Давати нові географічні назви замість старих – улюблене заняття тоталітарних держав. Повернення старих назв чи переіначування на новий лад колоніальних – улюблене заняття колишніх колоній, які вийшли з-під ярма метрополій. У цивілізованому світі, здається, лише одне відоме місто міняло свою назву: в 1624-1925 роках столиця Норвегії мала назву не Осло, а Християнія, і то тому, що король Кристіан IV збудував на іншому місці нове місто, замість зруйнованого.
Дарма нагадувати про дикунські назви міст: Карл-Маркс-Штадт, Сталіноґруд, Сталінварош, Тольятті, Торез і ще сотні інших, аби зрозуміти, що таке нецивілізована держава. А що таке цивілізована держава, видно на прикладі Австрії, а згодом Австро-Угорщини, яка за 146 років панування в Галичині не те що не змінила якихось географічних назв, а навіть у Львові не перейменувала жодної вулиці і лише одній (!) дала назву свого ерцгерцога Карла Людвіга (площа Фердинанда I 1862 року стала Марійською). За півтора століття жодної вулиці на честь австрійських імператорів, воєначальників, письменників, учених і т. д.! Уявляєте собі СРСР без тисяч вулиць (в тому числі у Львові) Леніних, Сталіних, Кірових, Калініних, Жукових, Горьких і т. д! Завдання тоталітаризму – знищити чи спотворити національну пам’ять пригноблених народів, закарбовану у географічних чи топонімічних назвах. Найяскравіший приклад – Крим: замість споконвічних татарських назв – Танковое, Тыловое, Резервное, в кращому разі – Орлиное, Лучистое, Солнечногорское, Планерское.
Але для нас найцікавіше, як Росія хотіла переінакшити географічні назви в захопленій під час Першої світової війни Галичині. Тоді, у вересні 1914 року, прорвавшись до Львова з наївною думкою, що вони вже будуть тут навіки, російські окупанти утворили спеціальну комісію і заходилися переіначувати на кацапський манер назви галицьких міст і сіл. Планувалося «відновити старі руські назви», а там, де їх не було, залишити чинні, надавши їм російської граматичної форми. Планувалося, зокрема, у складених назвах, на відміну від польської мови, де спочатку йде іменник, а потім прикметник, давати спочатку прикметник, а потім іменник, що, зрештою, відповідає нормам не лише російської, а й української мови. Далі, польське закінчення –ска замінювалося російським –ще, назви на –че замінювалися на -чье, -це – на -цы, -ув – на –ов, rz на ж або ш. Вочевидь, цю лінгвістичну новацію до кінця запровадити не вдалося, бо в тодішніх російських офіційних документах трапляються і Бржежаны, і Задвурже.
Тоді Росію з Галичини швидко виперли, і коли вона тут опинилася вдруге через 24 роки, тобто 1939 року, комуністичні господарі вирішили не чіпати старих польських назв, але лише тих, які стосувалися залізничних станцій. Задвір’я як залізнична станція писалося Задвурже, так було у радянських розкладах руху і квитках. Але Брюховичі, як залізнична станція, називалася чомусь не Бржуховіце, а трохи простіше – Бжуховіце. Пам’ятаю за совдепії цей напис на будівлі станції. Думав, що ці чудернацькі назви за часи незалежної України всі ліквідували, але – о диво! Року Божого 2019-го, місяця вересня, в тернопільській електричці ми з колєгою взяли квитки до Скваржави! Село Сварява, а станція залишилася Скваржава. Отаке-то!
А тепер найцікавіше – за якими ж критеріями радянсько-російська тоталітарна влада впродовж свого панування перейменовувала населенні пункти Львівської області? В Указі Верховної Ради УРСР від 7 травня 1946 року ми читаємо про дуже благі наміри «зберегти історичні найменування та уточнити і впорядкувати існуючі». А як же було насправді? Перший критерій радянських перейменувань – це згадка у назві ворожих для російської ментальності національностей: поляків, німців, євреїв, угорців, татар.
Поляки
Село Ляховичі Зарічні Жидачівський району вищезгаданим указом перейменували на Зарічне.
