Річниця.

1. XI. 918 — 1. XI. 919.

Річниця?

Невже? Невже-ж воно й справді не більше, як один, щойно минаючий рік від онтого падолиста, цього в історії людства мабуть найбільш незабутнього падолиста, в якім тамтого року майже нечайно як лявіна, як оркан, як Самумові вихри почався для нас, воюючих проти західноевропейських народів, страшний, нечуваний, ніколи в нас непредвиджуваний сумерк царів, престолів і народів?

Справді — не більше воно, тільки рік онтому історичному Безмежжу?

Він — же тому й був такий горесний своїми подіями, цей пропамятний падолист року тисячдевятьсоть-вісімнацятого, що все те, що творилося за його похмурих днів після завданого нам ворогами останного удару — було таке подавляючо безмежне: безмежна була побіда наших противників і безмежне наше пораження, безмежний сором прийшов нашим царям і безмежною люттю скипіли наші народи, — безмежна радість вгорнула цих, що нас збороли, а безмежні трівоги стали мучити нас.

О — хто з тих, що це пережив, забуде їх коли — ці безконечні чорні години тамтогорічного падолиста?

Із сірих як жура хмарищ лилися днями й тижнями струї студеного як смерть дощу, овид неба, світа, великоміських просторів і людського життя ваготів в брудних серпанах мокрих туманів, де не глянуть — скрізь чорні хвилі розілляного болота, — а на душу, яка стрівожена жорстокою судьбою геть виривалася із брудних нетрів цих дощів, туманів та цього чорного болота, клалися вбивчою зморою — вісти, вісти для наших царів такі чорні і горесні, такі розпукою і смертю надихані, як ці сірі хмарища і ці студені дощі і ці безмежно розілляні болота.

... Цісар Вільгельм зрікається престола... Утеча Гогенцолєрнів з Німеччини... Страшний розгром над Пяве... Італійські полонені йдуть на Відень?.. Карло Габсбурґ — усунений... Утеча Габсбурґів... Убиття ґрафа Тіси... Німеччина — республіка...? Каролі на чолі Угрів... Жовняри плюндрують... Кара смерти на грабіжників... Опять грабили і стріляли... Ціле військо по стороні революції... Утеча арістократів... Фрідріх Вільгельм убитий?.. Революція..!

Революція..!

А опісля ще голосніще:

Революція...!

А вкінці скрізь і всюди і голосно на весь світ:

Революція...!

Сірі хмари бовдуріли, дощі хлюскали ледовими різґами, а мокрі тумани ваготіли скорбно і важко, начеб оповивали собою та навівали на нас той другий, безмежний сумерк, який вгортав наших царів і їх престоли, їх панування та їх кінець. Всі їх стали опускати, цих наших ледачих, все бенкетами та брехнею пяних царів, ніхто їм не йшов на поміч, щоб ще раз гинути за їхні бенкети та їхні торжественні брехні, а ці їх жовняри, що вертали звідтам, — з пекольних просторів бою, ці жовняри йшли тепер повні люти і жажди цілити на них самих, на цих наших царів, сунули безладними, обдертими, жертими недугою, голодом, розпукою та нуждою товпами крізь окровавлені болота, дощ і студінь — до дому, і грабили і плюндрували де могли, убивали своїх начальників, як собак і убивали за кусник хліба один другого і кликали спаленими горячкою і горівкою голосами:

Революція...!

Як лявіна, як оркан, як Самумові вихри розшалілося те, розвалюючи в грузи столітні основи нашого, габсбурськими царами нам сотвореного життя. І цих Габсбурґів, цих владожадних, ненаситних багацтвом грабіжників чужих земель і країв, безглузних ворогів та поборників народніх душ та народніх творчостей, — цих Габсбурґів не стало.

Он того падолиста, тисячдевятьсотвісїмнацятого року їх не стало. Не стало їх ні в Австрії, ні на Уграх, ні в Чехії, ні там на полудні, і не стало їх — між нами в українській Галичині.

