Звісна річ, що після вибуху російської революції держави Антанти проголосили клич самоозначення народів, хоч перед тим заключили союз із російським царатом, найбільшим гнобителем народів. Вже з тої причини можна було заключати, що ідея самоозначення, як ціль дальшого ведення війни з боку Антанти, не була нічим иншим як сипанням піску в очі власним народам, а з другого боку могутнім аґітаційним середником, який мав задачу — приспішити внутрішний розклад осередних держав, особливо Австро-Угорщини. Але навіть у Австрії Антанта не перевела цього прінціпу, бо пішла на зустріч імперіялістичним змаганням нових малих держав і при розмежуванню границь не тілько не взяла майже нігде під увагу етноґрафічних ліній, але своїм пасивним заховуванням або прямо цькуванням одного народу на другий розлила нові струї крови і санкціонувала опісля перемогу одного племени над другим. Одним словом — Антанта ніколи і нігде не брала прінціпу самоозначення народів поважно; противно, вона хотіла і тепер ще хоче, напр., на руїнах Австрії створити так звану дунайську федерацію, в котрій замість Німців і Мадярів виступили-б як гнобителі другі народи. І коли зусилля Антанти в тім напрямі не будуть мати успіху, то причиною цього буде факт, що Антанта не має тепер до розпорядимости власного війська на переведення своїх плянів на руїнах Австрії.
Що до Росії, то очевидна річ, що держави Антанти намагаються всіми силами відбудувати назад цю тюрму народів, якою була царська Росія. Тут сповняє Антанта головно волю Франції, якої буржуазно-капіталістичні круги уважають відбудову "єдіної і нєдєлімої Россії" найпевнішою запорукою спокійною життя і вживання в майбутнім. Мимо перемоги над Німеччиною Французи все відчувають і будуть відчувати гістеричну боязнь перед німецьким народом в будуччині. Цю боязнь викликує у них не тілько їх "нечиста совість" ізза нечуваного упокорення найбільшого народу в Европі завдяки такому політичному шовіністові, як Клємансо, але головно їх демольоґічна безсильність. Звісно, що Французів уже тепер майже два рази менше ніж Німців в Европі. А коли візьметься на увагу, що у Франції умірає більше людей, чим родиться, то на основі рахунку правдоподібности вже нині можна обчислити, що за 40 літ Німців буде поверх 100 міліонів, тоді як Франція буде мати ледви чи 30 міліонів душ. З другого боку, вже тепер видно, що Америці ані не буде снитися в майбутнім запускатися в воєнні европейські авантюри на те тільки, щоб боронити для Франції посідання німецьких країв Альзації і Льотарінґії. Досить, що як небудь улаштуються будучі політичні відносини в Европі, то вже тепер Франція відчуває потребу мати могучого і вірного союзника-приятеля за плечима Німців. Однак, хто може заступити Франції за плечима Німеччини такого сильного приятеля, яким була небіжка Росія? Певна річ, що ні Чехо-Словаччина, ні Польща, ні Румунія, бо поминувши те, що ці держави самі собою малі, то через розбудження заборчих апетитів у них на кошт сусідних народів Антанта вже тепер кинула між них кість незгоди, і в будучім конфлікті (а може ще й тепер) ці малі держави будуть ладнати із збруєю в руці свої власні рахунки. Згадаймо лиш мимоходом чесько-польський і румунсько-югославянський спір, з котрого Франція ні тепер, ні нізніше певно не буде мати ніякої користи.
А тепер коротко про становище Анґлії до питання відбудування царської Росії. Після результату війни з осередними державами панувало загальне переконання, що Анґлія віднесла в світовій війни подвійну величезну перемогу: 1. ослабила на довгі часи Німеччину, 2. через розпад Росії забезпечила собі ненарушимість посідання Індій, на які з часом неситий панросійський імперіялізм був-би напевно простягнув руки. Однак та певність, з якою Анґлія помагає відбудувати давню могутню Росію, стоїть в суперечности з усяким льоґічним міркуванням і дасться пояснити хиба отцими двома евентуальностями: або Анґлія не вірить в перемогу реакції в Росії і в такім випадку її підмога для Денікіна має лиш на меті вичерпати Росію до краю шляхом братовбійчої війни, щоб опісля Анґлія могла на кровавім цвинтарищі Східньої Европи грати ролю ситого крука, або вона думає поважно відновити царську Росію, а в такім разі треба припускати, що вона так само, як Франція, дрожить перед німецьким орґанізаційним ґенієм і перед відплатою Німеччини в будуччині. І саме з тої причини Анґлія уважає меньшою небезпеку царської Росії для Індій, ніж німецький реванж, звернений в будуччині в саме серце Анґлії.
