’яні лавки тверді і вікна зачинені, бо «протяг». Ніби цього мало, звучить ганебний рускій реп, на який накладається какофонія голосів на «вічні теми»: політика, невістка, діти, ціни, гроші, яких завжди мало. Одне слово, коли ви вже хочете вийти з вагону і піти по шпалах, все замовкає і починає звучати – так, починає звучати – українська пісня. Чистими голосами, досить добре, далеко не весільний спів, починає співати компанія молодих людей, які ще ну секунду перед цим слухали примітивний рускій реп. Молоді люди співають багато і довго до зупинки «Пустомити», їм аплодують. Здивовано питаю одного з них, сидить напроти мене, «ви – студенти  музучилища, консерваторії?» Ні – виявляється, вони вчаться в «Семінарії Святого Духа», що на Сихові. Аж тоді помічаю, що серед них немає дівчат. Але не можу не запитати, зовсім не політкоректно, бо про смаки не сперечаються: як так, що вони, маючи якусь освіту, музичний слух, слухають таке відверте лайно? Ну, слухали хоча б «класику» жанру – американський реп? Про мову агресора й окупанта, війну не згадую. Можна ще зрозуміти підлітків, у яких вульгарне і примітивне тотожне мужньому і дорослому – а вони ж так хочуть, вони так поспішають вирости, стати дорослими. Можна ще зрозуміти таксистів і водіїв розмаїтого громадського транспорту, які полюбляють «тюремну лірику». Як написав один київський журналіст, це каста слуг, яка хоче почуватися воїнами, а зеки – це нібито вища каста, воїни.   

Відповіді у юних семінаристів немає. Єдине пояснення, яке приходить до голови: вони – діти свого народу, того самого мудрого народу, для якого Лукашенко є найпопулярнішим іноземним політиком, який навіть у бандерародному селі Старий Угринів під час війни вибирає собі, не ворогам, такого президента і такий парламент. Вони, врешті-решт, – діти своїх батьків, нечитаючого покоління. Ні, вони не лінюхи – працьовиті люди, по заробітках, але з освітою у них якось не склалося, з логікою також.  

Доробилися, купили дітям освіту, машини, житло, відкрили свій маленький бізнес – наприклад, магазин «канцелярські і косметичні товари», давши йому ліричну назву ЦУНАМІ, або затишний бар «Немезида». Перукарня ДЕЖАВЮ. Яке має відношення процес «нарощування нігтів і корекції брів» до ДЕЖАВЮ? Хіба що звучить якось не так заїжджено, як «Елітний/на», «Престиж», «Ідеал». Не писати ж іноземною двозначне «exclusive» або ще загадковіше «П’ята Авеню». А так, ДЕЖАВЮ – ніби французьке слово, як «Кабукі» – ресторан японської їжі. Клієнти – не академіки, модне серед метросексуалів слово «barber shop» можуть і не зрозуміти.

Але всі ці «fashion club» – це фантазія і робота аматорів, а коли бачиш на вулицях Львова російські назви – замасковані латиною PROSTOR, UKLON,  STVOL («зброя» збоку), вже не смішно: це робота професіоналів, це бізнес і серйозні гроші, що можуть змінювати вигляд наших міст. Подивіться на темпи забудови Львова й Франківська, на вигляд наших Карпат (Буковель і заплановані, а деколи вже будуються, клони – наступні буковелі), те, у що ми одягнені і що ми їмо. Чому вони, великі гроші, не можуть впливати на нашу мову? 

Vodka Lvoff і ще купа такого товару – це нібито має продаватись у Європі, а робиться тут, за Збручем, не завозиться з Росії чи з нашого юговостока. Той же музон «чісто по рускі» – це значною мірою продукт українського розливу, його крутять місцеві радіостанції. Додайте телевізор та Інтернет, особливо YouTube. Якщо можливий прогрес, то можливий і регрес. У тому ж Києві раніше українську можна було почути тільки в метро, оголошення станцій, а так і на уроці, і поза уроком російська. Особливо сфера послуг була агресивна: торгівля – вона українську навіть на слух не розуміла, а тепер розуміє, бо хоча б на уроках стараються українською вчити. 

Я особисто не вірю в сценарій тотальної русифікації Галичини, виходячи з інертності нашого люду в питанні мови. Але, як сказав Дональд Рамсфельд, є «невідоме невідоме» – або українською «хто б міг подумати». І це після Майдану, і це після стількох жертв і війни, що триває. Цунамі змітає все.