Цьогорічна Фройдівська лекція відомого німецько-австрійського психоаналітика Вольфганга Мартіна Рота цікава не тільки своїм текстом, а й мета-текстом: вона дає уявлення про те, як думають про нас і Україну навіть прихильні до нас німці. Не буду про те, що разить менторський тон цивілізатора, який учить аборигенів, які завдання їм треба виконати, щоб наблизитися до цієї вищої цивілізації — двічі при цьому з осудом згадуючи про німецьку теорію меншовартісних недолюдей. Вражає те, наскільки глибоко в його лекції сидить російська матриця сприйняття України, наскільки російськими очима він бачить нашу історію і дійсність. В цій матриці є тільки наративи радісної зустрічі українцями німців 1941 року як визволителів, наративи українського антисемітизму, наративи переслідування українцями поляків, наративи звірств майданівців в Одесі тощо — і саме ці наративи, виявляється, нам треба "запровадити" в свою суспільну свідомість, якщо ми "шукаємо свого місця, можливо, навіть серед націй Заходу". Україна вибрала Президентом єврея, але ще тільки мусить відмежуватися від антисемітських традицій; натомість злочини НКВС, виявляється, стосувалися лиш тільки українських націоналістів, які, зрозуміло, співчуття не варті, бо "вбивали єврейських втікачів у лісах" (це відома історія масакри євреїв польськими селянами в лісах під Ланцутом — але хто би розрізняв цих недоцивілізованих тубільців); характерно, як в "концерті багатошаровості українського суспільства" він виловлює голоси тих, що "відчувають себе дискримінованими через те, що говорять російською", – іншими словами тих, що підтверджують наратив отої російської матриці про Україну.
Одинадцять років він їздить у галицький Трускавець, але австро-угорської історії України він взагалі не бачить (говорить про дитинство України тільки в сім'ї "царської Росії" — як не згадати совдепівське "семью нерушимую народов свободных сплотила навеки Великая Русь"), відповідно, в його розумінні "процес відмежування почався з 1917 року", а не, скажімо, за європейської Весни народів 1848 року, коли у Львові було задекларовано єдність підавстрійських та підросійських українців.
Але, з іншого боку, неросійський погляд на Україну може зруйнувати таку гарну метафору сепарації її від Росії як підліткового процесу відмежування, діалектика якого полягає в необхідності повернення до сім’ї. До Росії, себто.
Орест Друль
Вольфганг Мартін Рот, психоаналітичний психотерапевт у Відні, аналітик навчальних груп у Німеччині, Австрії та Україні (Трускавецький проєкт з психотерапії), засновник австрійського щорічника групового аналізу, член німецького центру міжнародного ПЕН-клубу, голова австрійського комітету «Письменники-в'язні» австрійського ПЕН-центру
Вираження досвіду словами
не дає нам бути лише жертвою.
Петер Бірі
Вже одинадцять років я їжджу в Україну на Трускавецький проєкт і багато чого тут вчуся. Наприклад, цього анекдота, почутого, щоправда, ще до війни: батько сімейства проходить військову службу і лише на вихідних приїздить додому в гуцульське село до жінки та сина. Одного разу по приїзді додому жінка каже йому: сьогодні я маю піти на цілий день до мами, буду пізно, подбай про малого і побався з ним нарешті. Коли мама пішла, батько вирішив забавити хлопця, показуючи йому свою військову амуніцію, до якої входила і ручна граната. Синові дуже закортіло побачити, як діє ручна граната, і він просить її запалити. Батько відмовляється, син нарікає: ти ніколи зі мною не бавишся! Тоді батько таки йде із сином на город, щоб пограти у війну, вони кидаються на землю, батько вихоплює гранату, знімає запобіжник, схоплюється на ноги і хоче кинути гранату в ліс. І тут він посковзується, граната летить йому з рук і падає між стіною будинку і дерев’яним туалетом. Лунає сильний вибух, дошки розлітаються навсібіч. Все розтрощено. На місці зниклого дерев’яного виходку розчахнувся великий кратер, стіна будинку рознесена вщент. Запала тиша. «Ого, татку, супер!» — каже син у захваті. Батько раптом стає дуже серйозним і каже: «Слухай мене уважно, сину. Зараз головне — щоби про все це не дізналася мама!»