Лишається Америка, яка хоче великої Росії на те, щоб поставити її як союзника за плечима Японії в можливім будучім американсько-японськім конфлікті.
Отце причини, які спонукують найміцніші держави Антанти відбудувати стару реакційну Росію. Очивидно, що при тім Антанта виходить з того заложення, що conditio sine qua non відреставрування давньої могутної Росії мала-б бути от ця ціна з боку російської реакції: найтісніший союз російського уряду з Антантою проти Німеччини і абсолютне забезпечення того союза на життя й смерть. Однак Вільзон, Льойд-Джордж і Клємансо не розуміли-б гаразд психольогії імперіялізму, з окрема російського, коли міркували-б, що російська реакція буде так скромна, що задовольниться тілько знасилуванням волі українського народа і приверненням України в російську провінцію. Однак антантські державні мужі не думають так наівно і добре знають, що навіть за таку величезну ціну, як Україна не позискали-б для себе вічної любови і вірности всеросійського медведя. Вони знають, що "l'appetit vient en mangeant" і що російська реакція, станувши раз на ноги після повалення большевизму, не буде жебрати-благати помочи у Антанти, як до тепер, тільки заговорить до них із цілком иншої точки. Не треба тут от зараз спеціяльної інтуіції щоб сказати, що російська реакція в разі перемоги заговорить до Антанти не инакше, лиш ось як:
"Ви, держави Антанти, вийшли зі світової війни збогачені новими краями, новими кольоніями, новими незвичайно корисними матеріяльними можливостями, а Росія хоч вдячна вам за поміч для знищення большевизму, то все таки виходить з цеї війни калікою, і хоч за вашою підмогою вона поборола українське мазепинство, але за те ви мені відібрали Фінляндію і Польщу. Як що хочете, щоб ми говорили про союз і приязнь, то в такім разі я мушу спершу вийти з чисто прінціпіяльного становища і заявити, що як довго Польща і Фінляндия не будуть знов російськими провінціями, так довго Росія не може з вами вдаватися в дискусію. А як буде привернена інтеґральність Росії в межах, як це було перед війною, тоді поговоримо про щиру приязнь і тісний союз з вами на таких умовах: анексія польських провінцій, які належали до Німеччини, до Росії і така сама анексія цілої Галичини, угорської України і Буковини. Як на ці умови не згодитесь, то я Вам заявляю, що Росія заключить сейчас союз з Німеччиною і протиставить вашому непевному союзові народів сильний, компактний, могучий союз російсько-німецько-японський."
Можна сказати зовсім напевно, що всякі Денікіни і Колчаки в разі перемоги над большевизмом лиш так, не инакше, говорили-б до Антанти. Доказів на це маємо аж надто богато. Згадаймо лиш поїздки ріжних Сазонових до Берліна, експедиційний корпус Ґольца, ревеляції "Timesa", найревнійшого апостола російського імперіялізму, і просто "телячий восторг", з якім німецька буржуазійна, а навіть соціялістична преса приймає до відома і сама видумує ріжні перемоги Денікінів і Колчаків над большевицькою Росією. З другого боку зовсім певна річ, що таке становище і такі жадання реакційної Росії абсолютно не заскочили-б державних мужів Антанти і що Антанта вже давно, як тілько почала підпирати російську реакцію, заключила з нею угоду в дусі жадань панросійських імперіялістичних кругів.
