Ми наблизилися до дня, який святкуватимуть нащадки, як одні з найпочеснійших роковин, що їх відмічує історія України. Не загомонять тут, правда, дзвони усіх церков, по вулиці не пронесеться наше свобідне слово, січовий прапор з Архистратигом Михайлом на світлій парчі — далеко звідси, а галузка калини у ніг божого лицаря кровю розсипалася по степах Соборної... Та не в тім річ, щоб голосно обходити цей день, не важна нарядність на зверх супроти неоспоримої певности, що в кожному українському серці під сурдутом інтеліґента і під свитою хлібороба вітхнено гомонітиме Великий Спомин.
Годі говорити нам це, що ми хотілиб, хвиля не та, обмежимося з конечности на пошануванні памяти наших славних померших, що пали жертвою великої ідеї. Не назвем імен, у матері всі вони дорогі. Схилимо чола перед тінями. Незабутних на узгірях Львова, окрівавлених не тільки осінним листом, і прикличем в память кожде молоде життя, що там загасло, оплачуючи кожду пядь землі так дорого, як не був заплачений ніякий алмаз мира.
Пошанувавши мертвих, звернемося до живучих з горячим покликом, який не cмiє прогомоніти мов голос вопіючого в пустині. З нас старших не дуже то багато мабуть діжде бачити власними очима схід нічим не захмареного сонця волі, та побачуть його певно діти наші, будучий нарід. Всю енерґію, всю силу творчої волі звернім туди, щоб вона, ця сердечна молодь наша змогла добитися до великого часу, і щоб заспокоїла собою, свідомими рядами всі потреби нашої републики. А саме кладем на серце нашій сільській інтеліґенції обовязок вишукувати серед сільської дітвори що найспосібнійших, приготовляти збірними курсами до ґімназії, школи тоговельної "Просвіти", семінарії учительської. Учительству нашому зайве вказувати примір Поляків, які численними пільгами при іспитах і пр. гуртують в своїх школах молодь, якій війна стала в дорозі до науки.
Се буде найдостойніше пошанування дня, який споминаємо.
Нова Рада
02.11.1919