[Унамуно, Міґель де. Мир у війні : роман / з іспанської переклав Богдан Чума ; за загальною редакцією Олега Фешовця. Львів : Видавництво «Астролябія», 2019. – 480 с.]
У рамках великого перекладацького проекту, спільно з Програмою Європейської Комісії «Креативна Європа», видавництво «Астролябія» здійснила черговий транзит художнього твору в нашу культуру. Мова йде про один з дуже важливих як для іспанців, так і для українців роман Міґеля де Унамуно «Мир у війні».
Це розповідь, фабула якої втягує в себе величезний пласт історії, що стосується третьої Карлістської війни в Іспанії та оборони міста Більбао. Та не війна, зрештою, тут є основним пунктом спостереження, вона лиш виступає каталізатором людських душ, що докладно вивчає їх автор у своєму романі. Війна розвиває та розганяє швидкість внутрішнього росту людини, робить її нечутливою до зайвих речей, створює зовсім інші напрямки роздумувань про життя та смерть.
Домінантною в жанровому механізмі цього роману є та частина, що її можна без упереджень назвати романом виховання. Сюжетні лінії, що несуть у своєму тілі ознаки роману виховання є основоположними тут, через них читач бачить зростання молодих людей та їхні пошуки свого місця під палючим сонцем, пошуки Бога як площі опори та боротьбу з гріхом, що іноді успішна, а іноді ― сяк-так. Та всі ці нюанси викшталтовування молодої душі показують горнило, у якому виплавляється пристрасна, жадібна до життя людина з її тонкою організацією думок.
«Мир у війні» показує нам також жанровий пошук автора, який згодом розвине цю романну форму в творі «Любов і педагогіка». Унамуно виховав вісьмох дітей; можна сказати, що задавання темпу життя, представлення його законів своїм дітям дало йому можливість глибоко розуміти поставання людини як людини. Ці осмислення лягають також у його романи, де він наглядно стверджує, що ніщо не може так виховати добру людину, яка розуміє обставини та може опиратися їм, як саме життя. І в цей процес слід менше втручатися батькам ― менше опіки, більше безпосереднього досвіду.
Прикметно, що письмо Унамуно живиться любовʼю до цього життя, воно виростає з повільного, але глибокого усвідомлення живильних імпульсів землі, яка дає силу людині та водночас відбирає її. І цей коловорот людського існування стає предметом роздумувань автора. Унамуно неспішний, він розгортає думку без спецефектів, зі спокоєм мудреця, який заглядає за поверхню речей, бачить, що приховано за симптоматикою явищ. Тому його речення виростають повільно та вдумливо, наче рослина на доброму чорноземі.
Він із тих інтелектуалів, які люблять це життя і розсіюють цю любов у своєму письмі. Унамуно привʼязаний до землі, до розуміння календарно-обрядового трибу життя, яке згинає людину над нивою та водночас розпростирає її до небес. Він абсолютний антагоніст тим сучасним інтелектуалам, про яких пише у своїй книжці «Історія гордині» Луїджі Дзоя: «Західні інтелектуали почуваються належними до форми життя, яке само себе не любить ― не дарма в цьому суспільстві постійно зростає кількість самогубств».
Отож автор розгортає перед читачем історії кількох родів, в яких війну спробували на собі кілька поколінь чоловіків. Вона постійно живе в їхніх розповідях, їхня неквапливість та пишання миром ховає за собою жагу до війни. І в цій парадоксальній формулі захована центральна ідея роману:
«Війну можна зрозуміти й виправдати лише в лоні істинного та глибокого миру: тільки в ньому даються святі обітниці боротьби за правду — єдину вічну втіху; тільки в ньому війну пропонують називати священною справою. Не поза війною, а в її нутрі, в її лоні треба шукати миру: мир — у самій війні».
Власне для цього твердження автор провів читача гірськими плаями, засідками, крайнім напруженням нервів матерів та батьків, що віддавали своїх синів у військо. Вся ця картина розкриває ті суперечливі та іноді зовсім некрасиві лінії життя, що снуються в добу війни. Автор виводить на перший план народ, якому довелося жити в криваву епоху, але попри це він любить, страждає та ненавидить, живе своїм життям привʼязаного до землі селянина, до намолених церковних вівтарів, до темних вуличок міста.