Заправду — несмертельна нехай буде річниця того дня, в якому ця українська Галичина дружно із німецьким, чеським та тодішним угорським громадянством проголосила в свойому народньому середовищі вольність та вкінці, після столітнього поневолення, після столітніх рабських страждань, осоромлень та упокорень, після столітнього терпіння у вампірових обіймах жандармсько-панської кормиги Габсбурґів, — почула себе вольною і стоптала в порох царські скиптри та корони і собі крикнула на весь світ:

Революція!

Українська Галичина кликнула отсе, — цей наш нещасний, габсбурськими фараонами та їх ляцькими сатрапами так нечувано кривджений Єрусалим, якого історія за минуле століття — це історія останніх паріїв і останніх фараонів в Европі.

О — нечувано гарно було тим габсбурським фараонам з українськими паріями, рабами та гельотами!

Сиділи собі в своїм віденськім Вавилоні, заховавшися від народу глибоко в сто золотих комнатах своїх Бурґів та Шенбрунів, — животіли тут як пообвішувані шатами ідоли, приймаючи в жертву від люду, що найкращу їду та що найгарніщі жінки й дівчата, — та час до часу давали себе перевозити в золотистих повозах з одної паґоди в другу, — а владу та правління над паріями, гельотами та рабами в коронних провінціях лишали міністрам та сатрапам, старостам та катам, лікторам та опричникам, жовнярам та убійникам. І підчас коли цей габсбурський ідол нагодувавшися здорово у самоті своїх сто золотих кімнат своїми опяненими глуздами розбирав, яку жінку вщасливити нині своїми півбожими обіймами та де відпразнувати орґію, у Відні чи Маєрлінґу, в Ґеделлє чи в Бадені, — ах! не краснійте так зі сорому Ваша Величносте, цісарево Єлисавето, — адже Ви не ліпші були від Вашого чоловіка та Вашого сина, — то їх міністри та сатрапи, старости та кати, ліктори та опричники, жовняри та убійники справували між тим владу. І намісники були в їх, на подобу Пилатів та Іродів во Юдеї, але коли ось онтой римський Пилат побачивши Окровавленого з трівогою та повен милосердя крикнув: "Ессе homo", — то в цім нашім Єрусалимі, в цій Галичині ляцькі Пилати та Іроди, побачивши окровавленого ляцькими опричниками українського гельота кричали, що це брехня, що ніхто не кровавить українських рабів, ніхто не здирає з них останньої сорочки, ніхто не боронить їм говорити їх гельотським діялєктом, не забирає їм шкіл ні не допускає їх до урядів, — ніхто не забиває їх за це, що вони при виборах до Вавилону не хотять давати голосів на Ірода, — навпаки, — добре є тим Українцям у їх Єрусалимі під Габсбурґами, як в раю, і вони — звіщав тут зігнений в троє Пилат — цілують з вдякою край шат габсбурґського ідола і поклоняються йому і благають оставити їх під владою ляцьких намісників та їх жовнярів і старостів.

Так колись говорили про нас ляцькі Пилати Ідолови у Вавилоні, а Ідол щаслив нашим щастям припинав ляцькому Пилатови ордер Сірої Гадюки і запевнював його, що Він, що Ми з божої ласки Величність Цезар та Імператор — українського парія любимо любовю незмінною.

І так століттями убивали нас. Кайданами, погордою та брехнею.

Аж прийшов цей падолист 1918, цей сумерк ідолів та царів, габсбурської брехні та кривди, і здійняв кайдани з наших рук і велів нам боротися не за Ідола, а за нас самих, за наш Єрусалим.

І ось рік вже цілий ми боремося.

Отсе-ж — опять падолист.

Річниця.

Перша річниця дня, в якому з грудей наших вирвалося визвольне, всецілюще:

Революція..!

Щож — що в нас ще завше боротьба, важка непримирена, на смерть і життя йдуча боротьба з ляцькими Іродами та Пилатами в нашій Галичині, в яких ще надія розпняти нас на хрест?

Нехай.

Будемо боротися завзято, люто, до останнього віддиху, як Греки під Термопілями, як Картаґінці і жінки їх і діти проти Римлян, як Еспанці проти корсиканського Ідола.

І все нам свята буде річниця дня, що в ньому ми боротьбу почали.

Заправду — незабутня будь! Благословенна будь! Несмертельна будь!

[Український прапор, 01.11.1919]