Порожнеча також входила до того, що я колекціонував. Коли ні про що не думаєш, можна думати про те, як ні про що не думаєш. Ціле своє життя я так жив, ніби справжній дослідник. Якщо опиратися на порівняння з тою фундаментальною наукою, яка стала моєю системою координат у пізнанні світу, то ціле життя я був зайнятий відкриттям, збором, класифікацією, систематикою і консервацією знань про різні життєві форми, про усілякі вияви життя. Передовсім я вчився отримувати дуже приватні знання, як би сказали давні простаки – не вичитані у когось.
Правдоподібно, все почалося із дитячого прагнення привласнення світу, оволодіння і опанування ним. У цьому сенсі знання речей і спроможність реєстрування назв, здатність називати неназване є надійнішою і повнішою власністю, ніж будь-який інший спосіб вкорінення і повноконтактної експансії.
Наступними рівнями потреб могли бути спроби якнайчистішого порозуміння, бажання задекларувати свої досягнення і маєтності, врешті – остаточна стація – усвідомлене бажання ділитися, давати, віддавати і передавати. Звичайно, отримуючи за це то розуміння, яке збігається з вдячністю і любов'ю. Тобто розповідати.
Ціле своє життя я вивчав життя, в тому числі і передовсім на власній шкірі, перетворивши себе на різногалузевий експериментальний полігон. І все лиш для того, щоби вже врешті, незабаром, колись про це написати. Досвід заради прози став настільки стратегічним, що саме життя перетворилося на щось таке, з будь-якої тріски чого можна цю прозу робити. Щоправда, своїх експериментів я не придумував і не створював навмисне, просто не уникав нічого, що траплялося, бачачи у всьому ще якісь фрагменти систематичної таблиці чи реєстру, чи додатку до універсального коду реконструкції незнаного із елементів знаного.
Ціле своє життя я вивчав деталі, фактури і вузлові точки, через які можна провести парадоксально точні і красиві криві, щоб потім розкласти їх на просторові моделі фігур, зліплених з покручених неперервних площин.
Ціле своє життя я щохвилинно підбирав слова, словосполучення і речення, які – як розвалений картковий замок, могли би подувом вітру скластися у майже такий самий, але трохи інший, – стискалися би у абзаци прецезійного опису феноменів. Завдяки цьому (чи заради цього) розвинулися чудесні властивості – усвідомлене бачення, вирізнення цеглинок у масштабних будовах. Здатність відрізняти цеглинку від цеглинки і спроможність уявити собі, яке точне місце у просторі вона займає, якби затемнити всі інші складові споруди.
Чого я тільки не вивчав і не запам'ятовував словами, вірячи, що власне такі знання є запорукою малодосяжної повноти любові до світу. Шкода навіть починати усі ці реєстри і класифікації типів, доль, матеріалів, форм, відтінків, болів, переживань, емоцій, здогадок, натяків, паролів, марнот, кайфів, рухів, запахів, ілюзій, залежностей, непорозумінь і одкровень.
Але дивна річ. Маючи ключ до цілих помешкань, поверхів, стрихів, прибудов і підземель, я ним досі так і не скористався. Життя як проза, життя для прози виявилося невжитковим, невикористаним якраз для реальної прози. Перетворилося у чудесний метод стерпного проводження часу, яким воно визначається. Практично нічим не поділився. Залишився на самоті зі своїми ключами від вимурованих власними молекулами знань про уклад контемпорального світу. Неначе реалізував тільки одну із ідеальних натуральних стратегій – прожити так, щоби залишити якнайменше слідів.
Але уявна проза як спосіб вистояти – дуже непоганий метод. Цим вповні можу поділитися.
07.11.2019