Хотів би поділитися з вами своїми роздумами щодо імплікації цього анекдота, про що би він міг натякати щодо ролі жінок та чоловіків в Україні…
Перш ніж я говоритиму тут перед вами про очевидне, що лежить на поверхні, — та про те, що, можливо, за ним приховується, — дозвольте мені одне герменевтичне зауваження в сенсі філософії Ганса Ґеорґа Ґадамера щодо мого передрозуміння.
Я стою перед вами як німець, який народився по Другій світовій війні та проживає в Австрії. Тобто я родом з країни, що свого часу напала на Україну, щоби зробити її колонією недолюдей. Навіть якщо в Україні й існував наратив про те, що цей напад у 1941 році був звільненням, однак нам досить точно відомі цифри мільйонів жертв…
Трускавецький проєкт завжди відбувається у травні та серпні, отже 9-го травня я сиджу в малій групі, де іноді хтось із учасників каже: сьогодні – День перемоги… Можливо, те, на що я герменевтично натякаю, мені вдасться описати за допомогою однієї сцени, свідком якої я став:
У Трускавці – святкування 20-ї річниці започаткування освітньо-психотерапевтичного проєкту. Відбувається велика аналітична група, яку веде австрієць. Саме минуло пів року після порушення міжнародного права анексією Криму. Велика група розпочалась, абсолютно несподівано австрійський ведучий вкинув фразу, жодним чином не пов’язану з тим, про що якраз говорила велика група: «Ленін і тепер живіший за всіх живих!» Велика група повністю спантеличена, а далі один з учасників сказав наступне: Уявіть собі, що український ведучий великої групи приїздить до Німеччини і каже на великій групі: «Гітлер і тепер живіший за всіх живих!» Це попало в саму точку. На додачу ведучий великої групи повідомив, що прибув сюди просто з анексованого Криму — мовляв, урешті-решт, не можна дивитися на цей конфлікт однобоко, а слід почути і російську сторону конфлікту.
Облишмо наразі стиль ведення групи цим ведучим, що нав’язує їй свою тему, не звертаймо наразі уваги на те, що він у своєму нарцисизмі цю групу «викрадає з метою отримання викупу» — зробити себе темою групи, насолоджуючись цією інсценізацією… Незважаючи на все це, у моєму контрпереносі залишилось іще дещо: чи не було це, власне, маленьким австрійським вторгненням? Ось що я маю на увазі під герменевтичним саморозумінням.
Вже одинадцять років я їжджу до Трускавця — і став у цій країні свідком процесу, що сягає від Майданів до війни на сході, вилившись у вибори Президента єврейського походження. Звичайно ж, я ніколи не збагну цього процесу у всіх його імплікаціях, однак мене запросили сюди поділитися своїм психоаналітичним і групоаналітичним баченням. За допомогою конструктів Фройда спершу я спробую зробити психоаналітичне тлумачення того, що відбувається тепер в Україні, запропонувавши гіпотезу, аби потім у третій частині описати процес, як я його переживаю, з точки зору групового аналізу і на прикладах процесів великих аналітичних груп, на яких мені довелося бути присутнім.
I
Фройд у «Трьох нарисах до розвитку сексуальності людини» розвинув свою концептуалізацію підліткового віку як фазу двочасовості сексуального розвитку, він бачить її як другий (після інфантильної фази) поштовх потягів/трібів у пубертатному періоді:
«Факт двочасовості [двохетапності – прим. пер.] розвитку сексуальності людини, тобто переривання цього розвитку латентним періодом, видається нам таким, що заслуговує на особливу увагу. Виглядає на те, що це зумовлює здатність людини до розвитку вищої культури, проте водночас і її здатність до неврозу». (1905b:135).
Функція прориву потягів у пубертатному періоді полягає у неймовірній тязі сил та потягів, що уможливлює нове структурування особистості — тобто серед іншого може розв’язувати ранні дитячі фіксації та знаходити нові вирішення едипального конфлікту. З’являється можливість вивільнитися з вузьких рамок сім’ї, долучившись до груп однолітків, і здобувати цілком нові суспільні досвіди.
У своїй праці «Невдоволення у культурі» Фройд знову підхопив цю думку:
«Ми вже здогадались, що одним із головних прагнень культури є згуртовування людей у більші одиниці. Проте сім’я не хоче відпускати індивіда. Чим сердечніше пов’язані між собою члени родини, тим більше вони часто схильні відокремлюватися від інших, тим важчим буде для них вступ до ширшого життєвого кола». (1930: 462f).