Село Подорожнє Жидачівського району до 1946 року мало назву Ляховичі Подорожні.
Село Червоне Золочівського району – Ляцьке.
Село Волиця Мостиського району – Ляцка Воля.
Село Горішнє Миколаївського району – Ляшки Горішні.
Село Гостинцеве Мостиського району – Ляшки Гостинцеві.
Село Зав’язанці Мостиського району – Ляшки Зав’язані.
Село Березівка Радехівського району – Ляшків.
Хутір Волиця Самбірського району – Волиця Польська.
Село Солянуватка Старосамбірського району до 1947 року було Ляцьке.
Хутір Новосільці колишнього Судово-Вишнянського району – Поляки.
Село Ясениця Турківського району до 1957 року було Ясінка-Масьова на честь першого поселенця Яся Масевича, який, за легендою, оселився тут 1527 року. Позаяк він, на думку радянської влади, був поляком, то й згадувати його у назві не потрібно.
Муроване Пустомитівського і Старосамбірського районів до радянської тоталітарної епохи мали назву Ляшки Муровані.
По війні СРСР заграбастав собі й добрячий кавалок Польщі, який згодом віддали таки полякам, дарма що там мешкало багато українців. Так, в новоутвореному Медиківському районі Дрогобицької області хутір Маринка Польська перейменували на Маринівку, а в Нижньо-Устрикському районі село Лютовисько – на Шевченкове.
Цікаво, як перейменовували польські та українські села, які розташовувалися поряд. Можливо, це простий збіг, але назву «перша» давали польському селу, а «друга» – українському. Так, у колишньому Дублянському районі Ступницю Польську перейменували на Ступницю Першу, а Ступницю Українську на Ступницю Другу. А у Львові Рясна-Польська згодом стала Рясним-1 і Рясним-2 в межах міста, а Рясна-Руська – Рясним-Руським за межами міста.
Німці
Радянський Союз, який за підсумками Другої світової війни отримав німецьку територію Східної Пруссії, звичайно ж, не міг не знищити будь-яких слідів, які свідчили про прусів.
Село Пруси Пустомитівського району 1949 року перейменували на Ямпіль. На основі старої назви села логічно припустити, що засноване воно було у XIII столітті як поселення прусів, захоплених в полон князем Романом Мстиславичем і його сином королем Данилом Романовичем.
А село Пруси Дрогобицького району перейменували на Бистрицю.
До речі, Ямполів в Україні аж сім, окрім Львівської області, у Вінницькій, Донецькій, Сумській, Хмельницькій, Черкаській та Київській. Населених пунктів із назвою Бистриця в Україні шість, а окрім того, вони є також в Румунії, Польщі, Росії, Болгарії.
Село Тарасівка Пустомитівського району до 1946 року мало назву Германів (давніше Ірманів, і жодних німецьких колоністів тут не було). Але радянська влада, вочевидь, вважала, що будь-яка згадка про «фашистскую Германию» є неприпустимою.
Село Скелівка Старосамбірського району до 1945 року називалося німецькою назвою Фельштин, хоча тут жодних німців теж не було.
Село Ланівка Стрийського району до 1947 року називалося Бригідин. Це була німецька колонія протестантів, і саме вони назвали її на честь австрійського комісара з переселень Йосифа фон Бриґідо.
Решта майже всі перейменовані населені пункти з німецькими назвами були німецькими колоніями, наприклад:
село Кранцберг колишнього Дублянського району отримало назву Війкове,
хутір Карльсдорф колишнього Славського району назвали Тростяний,
хутір Хатки-Нємка колишнього Дрогобицького районну перейменували на Зелену Балку.
(Про німецькі колонії, які отримали дослівний переклад, див. у розділі «За мовним принципом»)
Інші національності
Усе, пов’язане з «жидами», для радянської влади зі зрозумілих причин було дуже дражливе. Але, перейменувавши 1946 року Жидятичі Пустомитівського району на Гамаліївку («Гамаліє, серце мліє…», до речі, лише в Сумській області – три Гамаліївки), а Жидовичі Перемишлянського району – на Розсохи, совєти чомусь залишили назву районного центру Жидачів і назву села Бузького району Ожидів (народна назва О(нуль)жидів).
