Сергій Проскурня. Театральний режисер та продюсер.
Виступив у Львові (Центр Шептицького) в межах проєкту “Культура і творення в часі війни”, реалізовуваного Українським католицьким університетом.
З аудиторією говорив про культурний ландшафт.
Одні з найсильніших вражень від текстів Юрія Андруховича в мене – не від “Рекреацій”, де Павло Мацапура – це Сергій Проскурня, а від його есею “Вступ до географії”. Власне, Юрко там надзвичайно точно і влучно говорить про взаємодію ландшафту і душі. Нічого кращого про це я не читав. Це про нашу територію, яка об’єднує і степи, і доли, і яри, і ріки, і озера, і моря, і гори. Перш за все, тому ми такі різні і наc так багато. Андрухович абсолютно чітко окреслює межу між степом і лісом, лісом долинним і лісом гірським – як між двома цивілізаційними складовими, двома принципами життєдіяльності людини. І тоді ти розумієш, що ландшафт, в якому ти народився, після молока матері, є другим основним чинником формування твоєї особистості. Якщо в тебе змінюється щось в житті, в тебе підсвідомо буде нестерпне бажання повертатися туди, де ти народився. Навіть якщо тебе з пологового будинку принесли в спальний район і ти зі свого вікна бачиш тільки трубу сусідньої теплостанції.
Це, між іншим, було на першій квартирі Івана Малковича. Я йому кажу: “Як поет може весь час дивитися в вікно і бачити цю трубу?”. А він мені каже: “Знаєш, як я з цим борюся? Дивися, в мене на підвіконні мисочка, і там квасолька така кольорова, яку мені мама передає з села, з Нижнього Березова. Я дивлюсь на ту квасолю”. Він створює свій мікроландшафт. А потім я знову приходжу до нього, а трубу пофарбували в синьо-жовтий. Я кажу: “Слухай, це грандіозно. Прийшли наші часи”. Це був 90-й рік. Він каже: “Бачиш, ландшафт змінюється”.
І от власне те, що ми дозволяємо собі бачити, на що ми дозволяємо собі дивитися, це і формує нашу суть. Дуже простий приклад: ми подорожуємо, заходимо в чужі кімнати в чужих готелях або хостелах, або винаймаємо якісь квартирки, або просто їдемо потягом… Ми дивимося, і наше око фіксує ландшафт, ті його композиції, філософії, історії, які потім відкладаються в нашій свідомості і стають ще одним пазлом загальної картини, яка і є нашим життям і тим, що дає нам відповідні відчуття, враження. Це, наприклад, вікно в маленькому готелі на острові, біля атлантичної дороги в Норвегії, де ми знімали фрагменти нашого серіалу. Я фотографую вигляд з вікна всіх готелів, де доводиться зупинятися. Часом вони жахливі. Місяць тому в Нікополі за моїм вікном була стіна, просто стіна на відстані півтора метра.
Ландшафт і ви. Ті, хто більшість часу проводить в УКУ, я вважаю, щасливі люди. Ця територія, я вважаю, географічно просто тріумфальна. Тому що на цьому місці мала бути зовсім інша будівля. Це велика перемога 1991 року. І не тільки в форматі зміни політичної формації, а й тому, що ця будівля не була добудована і вам дісталася ця величезна оаза, ви її розбудовуєте. Це величезне щастя бачити цю траву, ці молоді дерева, Центр Шептицького.
Ландшафт і ми. В якісь моменти ми об’єднуємося з максимальною енергією і силою. І зараз, коли ми відчуваємо невпевненість у завтрашньому дні, коли нас дуже хвилює наше близьке майбутнє, коли ми в медіа читаємо ці новини, які мені особисто говорять про дуже сильний відкат в минуле, ми можемо створювати свій ландшафт. 24 серпня хода ветеранів в Києві, в якій мені пощастило брати участь, стала надзвичайним меседжем, які ми є. Ми ще говорили з хлопцями, чи всі люди, які зібралися вздовж тротуарів і вітають військових, приєднаються до ходи. Очевидно, вони приєдналися, і тому ця хода чи не дві з половиною години продовжувала свій рух. Я переконаний, що людей там було набагато більше, ніж нам про це пишуть газети.
Ландшафт викликає в нас асоціацію, перш за все, з образотворчим мистецтвом. Ми відразу згадуємо якісь улюблені пейзажі художників. Для нашого серіалу я вирішив зробити такий експеримент, про який ще не знають музеї, картини з яких я використовував. Ми зараз тільки зробили це відео. Я хочу відправити його у Відень, в музей історії мистецтва, і в Ватикан, у бібліотеку. Щоб вони подивилися відео і дозволили мені це все оприлюднити.
На блошиному ринку біля пам’ятника Федорову я сьогодні купив годинник. Це образ часу. Пісок – як час. У нашому серіалі побачите кілька таких сцен, які говорять саме про цю фактуру і цей образ.
Брейгель написав геніальну картину “Вавилонська вежа”. Це велике полотно з безліччю деталей. А Ботічеллі зробив ілюстрацію до “Божественної комедії” Данте і зобразив 9 кіл пекла, де мікроскопічні Данте і Вергілій подорожують. І їх там так багато – і Данте, і Вергілія – виникає враження абсолютно сюрреалістичного живописного твору.