Продовжуючи думку Фройда, концептуалізація антагонізму сім’ї та суспільства Маріо Ердгайма створила інструмент, що допомагає зрозуміти названі процеси на поглибленому аналітичному рівні. Зрозуміти те, що сім’я і культура антагоністично протистоять одна одній — причому тут «антагоністично» означає, що йдеться про протиріччя, непіддатне справжньому розв’язанню.
У своєму новаторському дослідженні 1984 року «Суспільне продукування несвідомості. Введення в етнопсихологічний процес» Ердгайм ставить питання взаємозв’язку культурної еволюції та суспільного продукування несвідомості. Тобто йдеться не про Несвідоме індивіда в його інтрапсихічному обмеженні, а про надіндивідуальне продукування неусвідомленості в колективах. Позаяк процес культурних змін розглядався досі з точки зору розвитку та ускладнення когнітивних структур, тобто концентрувався на еволюції свідомості, Ердгайм ставить питання релевантності Несвідомого для культурного розвитку.
В основі його суджень лежить специфічне динамічне поняття культури, яке він виводить, опираючись на Фройда. Маріо Ердгайм аналізує цей процес суспільного продукування несвідомості у двох сферах: з одного боку — з точки зору панування і насильства, з іншого боку — центральну роль у зміні культур він відводить підлітковому віку. Обмежуся тут його роздумами щодо останнього.
Для Ердгайма криза підліткового віку є «біографічним вираженням» антагоністичного співвідношення між культурою та сім’єю. У своєму аналізі співвідношення між підлітковістю та зміною культури він доходить висновку, що підлітковий вік є однією з передумов того, що людина творить історію, що успадковані інституції не лише передаються з покоління в покоління, а й змінюються. Підлітковість несе в собі специфічний потенціал змін.
Прорив потягів у пубертатному періоді послаблює сформовані перед тим у сім’ї психічні структури, тим самим створюючи рамки для нового структурування особистості. Це нове структурування уможливлюють нові досвіди, що виходять за рамки сім’ї. З’являється можливість піддати ревізії ті вирішення едипального конфлікту, що були знайдені в латентному періоді. Розрідження набутих в сім’ї психічних структур дозволяє людині розвивати нові, не притаманні її сім’ї форми адаптації та культури.
Це пов’язано з психосексуальним розвитком. Ідеться про підмічену Фройдом так звану двочасовість впливу потягів. Словами Ердгайма: «Перший поштовх потягів, що починається з едипальної фази, веде за собою адаптацію до стабільної консервативної структури сім’ї; другий, що починається у пубертатний період, спричиняє адаптацію до динамічної, експансивної структури культури. При першому насамперед ідеться про засвоєння умов, заданих наперед. Однак при другому процесі адаптації на передній план виходить уже інновативний момент. Під тиском антагонізму між сім’єю та культурою індивід має розвинути свою здатність до культурної та суспільної адаптації». Це був Ердгайм.
II
Ердгаймова концептуалізація антагонізму сім’ї та культури і підліткової фази як децентруючого поштовху, що стрясає «фіксацію» в межах сім’ї, дає мені розуміння сучасних процесів в Україні.
Отже, моя теза наступна:
Процеси в Україні, починаючи з проголошення незалежності у 1991р., продовжуючи Помаранчевою революцію 2004 року та Революцією гідності з прогнанням Януковича як російського намісника в 2014 році та завершуючи війною на сході (ATO), психоаналітично можуть розумітися як частина підліткового процесу відмежування.
Завдяки такому тлумаченню проявляються несвідомі процеси, що криються за маніфестними суспільними процесами, проте визначають їх у тому сенсі, в якому Ердгайм говорить про «релевантність несвідомого для культурної еволюції».
Відтак можна би було розглядати національні прояви непокори і опору — такі як проголошення незалежності, обидва Майдани та врешті опір у війні на сході — як великий підлітковий процес відмежування, що виводить Україну зі сфери впливу радянської та російської родини. Причому слід зауважити, що це була родина, яка репродукувала переважно всі негативні властивості сім’ї як такої.
Від чого Україна мусить відмежуватися? Від соціалістичних утопій, від антисемітських традицій, від свого дитинства у царській та радянській Росії… Цей процес відмежування почався ще з 1917 року, проте щоразу переривався.