Глибинні етнічні брати росіян угри опинилися у виграші: село Городоцького району, яке з 1920 року йменувалося Незабитівка (до того часу Угерці), 1960 року отримало назву Угри. Але чомусь село Угерське Стрийського району (назву Угрини мало з XII століття) за часів СРСР і в перших роках української незалежності (1946-1993) було перейменоване на Яблунівку, а село Угерці Винявські колишнього Рудківського району прейменували на Зелений Гай.
Зрозуміло, що одні з найбільших ворогів росіян татари були приречені на загладу, тому:
1946 року село Татарське Стрийського району перейменували на Піщани, село Татаринів колишнього Комарнівського району – на Рубанівку, а село Татари колишнього Дублянського району – на Залужани.
Безневинних ятвягів совєти теж прирекли на забуття, і з того самого 1946 року село Ятвяги колишнього Новострілищанського району стало Прибіллям, а хутір Ятвяги колишнього Рудківського району став Побережний.
Під роздачу потрапили й молдавани. Так, село Молдавське Турківського району з 1948 року стало називатися Межигір’я.
Класові вороги
Та найбільше від радянської влади дісталося класовим ворогам – усі королівські, шляхетські, поміщицькі і чернечі назви було нещадно ліквідовано.
Село Бережниця Жидачівського району до 1944 року була Бережниця Королівська.
Село Верхня Білка Пустомитівського району до 1946 року була Білка Королівська.
Село Городище Ходорівського району до 1946 року було Городище-Королівське.
Село Гординя колишнього Дублянського району до 1946 року йменувалося Гординя-Шляхоцька.
Село Нижня Білка Пустомитівського району – Білка Шляхетська.
Село Кульчиці колишнього Дублянського району – Кульчиці-Шляхоцькі.
Районний центр місто Жовква у 1951-1991 роках називався Нестеров на честь російського льотчика, а до цього три з половиною століття – на честь польського магната Станіслава Жолкевського, який 1603 року заснував тут «ідеальне місто».
Районний центр місто Кам’янка-Бузька до тоталітарних часів була Кам’янка-Струмилова. Так вона називалася з середини XV століття на честь шляхтича Юрія Струмила, власника міста.
Місто Червоноград до 1951 року називався Кристинопіль на честь коханої дружини магната Фелікса Казимира Потоцького.
Містечко Івано-Франкове до 1946 року називалося Янів на честь його засновника шляхтича Яна Свошовського.
Село Вишня Городоцького району до часів СРСР мало назву Бенькова Вишня на честь одного з перших власників села шляхтича Бенька з Жабокрук гербу Корчак.
Село Сілець Кам’янко-Бузького району мало назву Сілець Беньків, не виключено – теж на честь якогось шляхтича Бенька (Бенедикта).
Село Кам’яне Ходорівського району до 1946 року мало назву Чартория на честь когось із польських магнатів Чорторийських.
Село Терновиця Яворівського району до 1940 року називалося Брухналь на честь магната Йоганна Гербурта де Брухналя.
Незрозумілі, а тому й ворожі для радянської влади назви посад – війт і солтис – теж потрапили під заборону: хутір Війтівська Гора колишнього Новострілищанського району отримав назву Франківка, хутір Солтисово того ж району став називатися Малий, а хутір Гора Солтиська Дрогобицького району отримав назву Горяний.
Монахів теж не пожаліли, і село Бірки Домініканські Яворівського району з 1947 року стали просто Бірки, а хутір Саска Домініканська колишнього Комарнівського району – Міжлісний.
Цікава доля назви села Переможне Городоцького району, яке перейменували так 1946 року на честь перемоги колгоспу «Більшовик» у змаганні за найбільший врожай, а до цього воно називалося Хлопи, тобто селяни, але чомусь ця класово близька для комуністів назва їм не сподобалася.
За мовним принципом
З метою українізації назв населених пунктів здебільшого замінили –у, –о на –і:
Село Громно, або Грумне, Городоцького району 1946 року замінили на Грімне, а Гурне Стрийського району – на Гірне і т. д.
