Сучасний стан українського суспільства можна описати цитатою з есе американського філософа Дьюї Джона «Проблема свободи»: «Ми можемо втішатися думкою, що незвичайні обставини – крах національних сподівань і національне приниження – призводили до того, що люди готові були вітати перший-ліпший уряд, якщо він обіцяв відновити почуття власної національної гідності. Та умови у нашій країні, так само, як і занепад демократії в інших країнах, спонукають нас ставити питання про шляхи та долі вільних суспільств і навіть нашого власного суспільства» [2, с. 39].
Українське суспільство до кінця намагається досягти власного політичного розквіту на засадах власне політики. Натомість у нас присутнє нерозуміння того, що політичний розквіт (політична свобода) передусім є наслідком, а не причиною, який цілком залежний від свободи культури та розвиненої самосвідомості. Комплекс умов, які призводять до досягнення політичної свободи, невід’ємно пов’язаний із принципами людського співіснування – культурою, яка є фундаментом чітко сформованої суспільної свідомості, котра, своєю чергою, є найважливішим фактором, що впливає на існування та розвиток суспільства в умовах політичної свободи.
Важливою функцією культури є забезпечення пам’яті й особистої ідентифікації. Це розуміли ідеологи КПРС – пропагандистська політика авторитарного режиму Радянського Союзу призвела до того, що, на жаль, більшість іноземців асоціюють нас із зовсім не тим, що нам насправді властиве. Наші повернення до осягання себе радянська влада намагалася придушити в зародку, кожного, хто спробував кричати на повен голос, що ми не такі, як нас показують, – знищували фізично або психологічно.
А оскільки культура є процесуальною формою онтології, то формується вона разом із свідомістю: свідомість як така випливає із засад культури, думки, й почуття особистості детермінуються її культурним рівнем. Така взаємозалежність пояснює неможливість поділу культури і свідомості на категорії, що можуть існувати окремо одна від одної, тобто пояснює дихотомію культури і свідомості. Свідомість, своєю чергою, є базисом для формування структури особистості, яка, за визначенням Еріха Фромма, «визначає не тільки думки і почуття людини, але і її вчинки» [8, с. 182].
Варто зазначити, що для повного формування суспільної свідомості невід’ємним фактором є відношення «мова-мислення», яке навіть слід виокремлювати як системоутворювальне. Неможливо розчленувати культуру, мову і мислення. «Адже саме на рівні живого мовлення відбувається не тільки інтерпретація та реінтерпретація культури, але й витворення тієї складної мережі культурних смислів (насамперед через вербальне кодування), які стають функціональним опертям дійсного культурного процесу і навіть програмують його перебіг, не кажучи вже про відповідне програмування (смислове "задавання" порогів, фільтрів, спрямованости, вибірковости, інтенціональности) свідомости самих реципієнтів культури», – писав філософ Роман Кісь [5, с. 101].
*
Розглядаючи взаємозв’язок культури і суспільної свідомості, варто пам'ятати про вектор черговості категорій: культура – свідомість – структура особистості – суспільство – суспільна свідомість, тобто цей комплекс має пірамідальний характер.
Існування окремої особистості поза суспільством a priori неможливе. Не дивно, що поняття «суспільство» мислителі осмислювали віддавна, починаючи з Конфуція та Платона. Узагальнюючи функціональний підхід, суспільство можна розглядати як реалізацію потреби в координації матеріальної та духовної діяльності людини через соціальні інститути, розподіл праці, а також вироблення спільних цінностей і колективної свідомості.
Власне категорія суспільної свідомості не могла би бути виокремлена, якби не існувало сукупності окремих індивідів, кожен з яких має свою індивідуальну свідомість, зі спільною культурною матрицею. Наявність культури в суспільстві з усіма її критеріями – свідомістю, мовою, здатністю до комунікації, духовними цінностями та мораллю – якісно відокремлює його, суспільство, від інших форм життя, наприклад від тварин. Адже здатність тварин об’єднуватися у племена чи зграї походить лише з матеріальних цінностей – переважно задля здобуття засобів для виживання.
Суспільна свідомість є динамічним процесом, що підтримується активністю індивідуальних свідомостей, специфіка якого полягає в тому, що її повноцінне функціонування залежить від повноцінного функціонування кожного індивіда. Тому неспроможність досягти вершин суспільних цінностей, зокрема демократичних чи національних, тісно пов’язана з недостатнім розвитком суспільної свідомості. Адже вона перебуває в синкретичному зв’язку зі свідомістю індивідуальною, яка, як відомо, не може повноцінно існувати поза культурою, вироджуючись у сутнісне ніщо. Суспільство як цілісна одиниця не може існувати без однакових цінностей, які формує власне культура: як вказував Вацлав Гавел, «основним інструментом такого самоусвідомлення суспільства є його культура» [1, с. 24].
Водночас важливо, справедливо наголошують неогумбольдтіянці, розуміти рекурсивність цього процесу: «суспільство творить саму ж культуру у процесі свого функціонування, розкриваючи поняття вірувань і цінностей культури» [10].
Вже зазначалося, що ідеальне суспільство – це сукупність індивідів, кожен з яких має розвинену свідомість, зокрема здатність до метакогніції та рефлексії на фундаменті спільних цінностей. Українське ж суспільство впродовж тривалого часу свого існування не було консолідованим – існував розрив між доволі розвинутим культурним рівнем і фактично колоніальним станом суспільного розвитку. Звідси одне з основних завдань, слушно сформульоване мовознавцем Віталієм Кононенком – «подолати цей розрив, привести культуру у відповідність із соціальними відносинами, а тим самим зняти соціокультурну суперечність, досягти нового консенсусу. [...] Досягнення національного консенсусу дозволить – за умов посилення тенденції до самоідентифікації, самовизначення – подолати бар’єр меншовартості, нігілізму, індивідуалізму, піднятися на рівень всенародного, загальнонаціонального розуміння історичності часу становлення української державності» [6, с. 73, 78].
