ПРО ВОРОНУ, КОТРА НЕ ХОЧЕ БУТИ БІЛОЮ
Мене звати Ніна. Мені 8 років. І я страждаю від того, що моя рідна мова – українська.
Все почалося, тільки я стала щось розуміти і розмовляти – просто на вулиці, коли мене запитували “где твой папа?” (дорослі чомусь люблять ставити такі чудернацькі питання). Я не розуміла, що від мене хочуть, бо “папа” – це ж “до побачення”. Махала собі ручкою, а вони дивилися на мене – “дивна дитина, чого вона махає”. І продовжували питати: “Где твой папа?” Я далі собі мило робила “папа”. Аж поки одного дня не дійшло: “папа” – це “тато”! Еврика!
Далі почала дослуховуватися: на вулиці, на майданчиках, в магазинах майже всі розмовляли не так, як у нас вдома. Потім діти, з котрими я гуляла, почали ходити на якісь розвивальні заняття. І тільки я не пішла. Мама обдзвонила всі центри, що були поряд з нами, але там заняття проводили лише чужою мовою. І мене на них не віддали.
Потім був дитячий садок. Звичайний. Поряд з домом. Майже всі діти і там розмовляли іншою мовою. Я почала в них вчитися. Виходило спершу погано – “о, смотрітє, какая бджєлка літаєт”. Тато казав, що це жахливий суржик і що мене треба негайно забрати з дитсадка. Знайшов інший. Далеко від дому, для львівської “діаспори”. Там всі діти були з українськомовних сімей, але також там була велика черга і потрапити туди було неможливо. Тож я лишилася в старому садочку.
За рік, в три з хвостиком, я вже цілком нормально розмовляла двома мовами. І чітко зрозуміла, що є українська та російська. Моє життя текло в двох ставках: вдома з батьками – в українськомовному, поза домом – в російськомовному. В садочку на заняттях та святах була, звісно, українська. Але, як каже мама, мова – наче декорації в театрі. На сцену їх виносять під час вистави, тільки вистава закінчується, ховають подалі як непотріб.
Я стала питати в батьків, чому ми розмовляємо не такою мовою, як усі. Вони відповідали: “Ми розмовляємо українською, бо ми – українці і живемо в Україні”. Мені ставало ще незрозуміліше, і я доколупувалася далі: “А всі інші люди навколо – росіянці?” І батьки щось говорили про складну історію, що так склалося, але саме нам важливо любити і берегти свою мову. Але я не хотіла бути білою вороною, не такою, як всі.
Коли трохи подорослішала, мама все ж віддала мене на гуртки – гімнастику та малювання. Їх вели російською, але мама махнула рукою – та хай вже буде. До “Правиці” – чи неєдиного україноцентричного розвивального центру для дітей – ми так і не доїхали. Тато вирішив, що не варто поміщати мене в “тепличні” умови, бо світ навколо мене не розмовляв українською і ми мали вижити в цьому світі.
У шість я пішла в школу. Все було звично і як завжди. Уроки – українською, все, що поза ними, – російською. Одна мова – до дзвінка, інша – після.
Хоча ні. Уроки фізкультури у нас – російською. В третьому класі мама не витримала. Зустріла завуча і попросила, щоб та поговорила на цю тему з вчителем фізкультури. Мовляв, він мусить бодай намагатися проводити уроки українською, як вимагає Закон України “Про освіту”. Закінчилася історія тим, що фізкультурник спіймав мене в коридорі і сказав: “Нина, ты что, русского языка не понимаешь, что я должен с тобой на украинском разговаривать? Твоя мама настучала на меня завучу”. Мені було неприємно і прикро… Уроки він продовжує у нас проводити. Російською.
Скажу вам чесно, батьки мене сильно з мовою “напрягають”. Вони хочуть, аби я всюди розмовляла лише українською. А ще мене злить дідусь. Він каже, що російська – це мова Путіна, а Путін на нас напав, забрав Крим, веде війну на Донбасі, вбиває людей. А я йому відповідаю, що буду нею розмовляти, бо так роблять всі навколо.
Буває, і вдома граюся російською. Знаєте, чому? Російська – символ крутості. Я люблю гурт “Время и Стекло”, а вони співають переважно російською. Тато вмикає мені українські пісні, сучасні, Альону-Альону, наприклад, але мені не дуже подобається…
Я теж люблю співати. Торік мене віддали на вокал. В звичайну школу мистецтв. Викладачка, молода і красива, проводила уроки і співала зі мною лише російські пісеньки. “Помидоры, помидоры, огурцы, огурцы, выросли на грядке, выросли на грядке, молодцы”... Мама попросила її працювати зі мною українською мовою. Але вона сказала, що не може, бо пісень українських нема в природі, вся пісенна база, розспівки – тільки російські. І пообіцяла вчити зі мною репертуар Пугачової. Хто вона, ця Пугачова, не знаю. Але мамі не сподобалася пропозиція. Вона написала пост в фейсбуку. Тему підхопило російське телебачення. Мене показали по їхньому ТБ. Співчували і жаліли, бо “погані батьки забороняють мені співати російською”. Зрештою в тій самій школі мистецтв мене перевели до українськомовної викладачки, яка співає зі мною українських пісень. Їх, як виявилося, багато. І мені вони подобаються.
Але цих пісень ніде не чути. Зайдіть в розважальний центр – знаєте, такий, де батути і різні штуки для дітей. І послухайте, яка там музика. Тільки російські пісні. Дитячі чи дорослі, але російські. Бо це – модно. І аніматори ігри з дітьми проводять теж російською.
І всі мої позашкільні заняття – російською. Хоча сценічний рух та художня студія – в державній школі. А батьки стверджують, що в таких закладах все має бути українською мовою. Але ж не є...
У приватному центрі, де я займаюся на пілоні та полотнах, самі і без мене можете зрозуміти, якою мовою навчання...
Я люблю російську. Бо мої друзі розмовляють нею. Бо мій улюблений телеведучий Дмитро Комаров веде передачі російською. Звісно, є Всеволод Нестайко і Ліна Костенко. Він написав чудові книжки для дітей, я дуже люблю їх читати, а вона – вірші. Але ж це не те. Ви на ютубі гляньте! Всі круті блогери – російськомовні. В українськомовних – і підписників, і переглядів як кіт наплакав. Вони нікому не цікаві. Популярним можна стати лише, якщо ти ведеш блог російською.
Я знаю, про що кажу. Бо теж веду блоги на ютубі. Хотіла російською. Але батьки змусили українською. Тато просто сказав, що не буде знімати і монтувати відео, якщо я розмовлятиму російською, тому в мене не було вибору…
Мене звати Ніна. Мені 8 років. І я народилася не в Росії. Я народилася на 20-му році незалежності і живу в столиці України… І не розумію, чому я, маленька дівчинка, без проблем вивчила російську в Києві, а дорослі дяді-тьоті, що прожили значно довше за мене, закінчили школи і університети, ніяк не можуть вивчити української… По правді, мені було б значно простіше бути російськомовною дівчинкою. Ну, або якби моїм батькам було “по барабану”. А вони стверджують, що мова – важлива.
….Мабуть, всі зрозуміли, що текст лиш стилізовано під 8-річну дитину. В неї трохи інший погляд на всю цю мовну ситуацію. Я – мама Ніни. І в мене надскладне завдання – виховати українськомовною дитину в столиці України. А це марафон з перешкодами, які весь час треба долати. І я, людина, для котрої мова важлива, не певна, що добіжу до кінця з успішним результатом.