У складених назвах переставили порядок іменника і прикметника, в деяких випадках українізуючи їх:
Село Синевидсько Вижнє Сколівського району 1947 року стало Верхнє Синьовидне, то саме сталося і з Нижнім.
Село Висоцько Вижнє Турківського району 1946 року стало Верхнє Висоцьке, а село Гусне Вижнє – Верхнє Гусине і т. д.
Деякі власні назви українізували:
Село Ізидорівка Жидачівського району 1946 року перейменували на Сидорівку, село Зузанівка колишнього Журавнинського району – на Сусанівку, село Юсиптичі Стрийського району – на Йосиповичі, хутір Свентослав Сколівського району – на Святослав, село Тудорковичі Сокальського району 1951 року перейменували на Федорівці.
Польське rz- замінили на р-:
Бжуховіце стали Брюховичами, Задвуже – Задвір’ям і т. д.
Доволі точні й дотепні переклади зробили з назв німецьких та польських колоній:
Хутір Халупки Мостиського району 1946 року перейменували на Хатки, Хутір Обшар – на Роздольний, хутір Парцеляція – на Ланівку.
Село Фалькенберґ колишнього Добромильського району назвали Сокологірка, а село Розенбурґ – Рожеве.
Село Мільбах колишнього Стрілищанського району стало Млинівкою.
Село Розділовичі колишнього Рудківського району назвали Роздільне.
Хутір Нагорбах Самбірського району – Нагорбний.
Село Анаберґ колишнього Славського району стало Нагірне, а село Феліценталь – Долинівці.
Хутір Феліксівка Стрийського району став Щасливий.
Хутір Нойдорф Дрогобицького району – Новосілка.
Хутір Пехерсдорф Сколівського району – Смоляний.
Село Фалькенштайн Пустомитівського району – Соколівка.
Село Дорнфельд Миколаївського району з 1976 року стало Тернопілля.
Неблагозвучні і «прикольні» назви
Цікава історія за часів СРСР була з селом Холодновідка Пустомитівського району, особливо з його російським варіантом назви. Росіяни перекладали українські назви не довго думаючи, замінюючи –ів та –їв на – ов чи –ев. Наприклад, Дусанів – на Дусанов, Бачів – на Бачев, Нараїв – на Нараев. За таким принципом Холодновідка мала би бути Холодноводка, але «водка» – це було б занадто екстравагантно, тому не вигадали нічого кращого, як Холодноводковка, що майже те ж саме. Так і писалося тоді в радянських документах.
Село Риків Золочівського району 1946 року перейменували на Поляни, а село Сушиця Рикова Старосамбірського району нарекли просто Сушиця. Виявляється, що одним із головних «ворогів народу» сталінського режиму був політичний і державний діяч СРСР Олексій Риков (1881-1938), розстріляний за антирадянську діяльність. Будь-яка згадка про цього Рикова була для нових господарів Галичини неприйнятною, хоча вони трохи щось проґавили і до маленького села Риків у Турківському районі так і не добралися.
Село Ферлеївка Бузького району у тоталітарні часи називалося Андріївка. У 1939 році в селі була організована МТС (машино-тракторна станція), першим директором якої був І. М. Андреєв. 1946 року він загинув «від рук українських буржуазних націоналістів, і за рішенням загальних зборів (хто б сумнівався, що це рішення було одноголосне, – І. Л.) село стало носити назву Андріївка». Після прийняття в Україні «Закону про декомунізацію» 2016 року цьому селу мали повернути історичну назву, але місцеві селяни разом зі своїми депутатами вперто не хочуть виконувати закону, мотивуючи це тим, що тепер нібито Андріївка буде називатися на честь Андрія Первозванного. До речі, так само і дніпропетровці впиралися перейменуванню свого міста на Дніпро, аргументуючи це тим, що тепер, мовляв, Дніпропетровськ буде називатися на честь святого Петра. Опір дніпропетровців швидко зламали, але наші галицькі селяни виявилися міцним горішком: ані виграні судові позови Міністерства юстиції України, які ґрунтувалися на рішеннях Інституту національної пам’яті, ані подальші рішення про повернення селу історичної назви Львівського окружного адміністративного суду поки що не поколивали впертого комуністичного завзяття андріївців, і на актуальний момент судова тяганина щодо цього питання триває.