Тому консолідація культурного та соціального всередині українського суспільства є квитком до його розквіту. Усвідомлення українців як соборної нації – поєднання в нас самих власної культури – є першим кроком до такої консолідації. Об’єднувальними світоглядними компонентами українства на шляху до досягнення абсолютної соборності є спільний національно-культурний простір та єдність мовного середовища.
Як свідчить історія – національно-визвольна війна проти Польщі 1648–1657 рр., національні змагання 1918–1923 рр., Революція на граніті 1990 р., Помаранчева революція 2004 р., Революція Гідності 2013–2014 рр., повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року – для консолідації українське суспільство повинне мати певний детонатор, яким, на жаль, зазвичай є посилення насильства. Після кожного такого вибуху консолідації українське суспільство доростає до демократії, формується не просто як сукупність індивідів, а як повноцінне громадянське суспільство. Але, знову на жаль, досягаючи певної «точки реакції», за якою настають зміни, ми запрограмовуємо себе лише на часовість, бо орієнтуємось тільки зовнішню сторону змін, не зазираючи вглиб, у зміст, який має існувати в єдності з формою. Тобто не вміємо визначати зміст і наповнювати ним форму. Відповідно, з часом будь-які наші пориви згасають, і ми здатні повертатися до того стану, в якому були раніше. Проблеми українського суспільства після кожної з таких подій насправді нікуди не зникають: ми надалі не прагнемо до кінця політичної свободи, досі не можемо мати єдиного мовного середовища (принаймні у тих сферах, де обов’язковим є вживання державної мови), не маємо консолідованого розуміння того, якою зрештою має бути Українська держава, наша правова культура все ще на низькому рівні, самоусвідомлення себе як окремої нації до кінця ще не сформоване, адже ми не вміємо дотримуватися всіх тих постулатів, яких варто було би.
І власне культура є тим, що додає змісту боротьбі за власне визнання. Достатній культурний рівень, багатогранність і динамічність культурних процесів є запорукою успішного розвитку українського суспільства, бо «насамперед через культуру як інструмент самоусвідомлення суспільство усвідомить рівень насильства над собою. Через культуру воно поглиблює свою свободу і відкриває правду» (Вацлав Гавел у листі до Густава Гусака) [1, с. 24]. Бо «культура є сферою абсолютної свободи духу [...] – єдине, чому протистоїть, – це хаосу, руйнуванню» (Оксана Забужко) [4, с. 333].
Отже, лиш усвідомлення ідеї українства, що неможливе без культурної освіченості, дасть перший поштовх до трансформації в сторону поступу, в сторону національної держави – бо загальний стан українського суспільства залежить від розвитку культурного рівня його суб’єктів поокремо і суспільної свідомості в загальному. Бачимо сьогодні багато позитивних тенденцій, відхід української культури від шаблонності, розгортання культурних програм, реформування української освіти, прагнення молодого покоління до змін, що супроводжується переосмисленням себе як індивідів, членів суспільства і зокрема етнічної спільноти. Прагнення до змін у сторону демократичності змушує українське суспільство заглиблюватися у феноменологію культури, визнавати взаємозв’язки культури з суспільною свідомістю та її вплив на формування особистості зокрема.
-------------------------------------------------------
Список використаних джерел
1. Гавел Вацлав. Промови та есеї / Переклад із чеської. Київ: Видавничий дім «КОМОРА», 2016. 144 с.
2. Дьюї Джон. Проблема свободи. Читанка з філософії: У 6 кн. / Під ред. Г. І. Волинки. К.: «Довіра», 1993. Кн. 6.: Зарубіжна філософія ХХ ст. 239 с.
3. Жураковський Є. Маємо здатність забувати. Український тиждень. 21 серпня 2024. URL.
4. Забужко О.С. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. Київ: Факт, 2001. 340 с.
5. Кісь Роман. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до гіпотези мовного релятивізму). Львів: Літопис, 2002. 304 с.
6. Соборність України: історія і сучасність / За ред. д.ф.н., академіка АПН України В.І. Кононенка, д.і.н., доктора філософії М.В. Кугутяка. Івано-Франківськ: «Плай», 1999. 85 с.
7. Філософія культури: основні поняття, напрями, персоналії. Колективна монографія / Андрущенко Т. І., Антонюк О. В., Беспалий В. А., Бровко М. М., Федоренко М. О. та ін.; за заг. ред. проф. М. О. Тимошенка. К.: Букрек, 2020. 601 с.
8. Фромм Еріх. Людський характер і соціальний процес. Читанка з філософії: У 6 кн. / Під ред. Г. І. Волинки. К.: Фірма «Довіра», 1993. Кн. 6.: Зарубіжна філософія ХХ ст. 239 с.
9. Чічановський А. Національна держава та її засоби масової комунікації у глобалізованому світі. Україна на шляху до Європи / Упор. В.І. Шкляр, А.В. Юричко. К.: Етнос, 2006. 496 с.
10. Basilius H. Neo-Humboldtian Ethnolinguistics / Word. 1952. Vol.8. №2. P. 95–105.
(за матеріалами виступу на IV обласній науковій конференції з етнопедагогіки та народознавства “Українська національна ідентичність: мова, історія, культурна спадщина, національна пам’ять, культура та традиції у час випробувань війною”)
04.12.2024