31. жовтня 1918 р. у Львові.
В останніх днях жовтня 1918 р. перебував я у Львові і мешкав в "Народній Гостинниці" під ч. 11.
Я нарочно приїхав до Львова, бо всі знаки на землі і на небі вказували на те, що Австрія доживає послідні години. І що "щось" мусить статись. На те "щось" ми всі були вже приготовані, але не всі знали, що приготовання зайшли так далеко. Я особисто в останніх літах, що так скажу, "вийшов з трибів". Бо ще на весну 1915 р. попав у російський полон, а щойно у вересні 1918 р. вернув з полону. Старші знакомі мене позабували, а молодих не мав. Але, будь — що будь, я поїхав зі села, де відбував відпустку як поворотець (гаймкерер), до Львова, бо прочував, що справа посунулася далеко, коли мій шурин-священик, повернувши з наради 18 жовтня, заявив, що момент рішучий і зарядив, щоби його вірні що неділі і свята по богослуженню співали "Боже великий, єдиний, нам Україну спаси"... Люди співали і плакали, падаючи на коліна...
31-шого жовтня слітний день. Рано около 8-ої години, коли я вже був встав і одягаючися, вертівся покімнаті, хтось застукав до моїх дверий.
— Прошу!
Увійшов узброєний від стіп до голови старшина в мазепинці.
Усуcyc.
— Товаришу! Справа важна і пильна. Збирайтеся, мусимо поговорити, підем ніби-то на сніданок до "Saus-sousi". Там буде нас більше. Мабудь буде і сотник Вітовський.
— Добре. Піду.
Як старий жовнір привик я слухати не розпитуючися.
По дорозі пригадав я собі, що сей усусус — сe тов. Мулик. Своїм звичаєм женувався я питати його про "фамілію"; так все роблю, кільки разів стрінуся зі знакомим, а забуду як він зветься. Доперва в розмові ломлю собі голову, щоби нагадати собі, з ким говорю.
В "Saus-sousi" при вул. Шайнохи при кількох столиках кільканайцять наших старшин. Але є і кілька "цивілістів", так що не можна свобідно розмавляти.
Вічна крутанина, що хвилі хто небудь пересідається до другого столика, так що властиво ніхто не сидить на місци. З боку сидить нахмурений сотн. Вітовський. Мені його показали, бо особисто я його тоді єще не знав.
"Сhange-de-places" трівав около пів години. Коли ми доволі всі "попересідалися", знов прийшов до мене тов. Мулик, який тимчасом мабудь кілька разів був зник і знова вернув.
— Тут не можна. Невигідно. Може хто підслухати. "Народня Гостинниця" ч. 16.
Коли я о 10-тій, чи 11-тій перед пол. зайшов під ч. 16, гуділо там, як в улию. Люди входили і виходили. На столі розложена велика карта Галичини. Розсилають курієрів "на всі сторони світа".
Представився, кому не був знакомий, віддав себе по диспозиції і чекаю.
— Ви, товаришу, поїдете до Коломиї. Потяг відходить сегодня по полудни о тій, а тій годині. Тут масте приказ. Зголоситеся там-а-там.
Починає випрошуватися якийсь рутенський слабодух.
— Мусите їхати — і кінець!
— А Ви, товаришу — звертається той самий до мене, — поїдете до Золочева. Сегодня о 3-ій поп. відходить курієр. Тут маєте приказ, який віддасьте капітанови Стефанову. Там все буде приготоване.
В моїй присутности вислано курієра до Перемишля, Стрия, Золочева, Коломиї, Станиславова...
— Міст на Сяні мусить бути висаджений сегодня до год. 12 в ночи безуслівно... підписано: Ґенеральний Військовий Комітет...
Міст на Сяні! Він стоїть до нинішного дня і по нім перелізли Поляки з тамтого на сей бік і так лізли тим мостом і лізли, аж нас за Збруч випхали!...
Але тоді я собі думав:
— Будеш знати, ґенерале Пухальский, як Перемишль віддавати Раді Реґенційній! Дасть тобі школу Український Ґенеральний Військовий Комітет!...
Революцію робиться! Валиться стара Австрія, а з її попелищ виростуть нові сфінкси. Найблизші години, хтось потягне за шнурок і повалиться палата з карт, а на місци там, де була Галичина і Володимирія, виросте Українська Держава. Боже єдиний, Великий!.. Як радісно, аж страшно...
Аж мороз поза шкурою ходив, як я собі нагадав, який страшний документ везу в кишени. В старій Австрії, яка тоді іще жила, се розстріл, або вічний кримінал. Та се нічо. Або добути, або дома не бути!
На двірци великий стиск. Курєр з Перемишля не приходить і не приходить. Всі Українці, яких тут в публиці "лєґіон", знаються між собою, як лисі коні. Але козак знає, а мовчить. Дрібні взаїмні услуги.
— Позичте мені олівця. Дуже мені треба. Я Вам так зверну, щоби ніхто не бачив. Не добре, як ми за багато афішуємося.
— Mаєтe олівець.
За кілька хвиль патріот, переходячи, всуває мені щось незначним рухом в кишеню. Віддалившися від него кільканайцять кроків, мацаю в кишени. Віддав мені олівець, але не мій "Сoh і Noor", а якийсь гірший. Се нічо. Для любови земляка, що мабуть також їде спасати Україну, можна се перетерпіти. Може забувся...
Мабуть від тих олівців пoтiм почалося "Od łyczka"...
Стрічаюся з моїм приятелем з полону, Поляком, чесною людиною.
— Ґдзє єдзєш, реєнцє?
— До Золочева, до моєї кадри. Вправді маю ще відпустку до 2 грудня, але їду, бо хочу собі убрання дати зробити. Бачиш, що ходжу як "Гаймкерер" (поворотець). По довшій розмові.
— Слухай, кохани реєнцє, чи то правда, же ви, Украінци, цось в тих днях пшиґотовуєцє?
— Да уй, нічо такого не знаю. Від тебе перший раз чую — замяв я розмову.
Надїзджає потяг з Перемишля. Всідаємо поспішно до вагонів. З вагону, до якого всідаю, вискакує двох польських лєґіонових офіцерів при острогах з довгими шаблями.
Вони приготовляються на тім самім терені, що ми, — мелькнуло мені в голові.
Потяг поволи рушив в темну, непевну просторінь...
В Камінци 31. X. 1919.
Bід Редакції: Автор порушив тут дуже важне і важке в наслідки питання висадження моста в Перемишлі. Як відомо, Перемишль це ключ Львова від Заходу, а міст у Перемишлі це найважніщий стратеґічний обєкт в Галичині. Невисадження цего моста уможливило Полякам скоро перевезти до Львова панцирки й допомогу, без яких бувби напевно в українських руках. Як бачимо з цего опису, Укр. Ґен. Штаб у Львові розумів значіння перемиського моста на Сяні. Значить хтось инший завинив це, що моста не висаджено, а тим самим Львів і згодом ціла Галичина попала в руки Поляків. Честь українських старшин, які тоді були в Перемишлі й одвічальність їх перед історією вимагає, щоб вони вияснили докладно й подрібно цю справу.
[Стрілець, 06.11.1919]
06.11.1919