Можна би було сказати: підліткове відмежування тоді ще не спрацювало. Тобто знову і знову поставало завдання розвинути нові форми відмежування. І от тепер Україна стала прокладати свій шлях до демократичних націй. Те, що Ердгайм називає культуру протилежним полюсом до сім’ї, для України є тепер світом націй, серед яких вона шукає свого місця — можливо, навіть серед націй Заходу.
III
Кілька років тому, ще до другого Майдану, мені розповідали, що коли щороку у Верховній Раді депутати встають зі своїх місць під час хвилини мовчання пам’яті Голодомору, то деякі з них завжди залишаються сидіти. Вони стверджують, що не було в Україні жодного сталінського масового вбивства, а були голодні роки. Оце я і маю на увазі під ідеєю суспільного продукування несвідомості. З певних мотивів із суспільства витісняються реальності минулого.
Мені завжди кидалося у вічі, що на багатьох великих групах у Трускавці, які мені довелося пережити за останні 11 років, відфільтровувалася суспільна реальність. Надзвичайно рідко тематизувався досвід Майдану, за винятком однієї пам'ятної, насиченої та хвилюючої сесії великої групи у 2015 році.
Виглядало на те, що велика група хотіла бачити себе місцем укриття, де не мусиш стикатися з війною. На відміну від інших, я вбачав у цьому не заперечення реальності, а бажання прихистку в безпечному місці — на подобу перебування в безпечному бункері, де не мусиш боятися ударів бомб.
Проте на великій трускавецькій групі вісім місяців тому сталося наступне:
одна учасниця розповідає, що в її місті встановили пам’ятну стелу з фотографіями загиблих на фронті поруч із часто відвідуваними кафе. Вона каже, що їй боляче бачити поряд одне та інше. У неї самої 15-річний син, і вона питає себе, чи готова би була відпустити його з часом на фронт.
Ці слова викликали лавину інших слів від жінок, що хвилюються за своїх чоловіків, синів, а також батьків, які працюють на лінії фронту. Одна жінка розповідає про загибель свого батька під час бойових дій за кордоном. Саме жінки говорять тепер про війну.
Потім один чоловік каже про своє почуття провини через те, що він не на фронті. Це велика тема в українському суспільстві, що відобразилася навіть на засіданні стафу невдовзі після початку війни, коли колега повідомив, що провідував друга, що стоїть на фронті, і як його мучить сумління за те, що він сам там не бореться.
Парадоксальність того, що тут усе нормально, але на фронті щодня є загиблі, стає відчутною на великій групі — подібно до пам’ятної стели поруч із кав’ярнями, які працюють у нормальному режимі.
Група це спростовує. Війна відчувається всюди — деякі учасники показують, скільки реальності має ця війна у їхньому житті. Далі виникає щось на подобу національного діалогу, коли один з учасників каже, що став би на захист своєї країни, якби перетнули Дніпро чи напали на Львівську область. Це зауваження викликало цікаві дебати.
Ознакою будь-якого націоналізму є стверджування культурної гомогенності — якої, власне, не існує. Радикальний націоналізм прагне абсолютизації культурної лінії, як це спробували зробити декретом про мову в Україні після другого Майдану.
Проте хвилюючим для мене у продовженні цієї великої групи було те, що вона розвинула свого роду національний діалог, який був чимось на кшталт реабілітації неоднорідності. Межі, введені учасником, не залишилися без уваги: почали зголошуватися учасники родом з Луцька чи Одеси, дехто виявився з Криму, хтось наголосив, що один з його батьків єврейського походження.
Виник концерт багатошаровості українського суспільства, серед іншого додалися висловлювання учасників, які відчувають себе дискримінованими через те, що говорять російською.
Моє зачудування групою не зникало. Вперше за стільки років роботи тут я став свідком національного діалогу. І хоч роздратування й агресія були відчутними, все ж це була розмова про національні відмінності, діалог, що зачіпає за живе.
Як груповий аналітик я хотів би, з одного боку, висловити свою повагу щодо можливості такому діалогу відбутися. Однак я хотів би ще піти на крок далі. Крім того, Ердгаймова концепція продукування несвідомості в суспільстві дає можливість розуміння, які, можливо, у минулому свідомі процеси витісняються згодом у несвідоме.
Наочним прикладом служать депутати, які раніше не вставали у пам’ять про Голодомор на засіданні Верховної Ради. Я розумію, що в Україні існує дійсно складний наратив щодо різних злочинів, скоєних на цій території. У моєму сприйнятті ззовні я бачу їх не гомогенними.