Автор цеї статті мав нагоду чути розмову між французькими офіцерами і Москалями. Москалі нарікали на Французів, що вони без волі руського народа признали самостійність Польщі. На це Французи розсміялись дуже сердечно, а один з них, сперши довірчиво руку на рамя бесідника, сказав: "Monsieur! Смійтеся з того признання!" Ми уважаємо Поляків занадто малокультурними і наївними, що-б вони могли знюхати, куди вітер віє... Ті Французи і ціла Антанта признали хвилево самостійність Польщі в тій цілі, щоб 1. Поляки помагали нам відбудувати царську Росію, 2. щоб могти відірвати формально східні польсько-німецькі провінції від Німеччини. Однак будьте певні, і це стверджую словом чести, що в хвилі, як Денікін побідить большевизм, тоді він на основі умови з Антантою забере при нашій помочі назад не тільки Польщу, але й всі німецько-польські провінції, Галичину і Буковину. Адже ми Французи знаємо всі як один дуже добре, що самостійна Польща побіч відбудованої Великої Росії — це наша смерть за яких 10 літ, бо Росія в разі самостійности Польщі стала-б найпевнійшим та найвірнійшим приятелем, союзником Німеччини."
Отже хай Поляки, ці "блаженні вірующі", не думають, що Антанта на випадок вище згаданих жадань переможної російської реакції закипіла-б святим обуренням, що пан Вільзон крикнув би: "це безличність", що Клємансо, цей страшний тигр, цей найбільший ушпорений когут, gallus французької історії, видрапав би очі всяким Денікіним і Сазоновим та й пожертвував би свої острі тигро-когутячі кіхті на оборону малого польського цуцика. І Льойд-Джордж, котрий, як знаємо, і так не дуже одушевлений тою цілою Польщею, не сказав би ні словечка в її обороні. Всі три ці державні мужі в найліпшім разі могли-б для ока заложити блідий, нічого не значучий протест проти московських аспірацій, а в дійсности затирали-б руки з радости, що ось, мовляв, за таку малу ціну, та й це ще чужу, як Польща, могли-б позискати раз на все приязнь Росії і приверненням Польщі в російську провінцію унеможливити на вічні часи зближення й союз між Росією і Німеччиною.
Це стара правда, що кого Бог хоче покарати, тому розум відбирає. Ціла польська політика від упадку Австрії до найновіших часів — це одна низка страшенних політичних промахів, помилок, які тепер загрожують не тільки українській, але і польській державности. Сказав наш Шевченко, що Польща впала і нас роздавила. Тепер можна сказати, що як Україна упаде, то й Польщу роздавить. Поляки ніколи не відзначались великою державною думкою на дальшу мету. Але їх минувша траґічна історія повинна була чейже їх дечому навчити, бо, мовляв, historia magistra vitae. Ба коли Поляк каже, що історія на це є, щоб її не учитись. І дійсно, напр., з української історії майже кождий Поляк знає лиш одно, pardon два слова: "ukraiński hajdamaka". Та годі їх силувати учитись чужої історії. Вистарчила-б може своя власна. Отже, з історично-політичного боку повинен був сейчас після заключення мира між Німеччиною і Entente впасти Полякам в очі незвичайно цікавий факт, для чого Антанта так докладно визначила границю між Німеччиною і Польщею, а східні границі Польщі лишила до нині в воздусі, хоч тут на підставі Вільзонового самоозначення народів польська границя має зовсім виразну етноґрафічну лінію.