Чи можна намалювати ландшафт пунктиром? Можна. І це нас відразу приведе до майстрів сучасного мистецтва, до сміливців, які знищують реальність або створюють свою, які протистоять реальності. Їхні твори наповнені абстрактними образами.
Якщо ми будемо говорити про ландшафт культури, то й тут знаходимо два принципи ліній. Є пряма лінія, або безперервна, яка може проживати свій малюнок найрізноманітнішим способом. І є ландшафт культури, зафіксований пунктиром. Відразу треба сказати, що ландшафт української культури, на превеликий жаль, пунктирний. І тут ми дуже відрізняємося від багатьох країн світу. Ми часом чуємо такі слова “країни великої культури”, “країна Шекспіра” або “країна Мольєра”. Чи в світі говорять “країна Шевченка”, “країна Марії Приймаченко”? Хоча багато явищ української культури дуже відомі в світі, по-різному, але популярні. В чому проблема? Яким чином створюється і підтримується цей культурний ландшафт?
Шевченко був частиною пунктирного малюнка культури, пунктирного ландшафту. Він створював свої малюнки під час своїх експедицій, в роки, які я називаю Шевченковим фестивалем (1845-47). Він дуже багато подорожував Україною, і ці замальовки безцінні не тільки тому, що це твори генія, а й тому, що це фіксація українського ландшафту.
Коли нас, групу авторів закону про Український культурний фонд, президент Порошенко запросив до себе для церемонії підписання цього закону, склалося так, що багатьом давали слово. І, очевидно, мені теж. Можна сказати, що просуванням цього закону я займався з 1989 року, з моменту, коли почав діяти в Україні Міжнародний фонд “Відродження”, коли приїздив Джордж Сорос, збиралися такі невеличкі фокус-групи, які дискутували, як це буде працювати і в що може перетворюватися. Це був дуже важливий тоді процес. Ми не знали ще тоді, що так швидко прийде незалежність, ми не знали, що не буде люстрації, що це буде комуністично-олігархічна влада. Але ми говорили про те, що мусить постати вже державна інституція, національна. І такі поставали в тих країнах, які здобували незалежність, виходили з соціалістичного табору. Вони були вже абсолютно готові до нових способів життя, нової системи адміністрування, нових принципів. Їхній ландшафт культури був більш лінійним, ніж наш. Він також мав дірочки, якісь пунктирні фрагменти, але, все одно, вони були готові, в них був надзвичайно великий національний ентузіазм.
І от нас зібрали, бо президент буде підписувати цей закон про Український культурний фонд (Відразу скажу: невідомо було, що буде з УКФ через 2-3 місяці і чи потрапить він взагалі в державний бюджет 2020). І я вибрав з того всього, про що можна було б говорити, лише одну тему. Я сказав, що цей фонд потрібний ще й тому, щоб забезпечувати стартапи і робити все для того, щоб припинити відтік талантів з України. Це надзвичайно важливо. Бо тільки так ми зможемо з’єднувати пунктирні лінії в одну. Ми зможемо говорити про аспекти тяглості. Я розказав бувальщину про двох студентів, які вчилися в одному навчальному закладі, жили в гуртожитку в одній кімнаті. Всі 4 роки, поки вони жили і вчилися, один із них був постійним лідером у всьому, а другий постійно був на другому місці. Це були такі постійні друзі-конкуренти. І коли вони закінчили навчання й отримали свої медалі, то постійний переможець одержав шанс поїхати на підвищення кваліфікації в Італію. І мав стипендію та повне забезпечення на 5 років. Він прекрасно розумів, що після цього він повернеться і буде мати набагато більше шансів реалізувати себе, ніж якщо він туди не поїде. Але він відмовився туди їхати, сказав, що для нього важливіша Батьківщина і те, що він може зробити для свого народу. Він не хотів втрачати час, бо відчував, що фактор часу дуже важливий. А другий поїхав в Італію. Я зробив паузу і Петро Олексійович питає: “Так хто ж вони були?”. І я кажу: “Це були Шевченко і Айвазовський”. На очах у Марини Порошенко з’явилися сльози. Ми можемо на прикладі цих студентів говорити про роль особистості в формуванні культурного ландшафту.
Я спеціально зупинюся на постаті Тараса Шевченка, бо це дуже важливий аспект в нашій темі. 1862 рік. Лютий, березень, квітень, травень. Саме цей час став чи не вирішальним для українства у формуванні теми Шевченка, пам’яті про нього, усвідомлення втрати. Кількість вечорів пам’яті Шевченка і подій, присвячених йому, набуває такої сили, що імперія відчуває, чим це все може закінчитися для імперської ідеології. От в ті дні Шевченко стає знаменитим. А в 1863 році Гулак-Артемовський закінчує роботу над “Запорожцем за Дунаєм”, а перед цим більше як 800 разів з аншлагами в Петербурзі, за його участі в ролі Чупруна, йде мюзикл, водевіль “Москаль-чарівник”. І українська мова звучить на повен голос. І все це, врешті-решт, призводить до заборони української мови, літератури, книгодрукування. Тому що цей процес влада, ідеологія імперії повинна була зупинити. І це ще одна ілюстрація теми пунктирного ландшафту.