Майже усі радянські перейменування у Львівській області відбулися 1946 року, власне тоді, коли новий Голодомор збирав свої жахливі жнива в Наддніпрянщині та інших регіонах України, в той час, коли в Галичині, куди ще не добралася людоїдська колгоспна система, панувала відносна заможність і галичани рятували від голоду своїх братів з Великої України. Тоді будь-яка згадка про голод була крамолою, і тому:
Село Голодівка Новострілищанського району перейменували на Волицю, село Голодівка Рудківського району на Задністряни, а село Голодівка Судово-Вишнянського району на Загір'я.
А тепер про назви, які інакше, як прикольними, не назвеш.
1946 року у колишньому Боринському районі на Турківщині село Ботелка Вижня перейменували на Верхнє, а Ботелка Нижня – на Нижнє. Назву Ботелка (польською – пляшка) вирішили скасувати, але поближнє село Бітля (назва походить від бутля, тобто посудини більшої ємності) перейменування не зачепило.
Хутір Свининець у тому ж Боринському районі перейменували на Зарічний (можливо, Свинарчукові більше б пасувало прізвище не Гладковський, а Зарічний).
Хутір Павуки в колишньому Комарнівському районі перейменувати на Трудовий, а хутору Зади колишнього Меденицького району дали назву Малий Тинів.
Село Пакість Мостиського району перейменували на Нагірне. У тому ж Мостиському районі хутір Саракули перейменували на Прилужани, хутір Фарійони на Родниківку, хутір Фідзюри на Федорівку, хутір Чехмани на Привільний.
Село Хлівиська Самбірського району стало селом Міжгайці.
Хутір Руське Багно колишнього Новострілищанського району отримав назву Низовий.
Були й перейменування, на перший погляд безсенсовні. Невідомо, чим не догодив Янчин Перемишлянського району, який перейменували на Іванівку. Лише в Кіровоградській області Іванівок 10, загалом в Україні 121. Схожа доля спіткала села Городоцького району Городятичі і Гошани, які перейменували, відповідно, на Родатичі (1939) і Градівку (1961).
Також ні в чому не винне Порудне Яворівського району у 1960-2014 роках мало назву Калинівка, ні то на честь калини, ні то на честь комуніста Калініна.
Вовснів і Русятичі Жидачівського району, відповідно, отримали назви Заріччя і Городятичі.
Давньоукраїнську назву села Радловичі Самбірського району 1939 року переінакшили на Ралівку, а Вижлів Сколівського району 1954 року на Верхнячку.
Давню назву села Дроговиж Миколаївського району замінили на Верхньодорожне, а Демню переіначили на Димівку, в часи Незалежності давні назви повернули.
Чомусь не сподобалась окупантам і Зимна Вода Пустомитівського району, яку у 1946-1989 роках називали Водяне, також малозрозуміло, чому село Лука Самбірського району 1965 року перейменували на Озерне.
Російські комуністи, вочевидь, трохи боялися «бєндєрафцеф», тому у Львівській області не запроваджували відверто огидних комуняцьких назв на кшталт: Ленінське, Сталінське, Комуністичне, Комінтернове і т. п. Однак «пом’якшений» варіант комунізації помірковано запроваджували здебільшого в «шахтьорському» Сокальському районі, куди поз’їжджалося на шахти багато російськомовних працівників. Так у цьому районі села Себечів, Варяж і Опільсько у 1951-1989 роках іменувалися відповідно Красносілля, Новоукраїнка і Перемога, село Хоробрів у 1953-1989 роках називалося Правда, а назва Трудолюбівка (так з 1951 року називали село Жджаринки) залишилася донині.
Отож, підсумовуючи все вищевикладене, можна дійти висновку, що основними критеріями перейменування комуністичною тоталітарною владою населених пунктів Львівської області були: деполонізація, дегерманізація, декоролізація та дешляхтизація, а також українізація і комунізація. А зараз основним завданням чинної української влади є завершення декомунізації.