Не заглиблюючись в історичний контекст, у якому відбуваються події роману, слід сказати, що ця війна створила опозитив, у котрому зударилися два типи мислення ― звичаєво-монархічне та ліберальне. З певною умовністю можна також говорити про те, що це була війна старого звичаю з прагненням нового укладу життя. Ці супротивні голки повсякчас зустрічаються в діалогах та монологічних судженнях персонажів. Від них часто віє старосвітським життям, яке вирощувало особливий тип людини, впевненої у тих ритуалах, що кожноденно справляє вона в угоду своєму Богові.
Ось короткий приклад подібної оцінки, яку виголошує священик:
«Він цілком собі добра людина, поважний комерсант, але... ви ж знаєте, що він один із найбільших ліберастів, а його син, отой шмаркач, то той, як мені бачиться, ще щось гірше, ніж ліберал. Уявіть-но собі, він не ходить в неділю на месу!..».
Ці протистояння віри перетворили країну на підчеревину диявола, в якій один вбивав іншого. Та автор не застановляється на етиці смертей, він провадить свою оповідь, розуміючи, що у сумі цих больових множин, у горнилі війни народжується нова якість людини, котра простує уперед напролом зі своєю вірою, із власною формулою розуміння майбутнього свого краю.
Унамуно насамперед розходиться на тому, аби показати читачеві сліпі інстинкти людини, котра дорослішає та намагається вгамовувати їх як не борделями, то церквою, а як не церквою, то війною. І в цьому коловороті імпульсів, що шарпають її з краю в край, кидають у дикі суперечності, які вона сама часто не може собі пояснити, в цьому і триває її насичене подіями та роздумами життя:
«“Бог полишає тільки гордіїв, які не вірять у нього”. Він роздумував про це, згадуючи всіх тих невиправних грішників, які назавжди зберегли набуту в дитинстві звичку помолитися перед сном до Пресвятої Діви, і хоч робили це машинально й сонно, Богородиця однаково помагала їм і рятувала в останню мить. “Що ж би зі мною сталося, якби я не вірив у пекло?” — думав він гордо, бо в його очах віруючий гульвіса був шляхетною особою, розтратником духовного скарбу, якого не вміє цінувати наше жадібне, хитре й підступне суспільство. Отак довільно тлумачив він собі проповіді свого дядька».
У цьому романі можна знайти безліч перегуків із нашим українським сучасним життям. І це свідчить про створення універсальної романної дії, що виказує людську природу як таку. Іспанія свого часу мала ті ж самі хиби, що маємо й ми, коли згадуємо про сучасних інтелектуалів, які пробують осмислювати нам наше життя, котрі самі заплутують себе в сучасних схоластичних формулах, що розбиваються вщент об мур життя звичайної людини. Це те саме мислення трендами, завченими на лекціях словами, що повсякчас виголошуються, але вони ніяк не включені в життя самого мовця, пустопорожні теорії, які підхоплюють люди, що позбавлені власного розуміння терпкого смаку перемог та поразок.
Ось один з таких фрагментів, які як дзеркало нашого життя:
«Серед інших, у клубі він познайомився з таким собі Селестіно, карлістським адвокатиком, запальним балакуном, який нещодавно вискочив з університетського горнила і зразу впав в ораторську гарячку, яку революція розносила Іспанією. Він був один із тих, кого газети називають «наш молодий освічений співробітник», був конвеєром фраз і цитат, придумував прописні істини, у суті всього довкола бачив і твердження, і заперечення, і готові зауваження з приводу, класифікував усе на світі і на всі думки навішував ярлики. У шорах освіти вроджена схильність його духу до однобокості та поверховості тільки зміцніла».