Кожна країна має надзвичайно сильні приклади культурної історії. Якщо там всередині змінюються політичні формації, все одно в історії залишається знак і відмінність цієї нації, які і є лінією ландшафту.
Але є наша ментальність. Мушу говорити про нашу властивість не тільки в людській масі не цінувати своїх геніїв, але ще й знаходити якісь такі парадоксальні образи, які можуть говорити про дві речі: або ми маємо якесь надзвичайно сильне почуття гумору, або ми все-таки не цінуємо того, що маємо.
При всій своїй “вивихнутості”, фестиваль “Вивих” торкався дуже обережно аспектів класичної культури. Ми не зводили з постаментів українських геніїв. Так, пам’ятник Шевченку на проспекті Свободи у Львові в такій позі стоїть, що ми не могли йому не дати в руки пляшку і склянку. Але він в такій позі стоїть. Це жарт. Чому ні?
Зараз, коли ми багато їздимо світом і Україною і можемо порівнювати, в якому стані перебувають заповідники і музеї, розуміємо: так не поважати себе, як ми себе не поважаємо, я не знаю, хто може. Мати такі історичні і культурні багатства і тримати їх в такому захланні – це національна катастрофа.
Межиріч на Черкащині, Канівський район. Одна з перших стоянок мисливців на мамонтів. В якому все це стані? Ключі від цього об’єкта, який зовні дуже подібний на гараж, тому що зроблений з гофрованої бляхи, – в сусідньому кафе. І там є п. Ніна Радько, сестра знаменитого кобзаря, художника і гончара Сергія Радька. Вона відкриває нам, ми заходимо. Там – всі ці кістки, фундамент цієї хижі пронумеровані, але дуже багато таких шматочків, ніби хтось взяв і накришив цього всього. Знаєте, що сталося? Попередня будівля була дуже хисткою і на цей об’єкт впав дах. І ніхто про цей Межиріч, чи Мізин, де ще одна стоянка була, нічого не знає. Уявіть собі! І це батьківщина культури, це основа українського культурного ландшафту. Це його джерело. В Мізині знайшли браслет з кістки мамонта, на якому вперше в світі зображено меандр. 18 тисяч років! А в Межирічі знайшли шматок з бивня мамонта, на якому теж якесь зображення вишкрябане. З’ясувалося, що це перша в світі карта. І по ній знайшли всі залишки цього поселення.
Про позитивні речі. Україна – один з найбільших культурних донорів світу. Я б навіть сказав, найбільший. Ви самі знаєте ці імена: Гоголь, Чехов, Архипенко, Бортнянський, Березовський, Ведель, Сікорський…
У мене є гіпотеза, яким чином Марія Заньковецька вплинула на Мерилін Монро. Майстерність її життя на сцені викликала в більшості трупи Кропивницького неймовірний азарт. На ці вистави приїздив Станіславський з Москви. До відкриття Московського художнього театру було ще 12 років. Для тих, хто займається культурологією, раджу займатися порівняльною історією культури. Дуже важливо знати, що в цей час відбувалося в цілому світі у культурі. Тоді не було інтернету, але інформація дуже швидко поширювалася. І от Станіславський хотів назвати це явище, осмислити і визначити. Так почала з’являтися система Станіславського. Михайло Чехов, племінник Антона Чехова, знав, в яких стосунках Антон Чехов і Марія Заньковецька, які таємно зустрічалися в Москві. І Чехов в листі до Марії Заньковецької написав: “Якби не ви і не ваша доля, не було б моєї “Чайки”. Тому що Ніна Заречна – це Марія Заньковецька. А з іншого боку, Михайло Чехов був одним з найкращих учнів Станіславського. Тому що він бачив систему в розвитку і на цьому будував цілу свою акторську школу. І Чехов тікає від більшовиків в Америку, в Голівуді створює школу, в якій вчаться генії американського кінематографа. Через Заньковецьку, Станіславського, Чехова американські артисти набувають технологій акторської майстерності, які роблять їх абсолютно виразними, реалістичними і правдивими. Про Заньковецьку всі говорили, що вона абсолютно органічна і правдива.
Хто “вороги народу” при совітах? Філософи, поети, письменники, частково музиканти. І, очевидно, люди театру: драматурги, режисери, актори. 1937 рік був і в 1709-му (фінал Полтавської битви і зачистка українства), і при знищенні Запоріжжя, і ще в багатьох випадках. Так зовнішні фактори коригували наш культурний ландшафт, тому він такий пунктирний.
Культурний ландшафт – це ми. Ви знаєте, є така фраза: людина – це те, що вона їсть. В нашій ситуації людина – це те, який ландшафт вона бачить, який формує її свідомість. І перш за все, це культурний ландшафт, а не тільки краєвид за вікном. Людина – це те, що вона дозволяє собі бачити і на що вона заплющує очі.
Занотувала Анна ГЕРИЧ
06.11.2019