членів Української Національної Ради з Галичини і Буковини зібраних у Відні в справі державної приналежности Східної Галичини і української части Буковини.
Від збору членів Української Національної Ради у Відні вислано дня 28. жовтня 1919 р. до мирової конференції в Парижі ось яку державно-правну заяву:
На підставі права самовизначення народів, признаного державами антанти, виявив український народ на території бувшої австрійської монархії свою волю проголошуючи однодушно на всенароднім Зборі українських нотаблів у Львові дня 19. жовтня 1918 р. українську державу на областях Східної Галичини і української части Буковини як на своїй питомій теріторії, на котрій він від найдавніщих часів осів, та котру він досі посідає в значно переважаючім більшости автохтонного українського населення.
Покликана до заступництва Українська Національна Рада у Львові виконала отсе державне право іменем українського народу переймаючи від останнього австрійського намісника у Львові в дні 1. падолиста 1918 року державну владу Східної Галичини та конституючи на її области українську національну державу як Західно-Українську Народню Республіку.
Українська Національна Рада зібрана відтак наслідок воєнних подій в Станиславові постановила ухвалою з дня 3. січня 1919 року заключити злуку між Західно-Українською Народною Республікою і Східною Українського Народною Республікою, та поручила свому Державному Секретаріятови негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізовання договору про злуку. Але наміреної злуки, на жаль, не переведено та установчі Збори Зєдиненої Республіки не могли зібратися, бо безнастанні наступи російських більшовиків на Київ з одної та інвазія польських військ на Східну Галичину з другої сторони не допустили до сконсолідовання державних відносин на обох українських областях.
Та коли вкінці, польські війська виєднавши підмогу від держав антанти під фальшивим позором поборювання більшовизму заняли цілу область Східної Галичини, а Польща робить тепер всякі можливі заходи, аби Східну Галичину прилучено до польської держави, та польські державні представники не жахаються навіть висувати видуманого арґументу, мовби українські делєґати державні годилися на прилучення Східної Галичини до Польщі, то в отсім рішаючім моменті, коли справа державно-правної приналежности Східної Галичини має бути вирішена Найвищою Радою Мирової Конференції, зібрані члени Української Національної Ради, до котрої належать також українські посли парляментарні вибрані на підставі загального права голосування та українські посли соймові з Галичини і Буковини, як лєґальні заступники українського народу на цих областях, вважають своїм правом і обовязком зложити отсю
державно-правну заяву з засторогою в імя свободи і будучности українського народу:
І. Супроти неімовірного та свідомо видуманого підсування зі сторони польських державних представників — утверджування, мовби українські делєґати чи державні представники годилися на прилучення Східної Галичини до Польщі, заявляємо рішучо, що таке зречення самостійної державности цеї области моглоби лєґально наступити тільки на підставі постанови Української Національної Ради, Державним Секретаріятом Західно-Української Области як виконуючим орґаном Української Національної Ради, та стверджуємо прилюдно, що в дійсности такого уповаження до зречення на річ Польщі ніколи не постановляла Українська Національна Рада і такого зречення на річ Польщі не могли заявляти ні Державний Секретаріят ні українські державні представники, або дипльоматичні делєґати та в дійсности його не заявили.
А колиби хто непокликаний відважився проти виразної волі українського народу таке зречення заявляти, то воно є неважне і позбавлене всякого значіння.
ІІ. Дотеперішній вислід війни польсько-української та мнимої паціфікації більшовицького руху у Східній Галичині зі сторони польського війська і насильно захопленого часового володіння над Східною Галичиною зі сторони польської держави, наказують нам ствердити без сумніву вельми важні моменти цеї незвичайно тяжкої і повної пожертвування боротьби українського народу за право державного самовизначення.
По перше виказалось перед світом, що українське військо Західно-Української Области з усіх своїх сил боролось проти польського наступу, заступаючи українське державне право на области Східної Галичини, заявляючи отсим чином понад всякий сумнів, що український народ не хоче йти під Польщу, та уступило аж під переможним напором армії ґенерала Галлєра, висланої за підмогою держав антанти для поборювання мнимого більшовицького руху, а ужитої підступно проти українського народу у Східній Галичині.
По друге, виявилось очевидно і всупереч незгідним з правдою представленням польської сторони, що на области Східної Галичини не було і нема ніякої більшовицької акції, та, що польська сторона впровадила в блуд держави антанти, аби підступним способом запанувати над українським народом у Східній Галичині. Та виконує там своє безоглядне володіння якраз в цій порі, коли виступивша зі Східної Галичини українська армія дальше бореться на київськім фронті проти більшовицьких загонів.
По трете, вже дотеперішне короткотреваюче володіння Польщі у Східній Галичині (від місяця червня ц. р.) принесло для безборонного і невинного українського населення не пацифікацію, лад, і справедливість, але всупереч постанові артикулу 92 мирового договору з Австрією: страшні мучення фізичні і моральні, морди і рабунки, та варварство ругаюче всякому нонятю культури і гуманности, так, що ціле українське населення Східної Галичини находиться тепер в стані цілковитої заглади, та в імя людскости апелює нині до всего культурного світа о поміч і ратунок зпід польської масакри! І так сталось, що держави антанти ладнаючи національно-державні відносини колишньої австрійської монархії, віддали одинокий український народ на поталу його польського ворога, що тепер безпощадно лютується, надуживаючи імени держав антанти.
Тому звертаємо увагу держав антанти, що коли у Східній Галичині не зістане безпроволочно усунене польське безправне володіння над більшістю українського населення, та українському народови не буде привернене, признане всім народам бувшої австро-угорської монархії право державного самовизначення, то там витвориться страшне огнево безнастанної боротьби, що стане новим Балканом Сходу.
ІІІ. По мисли прінціпу вибореного в цій світовій війні кровю міліонів людей, що самі народи мають право постановляти про свою державну приналежність, український народ Східної Галичини і української части Буковини заявив вже через своїх лєґальних заступників, як це на вступі представлено, що бажає своєї самостійної держави та домагається, аби отсі його національні области прилучено до Східної Української Народньої Республіки, зєдиняючи там усі українські области. На цім становищі стоїть і тепер однодушно весь наш український народ, та на цім становищі стоїмо і ми, як його лєґальні заступники.
А у всякім разі, заявляємося рішучо іменем українського народу Східної Галичини і української части Буковини, що хочемо разом з Придніпрянською Україною і нероздільно з нею ділити долю в цій державно-правній формації, яку виборе собі наша Придніпрянська Україна, так, як лиш цим способом можемо дійти до забезпечення суспільної свободи і економічної відбудови життя та до національно-політичного розвою українського народу.
Але як найбільше рішучо протестуємо проти розривання частин українських областей та прилучування їх проти кровю висказаної воді українського народу — до Польщі, бо там жде нас лиш безнастанна міжнародна боротьба, що здержить всяку культуру та суспільне і економічне відродження українського народу, і не допустить його до національно-політичного розвою.
Український прапор
12.11.1919