Унамуно дуже уважно ставиться до незайманості людської душі, автор навіть не намагається дистанціюватися від своїх захоплень сільськими днями, що проживає їх його герой Іґнасіо, який приїздить до села та зустрічає там дівчину. І там, на вигонах села, уся похіть, з якою він відчайдушно боровся в брудних борделях міста, з тими «чортицями» в панчішках, переростає у зовсім інші відчуття. Тут він бачить дівчину, яка є безпосереднім продовженням природи. Автор представляє це враження настільки планомірно, спокійно, без шарпань та надриву, що слова снуються у тиху музику зачудувань героя:
«І поки Іґнасіо поїдав її очима, дівчина щиросердо заливалася сміхом. Одного дня він побачив її на стіжку сіна, і йому аж памороки забивало від його пахощів, і кров вдарила у скроні, і його накрила хвиля шалу, а дівчина просто дивилася на нього і сміялася. Донька вітру, води і сонця, її краса аж світилася здоров’ям; її спокійна радість була така ж, як і радість полів. На її лиці відбилася свіжість землі, в яку вона вросла, як те дерево, але й спритна була, мов кізонька; витончена, мов ясен, міцна, як дубочок і пишна, як цвіт каштана. Та над усе, очі — оті круглі великі очі, які дивилися на нього спокоєм гір! Вона була дитям села, згустком гірського духу; зрóсла на молоці дужої корови й нагрітому сонцем кукурудзяному зерні. Іґнасіо бачив у ній утілення всього свого душевного труду і внутрішніх змін за цей прожитий на селі час; всі свої враження про ті дні він зберіг у збірному й повнокровному образі цієї дівчини».
За цією ніби хуторянською простотою опису захована пристрасна любов до свого народу, упокоєний у словах біль та радість, що переймає на себе автор роману, велика непохитність його віри у правду минулого, що тихо спливає рядками його книги.
Це стосується також і описів мобілізації, яка ніколи не буває плавною та тихою, як і кожна жертва, якою людина хоче домовитися зі своїм майбутнім, віддаючи йому щось із теперішнього:
«Батьки відмовлялися віддавати своїх синів, але священик їх переконував і погрожував, тож, урешті-решт ті поступалися; але були родини, які віддавали своїх милих хлопчиків одразу. Говорилося про виїзд до Америки, про тісноту в хаті — тож нехай іде на війну та навчиться жити, а працювати можуть і жінки зі старими та з волами. Та над усе — треба ж захопити Більбао. У деяких обійстях стояв плач, бідкання, матері виціловували синів, та, здебільшого, чоловіки просто виходили з дому, щоб виконати свій поважний обов’язок. А одна матір навіть сама привела сина, мовивши на прощання: “Йдеш за віру святу, може, і загинеш...” Ці чоловіки ступали мовчки, замислені, так ніби йшли до шлюбу з жінкою, яку для них обрали батьки».
Унамуно також показує зростання чоловіка такою висхідною, що простує від народження до смерті. Реалізм як орнамент цього наративу воскрешає в сучасному читачеві давні та прості істини, що забуваються в стильовому хаосі сьогодення. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі та віри, істини про зрілість та відповідальність, які множаться стократ в людині, котра проходить випробування.
Романний «молот випробувань» виковує тут особливий тип чоловіка, що ми й спостерігаємо за ним на цих сторінках:
«Військовий розпорядок загартував його: перевиснажив тіло, але очистив душу контактом із суворістю землі. Інколи Іґнасіо ще опановували грубі й минущі бажання плоті, втім він очистився від брудної й ницої бентеги духовної. Гірське повітря його вичинило, вивіяло з нього вуличні міазми, злізла ота огидна шкура, він став чистим і міцним — таким, як його народили в Господній любові батьки».
Загалом про стильову специфіку роману можна зробити окрему студію, котра показала би обличчя, що заховане за лаштунками оповіді, яке посміхається та горює разом з цими дітьми, що пройшовши складний шлях, лягають мертвими у рідну землю. Все, про що пише автор, стугонить любовʼю його серця ― від боїв, переходів до похорон. Ці прості, як лункий та далекий відгомін церковних дзвонів слова, дають сильну та рельєфну картину романної дії, таку сильну, що все це розкривається наче перед тобою. Уява тут сильніша за реальність:
«Потім, коли на тлі мармурового неба проступали контури гір, а світло відділялося від тіні, лунав дзвін вечірньої молитви, зосереджений й глибинний, як голос стомленої землі; і нарешті в сутінках дрижав останній передзвін, запрошуючи сíм’ї, що вже посходилися докупи в хатах, спільно помолитися за душі своїх покійних, похованих, але не забутих родичів. Хоча завжди лунав той самий дзвін, він здавався зовсім різним у різну пору дня».
Унамуно дає читачеві розуміння болю як основу переродження людини, а через окремого персонажа ― цілого народу. І він наче перебирає цей біль на себе. Такий цавет танем по-іспанськи.