Причина цього факта лежить у тім, що Антанта не хотіла за ніяку ціну допустити до сконсолідування нових держав, що повстали на руїнах Росії, себто: України, Білорусі й Литви й підбадьоруючи польські апетити на теріторії цих держав, веліла Полякам робити офензиву на сході, буцім то проти большевиків, а в дійсности в тій цілі, щоб ослабити ці нові держави і підкопати та вичерпати також силу Поляків через воювання з чужими народами та через непотрібну розтрату польських милітарних сил. Може бути, що один член Антанти заявився проти польської аґресивности на сході і приневолив мирову конференцію запротестувати проти польської офензиви в Галичині, однак цей збірний протест був нещирий неоднодушний, піднесений оттак про людське око. Адже ясна річ, що як би Антанта була бажала серіозно припинити польські операції проти Українців, Білорусів та Литовців, то Польща не була-б сміла ні на крок рушитись на сході. Що більшість членів Антанти заохотила прямо Поляків до офензиви проти Українців, це видно з того, що по доконанім факті польської окупації Галичини Поляками Антанта не мала ліпшої роботи, як лєґалізувати тимчасово польську окупацію Східньої Галичини та не противитися зовсім польській політиці нечувано варварського терору супроти української інтеліґенції та селянських мас. І коли Антанта не хоче згодитись на анексію Східньої Галичини до Польщі, то це походить не з її симпатії до української державної думки, тілько звідти, що вона хотіла-б відступити цей край реакційній Росії. Та чи тільки Східня Галичина, Буковина й Бесарабія, Україна, Кавказ, Литва, Естонія мали би, по думці Антанти, творити цей цінний дар для Росії Денікіна, щоб позиськати панросійське правительство для імперіялістичних плянів західно-европейської й американської буржуазії? Рішучо ні! Коли Франція хоче забезпечити себе в майбутнім перед Німцями, то між відбудованою російською тюрмою народів і між Німечиною нема місця на самостійну Польщу. Однак як би між великою Росію з Україною, як російською провінцією, і Німеччиною мала істнувати самостійна Польща, то це неспоримий факт, просто аксіома, що в такім разі нема місця на російсько-французький союз, і всі зусилля Антанти в теперішній Росії, всі її міліярди, які вона кідає на підмогу російський реакції, служили-б тілько на величезне скріплення могучого російсько-німецького союза, зверненого проти Антанти. Чи-ж можна приписувати антантським державним мужам таку наївність, що вони самі мали би працювати над сотворенням російсько-німецького союза тілько з тої причини, що Польща істнувалаб як самостійна держава.
Після перемоги Антанти над Німеччиною Поляки набрали переконання, що Антанта їх найбільше любить з усіх народів і готова за них в огонь в воду скочити. А чи забули Поляки, що Антанта до послідньої хвилі не хотіла признати самостійности Польщі, мимо того, що осередні держави признали її більше, чим два роки тому назад? І треба було доперва признання цеї самостійности російськими соціялреволюціонерами, щоб спонукати не компромітувати довше своєї великої брехні, якою було її проголошення самоозначення народів, і піти в польськім питанню з великою неохотою на зустріч новим демократичним кличам. І тут зайшов дуже характеристичний факт, про який Поляки не мають поняття, а який кидає ясне світло на безконечну облуду Антанти в польськім питанню. Звісно, що перед остаточною відповідю Антанти на німецькі мирові противнесення Льойд Джордж, котрий вірив до тепер в перемогу російської революції в можливість поширення революційного руху по цілій Европі, склонювався спершу в тім напрямі, щоб не упокорювати надто тяжко Німеччини і заявив на пересадні домагання Поляків зглядом Німеччини, що Антанта не на те пожертвувала міліони своїх синів, щоб заспокоювати польські апетити і зовсім не думає починати нову війну з Німеччиною задля Польщі. Та коли офензива Колчака збудила у Антанти надію на відбудову давньої реакційної Росії, тоді цей угодовий настрій мирової конференції зглядом Німеччини нараз розвіявся, і Антанта поставила Німеччині незвичайно тяжкі теріторіяльні умови в користь, як це виходило на перший погляд, Поляків. Та чи дійсно Антанта була рішена продовжати европейську війну з любови до Польщі? Чи є, за виїмком Поляків, такі наївні люди, які в це повірили б? Чи не криється тут за цею зміною фронту Антанти якийсь її задушевний плян, який Поляки мали обовязок відкрити? Отже з'огляду на стремління Антанти відбудувати "єдіну і недєлімую Росію", дальше на основі попереднього неприхильного і просто ворожого її становища до питання самостійности Польщі, а головно з'огляду на те, що через самостійність Польщі відбудована реакційна Росія віддалося б душею й тілом Німеччині, є ясне як сонце, що Антанта, відриваючи польські і німецькі провінції від Німеччини, дала їх лиш позірно Польщі, а в дійсности призначила ці провінції разом з цілою Польщею для будучої царської Росії. Тут міркування Антанти цілком просте: коли відбудована царська Росія одержить з ласки Антанти не тілько давню Конґресівку, але також німецько-польські провінції — східню і західню Прусію, Ґданськ, Познань і Шлеськ, тоді антантско-російський союз буде так могучий і тревалий, що "ні врата адова не одоліють його", бо в цей спосіб буде раз на все відрізана дорога до якогось німецько-російського порозуміння.
