Не існує доброго і влучного початку для цього тексту. Кілька годин поспіль я сиджу, вигадую й стираю, переписую і починаю знову. Лавірую між пафосом і сюсюканням, а доречних слів не знаходжу. Бо маю писати про Катю. Катю Гандзюк.
Коли ми познайомилися? Точно не пригадаю, але оскільки влітку 2008-го на фестивалі в Гуляйполі вже зналися, то це міг бути й 2007-й. Тобто понад десять років. Ми не були близькими друзями, але принагідно перетиналися в різних куточках України: від Херсона й Волині до Закарпаття і Києва. Не дружба й не знайомство – йшлося про щось інше. Якщо написати побратимство – це буде пафос чи сюсюкання?
Річ у тім, що ми були людьми з одного кола. З одного покоління тих, кого нині дещо зневажливо називають «громадськими активістами». Кому вічно є діло до всього, кому не сидиться вдома, хто завжди готовий підірватися й почати щось організовувати, кому не можна просто взяти й закрити рот. Це така невидима мережа молодих людей, які кожен у своєму регіоні запускає кола по воді. Халепа, я знов збився на пафос. А хотів просто написати, що коли чув слово «Херсон», першою асоціацією в моїй голові була Катя Гандзюк.
Тоді, коли ми востаннє бачилися в Херсоні, в листопаді чи грудні 2015-го року, Катя за пивом багато розповідала про місцевий політичний серпентаріум, сипала прізвищами й фактами, казала, що твориться кошмар і з кожної щілини пре як не сєпар, то злодій. Тоді я й подумати не міг, що люди, про яких вона так гаряче розказує, через три роки вб’ють її. Мені здавалося, що просто замінити імена – і це буде розповідь про Ужгород або будь-який інший Житомир. Дозволю собі припустити, що сотні однодумців по всій Україні в Каті, її діяльності й коментарях впізнавали себе й свої власні локальні війни – хоча, звісно, мало хто міг би з Катею конкурувати в затятості й мотивації не відступати, сміливості говорити правду і нікого не боятися.
Саме тому я за цей рік так і не спромігся нічого написати про Катю. Бо до певної міри замах на неї був замахом і на мене, моє коло і моє покоління загалом. Але такі речення одразу викликають скептичну посмішку, бо Катя стала жертвою страшного нападу і врешті померла, а хтось у публіцистичному запалі пише «замах на неї був замахом і на мене». Та вона б першою це жорстко висміяла!
Власне кажучи, це мені в ній найбільше й подобалося. Саркастичне, знущальне, в’їдливе почуття гумору. Хтось збоку міг би подумати, що вона різка й безжальна, але насправді за оборонною маскою цинізму й самовпевненості Катя ховала душу романтичної ідеалістки. Вразливої й ніжної, але задерикуватої й гострої на язик. Боже, як смачно вона лаялася – настільки стильно й доречно, що хотілося за нею записувати!
А ще такий спогад: грудень 2013-го, ми випадково зустрічаємося на Майдані. Вона щойно приїхала з Херсона і ще нікому не дзвонила, вирішила спочатку прогулятися на самоті. Ми взяли чаю й подалися оглянути всі найважливіші опорні пункти революції. У неї на шиї висів професійний фотоапарат, але Катя не фотографувала натовп із прапорами, промовців на сцені чи барикади.
У Жовтневому палаці вона сфотографувала цілий ряд мішків із цибулею, які привіз на Майдан якийсь фермер – «щоб люди не хворіли». У Київраді зазнимкувала оголошення біля туалету, в якому на списаному від руки папірчику йшлося про важливість чистоти – як елемент поваги до інших. У Будинку профспілок в її об’єктив потрапив старий чоловік, що притулився до вікна й читав товсту книжку. Скажи мені, що ти фотографуєш, – і я скажу тобі, хто ти.
Десь там, посеред зимового Києва, я її й залишу. Бо фактично Катя стала останньою з Небесної Сотні – людиною, яку вбили за те, що свою власну Революцію Гідності вона не закінчила на втечі «легітимного», а боролася далі. Принципова, затята, насмішкувато прищурена.
Вірю, що замовники таки солоно заплатять за це вбивство. Але не знаю, чи відчую від цього полегшу. Адже це не «рік без Каті». Це вже назавжди без Каті…