З Мистецтва.

Нова сила в области нашого оперового співу.

Модерня війна, — ця в середники войовання та поборювання ворога така нечувано богата модерня війна, витворила і довела до вершин досконалосте одно оружжа, яке іноді так стихійно необчислиме, могутнє та страшно побідне, що приходиться думати, неначе-б у ньому і тільки в ньому, у цім чародійно могутнім, страшливо побідоноснім оружжу, — був весь тріюмф, була вся тайна хисту модернього войовання. Це не залізо, ні сталь, ні жар динамітів, ні вбивчий екразіт, воно гордійших висот досягає ніж літак, та в грізнійших глибинах потопає ніж торпедо, — а проте ніяким майстром новітньої техніки не придумане, ніяким фабричним робітником не виковане.

Воно — стихійно необчислиме, могутнє та страшно побідоносне оружжа, якому на імя — Слово.

Слово Пропаґанди.

Хто-ж з нас, навіщених трівогами сучасників останньої війни, не бачив тої іноді демонічно далекосяглої творчости, що її по обох боках Океану викликувало після волі борців за останніх літ воно — те слово пропаґанди? Прилюдної та вічевої, денникарської та публіцистної, громадянської та державної, научної та художницької пропаґанди?

Хто з нас не подивляв її великанських успіхів?

Хто з нас не почував в собі жагучої потреби, — звернути очі і на своє суспільство і сказати і кликнути тому свойому суспільству, щоб воно у свойому середовищу збирало та гуртувало та брало в свою службу всі ці середники, всі творчі сили прилюдної та вічевої, денникарської та публіцистної, громадянської та державної, научної та художницької пропаґанди, які є в своєріднім середовищу і які можна і треба видвигнути на фронті боротьби?

Так ось чому хочемо сьогодні звернути увагу українського громадянства на одну, щойно розвиваючуся творчу силу в области нашого оперового співу, на одну молоду людину, якої великий талан вже нині, по думці знавців, є запорукою нових лаврів для слави нашого національного співацького мистецтва, думаючи, що всяка справді творча сила має нині обовязково стати словом народньої пропаґанди, оскільки громадянство подбає про те.

Бо де сьогодні, в часах безмежньої Культурньої Руїни те громадянство, яке могло-б сказати, що йому не треба творчих сил? Що йому вони байдужні?

***

В найближчій близи до Опери. І. Walfischgasse 4/26. Це четвертий поверх. На дверях картка: Теодор Пасічинський.

Так це тут. — Це його імя.

Ось він виходить і витає мене. Яка це дивно молода людина! Адже за ним за останніх часів мира — діяльність ґімназійного катехита та діріґента всіх українських хорів у престольнім Перемишлі, — а за війни спершу служба полевого душпастира, а опісля московський полон, страждання інтернованого в Москві та Рязані, утеча з полону та повна небезпек мандрівка до своїх, — а проте, яка це дивно молода людина! Висока, рівна як малюнок постать, кождий рух, погляд очей і звук його голосу, — все в нього таке молоде, повне життя і повне якоїсь, хотілося-б сказати — весняної ніжности, що гість захоплений ідеалізмом його художницького стремління ще перед тим, заки п. Пасічинський стає на його просьбу дещо про себе оповідати. Бо почувається те, що стихійна молодість того чоловіка поборе всі трудности, оскільки буде мати змогу праці.

Говоримо спершу про війну та про мир, про Москву та Разань, про Версаль, Україну та пана Клемансо; мій привітний господар гостить мене гарненькими яблоками, але я все таки — не даюся йому заговорити.

— Ви тепер вчитеся у Відні співу у звісного професора Робінзона? Так то він у виставленім Вам свідоцтві звертає увагу Українського Правительства на те, що Ви, володіючи як співак шести европейськими мовами, розпоряджуєте тим самим великим репертуаром та що в злуці з тим у Вас — після проф. Робінзона — завдяки Вашому голосові спромога — стати світовим тенором першої міри?