Є злочин сталінського Голодомору, є НКВС з їхніми злочинами щодо українських націоналістів, є злочини німців щодо українського цивільного населення, є німецька теорія меншовартісних недолюдей, що призвела до того, що саме з України було вивезено до Німеччини на невільну працю більше чоловіків та жінок, ніж з будь-якої іншої окупованої країни. Є радянська повторна окупація з її репресіями, є польський наратив щодо переслідувань і вигнань меншин; зрештою, є жорстокий наратив багатомільйонного викорінення єврейського населення німцями, яким допомагали українські поліцаї та бандерівці, вбиваючи єврейських втікачів у лісах…
Є новий наратив окупованого Криму та переселенців зі сходу — і загиблих в Одесі невдовзі після другого Майдану. Запровадження, але й пропрацювання у болючих діалогах цих наративів постраждалої сторони/жертви у прагненні національної гомогенності з огляду на історично зумовлену негомогенність цієї країни – ось це, напевно, і є тим завданням, перед яким стоїть ця підліткова нація, і виконання якого було би більшим успіхом, ніж усі економічні досягнення.
IV
Заключні слова
У підлітковій кризі необхідність вивільнення зі структур сім’ї, із «затишку звичного» (дуже вдале формулювання Ердгайма) у напрямі до суспільства є зрозумілою, однак у чому полягає діалектика, необхідність повернення до сім’ї? Для чого це потрібно, якщо прорив у культуру, у світ вільних націй вдається? Чого забракне тому, хто покине свою родину назавжди?
Це інше є комплементарним до процесу відмежування від сім’ї: повернення з культури чи суспільства до інтимності власної родини чи спільноти, що її нагадує, мікрокосмос інтимності, ознакою якого вже не можуть бути застиглі межі. Це пункт призначення у рідному для того, хто проклав свій шлях широкими просторами світу. Тобто зворотній шлях із осуспільнення назад до єднання.
Це означає можливість повернення до Тараса Шевченка, до традиції, до Церкви і до українських інституцій. Однак українські інституції (можливо, за винятком Церков) втратили довіру до себе, у будь-який момент вони можуть бути керованими чи навіть купленими олігархами. Довіра до них спершу має бути відновлена. Це причина корупції в країні. Одне із завдань, перед якими стоїть сьогодні Україна після того, як їй певною мірою вдалося здійснити підлітковий процес відмежування, — це бути креативною і взяти на себе відповідальність. Утопічні уявлення слід переглянути — наприклад, нові бажання інфантилізації, далі грати з себе дітей, цього разу дітей Заходу та західної економіки, наївно думаючи, що тоді в Україні настане порядок.
Не треба шукати нових господарів, нових батьків, а поставити питання: яку культурну ідентичність може набути Україна як доросла нація і яке місце зайняти у співдружності народів. Ці внутрішні конфлікти мали би вирішуватися й обговорюватися таким чином, як це показала описана вище велика група.
Німеччина після війни не відразу, проте згодом рішуче взяла на себе відповідальність за свої злочини. Хто відвідує німецьку столицю, той бачить у центрі міста пам’ятник, якого не знайдеш у жодній іншій країні Європи. Пам’ятник ганьби у пам’ять про злочини, що були скоєні під час Другої світової війни в ім’я німецького народу. В Австрії з цим завжди трохи було важче.
Як психоаналітик можу вас лише осмілити до ведення вашого болючого діалогу один з одним, навіть якщо при цьому не обійдеться без суперечностей і жорстких контроверсій. Розходиться на тому, аби зробити ці речі можливими до обговорення. «Вираження свого досвіду словами не дає нам бути лише жертвою», – каже філософ і романіст Петер Бієрі. Жива демократія живе тим, що певні речі дійсно ставляться на обговорення, що є місце для дискусій, навіть якщо вони болять і роз’єднують.
Сподіваюсь, ви помітили, як обдарувала мене ця країна, як багато я тут навчився, і не лише геніальних анекдотів. Моє сподівання є, звичайно ж, егоїстичним, а саме таким, що ми, групові аналітики, нашою роботою можемо зробити невеликий, але важливий внесок у те, щоб Україна справилась зі своїми «постпідлітковими» завданнями.
26 вересня 2019
Переклад з німецької Вікторії Слюсаренко
13.10.2019