Скаже дехто, а передовсім майже кождий Поляк: це-ж неможливо! Адже Вільзон — 14 пунктів, торжественні приречення Антанти, слово чести — це все забезпечує життя самостійної Польщі! Щодо 14 пунктів, то не треба аж історичної перспективи, щоб сконстатувати, що це одинока в своім роді, чисто американська, фантастично величезна брехня, правдивий щироамериканський "humbug". А будувати будучність народа на святочних офіціяльних приреченнях, на почуттю чести в мілітарній політиці, коли мається стілько страшних доказів, що в тій страшенній світовій пожежі топтано і топчеться бестіяльно всі найсвятіші почування і ідеали людей — це що найменш крайня наївність.
Лишається так звана симпатія Французів до Поляків. Як що Поляки вірять, що якась симпатія сильнішого народа будує або руйнує державність слабшого народа і що французька любов до Польщі — це не страшенно рафінована облуда, але щире й глибоке почування, то ця їх легкодушна віра і наслідком того їх легкодушна політика запропастить за короткий час Польщу так само, як запропастили її колишні Поляки через свою легковірність і схиблену державну політику. Ґеоґрафічне положення польського народу так некорисне, що тільки згода і приязнь із українською державою могла-б уможливити істнування й розвій Польщі. Це ясне для всіх, тільки не для Поляків, бо основна риса польського характеру — перецінювання себе самих, погорда до сусідів, санґвіністичний темперамент, який велить їм легко вірити в це, що вони ніби вибрані помазанники божі і що провидіння призначило їх ширити між чужими культуру, якої вони самі не мають, жити понад сили і понад стан і вести супроти своїх сусідів політику звісного польського "psia krew". Їх теперішня експанзія на кошт сусідів нагадує одну байочку, в котрій розказується, що коли точка захотіла стати жабою, то так довго дулася, аж став з неї — нуль.
Ми вже згадали про те, з якої причини Антанта не визначила ще до тепер східних польських границь. Припустім тепер, що російські реакціонери повалять большевиків і на дневний порядок прийде питання російсько-польської границі. Чи думають Поляки, що коли російське реакційне правительство зажадає спершу (щоб мати причину кинутись оружно на Польщу) Галичину аж по Татри, Холмщину, Гродненську і Сувальську ґубернії, то Антанта буде підпірати жадання Поляків проти Москалів? Чи не стане вона зовсім певно по стороні російських жадань, які також зовсім певно не обмежаться на "іскренно русскія" теріторії але дійдуть аж до польсько-німецьких провінцій, відступлених Антантою ніби то для Польші?
І тоді нічого не поможе Польщі французька симпатія, бо Франція хоче мати за плечима Німеччини великого, старого російського медведя, а не малу Польщу, яка через загарбання непольських країв буде так сама мала, ще слабша і подібна до маленької шестилітньої дівчини, що убрала на себе мамину спідницю.
І коли глянемо на результати польської офензиви в Східній Галичини, на Волині, на Білій Русі і на Литві, то бачимо, маючи перед очима махіявельські пляни Антанти в Росії, що Польща зробила все тільки, що було в її силах, для — власної загибелі. Уможливила перемоги Денікіна, який приготовляє для Польщі ту саму долю, що для України, а в самій своїй хаті Поляки замість працювати над усуненням страшної нужди, ще збільшили голод, холод, викликали ріжні убийчі заразливі недуги, наробили до тепер 150 міліярдів марок довгу цею безглуздою політикою "hulaj dusza bez kontusza", женуть Польщу стрім-голов у пропасть власного польського большевизму, а звідси в обійми денікінсько-царської реакції. І коли Поляки хотять спасти свою державу від грозячої катастрофи, то мусять завернути з безглуздої Сєнкевичевої політики "ogniem і mieczem" супроти непольських народів на сході, а передовсім мусять віддати Українцям те, що українське, і всі нові держави на руїнах Росії мусять виступити спільно не тільки проти большевизму, але й проти грозячої антантсько-панросійської реакції. І хай Поляки не забувають отцеї основної правди: без самостійної України не буде самостійної Польщі.
[Воля, 25.10.1919]
25.10.1919