Мушу, правда, довше просити, бо п. Пасічинський чогось дуже несміливий і невимовний там, де властиво слід йому чванитися, — та вкінці грамота цінного свідоцтва проф. Робінзона у моїх руках. Що це за свідоцтво! Що це за свідоцтва!

...Стверджую, що є обовязком Українців підпомогти п. Пасічинського стіпендією... Його знаменитий героїчний тенор, його надзвичайний талан у співі, його постать — це ґарантії, що він після доброго вишколення стане першорядним тенором, окрасою свойого Народа..."

А проф. Lermoie — в Парижі:

... Тенори такі, як п. П. — рідкі. Голос його повен світла, тепла і солодкости..."

А проф. Disconсі — в Москві:

... Кождий тон тенора п. П. — на вагу золота. Я чув і учив богато співаків: але стільки мякости і солодичі, а заразом стільки сталевої сили і срібла в однім і тім самім голосі — я ще не стрічав..."

А побіч цих закордонних поваг — наш славний знавець, діріґент Української Капелі — п. Кошиць:

... Художня Рада Української Республіканської Капелі має честь повідомити Музичний Відділ Українського Міністерства Освіти, що у Відні, в консерваторії, зараз обучається співу Українець Теодор Пасічинський, лірико-драматичний-тенор великої сили, надзвичайної красоти тембру і самого широкого діяпазону. Перші професори Відня видали йому свідоцтво, як найкращому сучасному тенорові Европи. Зараз цей чоловік повинен їхати до Італії задля скінчення музично-вокальної освіти, — але становище його абсолютно критичне; за браку коштів не тільки подорож до Італії йому недоступна, але не можливо навіть саме звичайне істнування..."

Читаю те все раз, другий і третій — і дивлюся на хлопячо молодече лице Пасічинського та на його повні вислову очі і — мовчу. Опять стаю думати про Верзаль, Україну, пана Клемансо та царсько-московських большевиків, які хотіли-б ще раз докласти залізну руку на уста України, і мовчки тішуся зза того, що ні пан Клемансо, ні царські большевики не скасують ніколи Льогенґріна. І чогось від серця, з душевної потреби прошу:

— Дозвольте-ж вчути той Ваш голос.

І от комнатою, дуже просторою комнатою стають нестися звуки з "Bajazzo", з "Entführung von Serail", з "Cosi fan tutte", з "Льогенґріна" та з "Pique-Dame". Мій господар щедрий, як всякий великий талан. А крізь отверте вікно бачу, як на поверхах камениць напроти нас збирається в кілька хвилин ціла авдіторія і слухає з увагою, з напругою, з захопленням слухає... І несвідомо вичувається все те, про що читалося у славних професорів: і мякість і солодкість і срібло і сталеву силу. Сталеву — бо хоч дуже простора комната, то видатнійші форта нашого співака її трохи не розсаджують. І чую, як там ці чужі — апльодують, довго і горячо. Чужі, принагідні, раз один стрічаючіся з нами люде.

А свої? А ми?

Українці! Не давайте загибати своїм талантам! Не лишайте на розстаях безпомічної самоти потрібуючих допомоги художників з під прапора народнього мистецтва, відаючи, що сьогодні наш кожний талан — це наше одиноке, чародійно-могутнє, проти ворога страшливе побідоносне оружжа.

Головно-ж слово нашої пісні.

Наші співаки.

Але вибраним талантам між ними хай помагає ціле громадянство, бо творчість їх стане радостію цілого громадянства.

Чи мають помагати чужі?

І так собі купувати Юдовим золотом наших людей, як купили собі Адама Дідура?

Ні, Українці!

На те ми нині своєдержавний народ, що-б для потрібуючих наших синів з під стягу Мистецтва було золото своє — золото України.

[Воля, 11.10.1919]