Діло так чи сяк іде до листопада, а це означає – до Майдану. Минула неділя цілком недвозначно про це нагадала. Що ж, будемо вважати цей протест першим попередженням. Залишається лиш порівнювати: чи ми сьогодні знову перебуваємо на рівні т. зв. харківських угод (весна 2010-го) – тобто до повноцінного масового протесту нам ще дозрівати й мучитися довжелезних три з половиною роки, а чи вже семимильно наближаємося до кульмінації з вільнюським самітом (листопад 2013-го)? Думаю, що з огляду на війну і значно вищу напругу нашого теперішнього «бути чи не бути», ми ближчі до другого варіянту. Тобто трьох із половиною років на протестне розгойдування в нас просто немає.
Втім можливо, що насправді ми десь посередині.
Тим часом кидається в око одна незаперечна і, щиро кажучи, очікувана обставина: методички провладних коментаторів залишаються незмінними з тих-таки януковицьких часів. Маємо виразне і систематичне підтвердження того, про що я писав ще в часи президентської кампанії: «нові обличчя» є лише софт-версією старих із партії реґіонів. Деякі сумніви можуть виникати хіба щодо «софтовості». Але вже найближче майбутнє покаже: не дай Боже, все виявиться якраз навпаки і стара партія реґіонів буде нам здаватися софт-версією нинішньої «молодої команди».
Два лейтмотиви провладних методичок, на які не можу не звернути уваги, промалювались останніми тижнями у зв’язку з підписанням горезвісної формули Путіна – Зеленського, що її задля заморочування в нас дотепер називають формулою Штайнмаєра. Цей прийом (із підміною авторства), до речі, й сам по собі заслуговує на увагу. З одного боку, прив’язування схованого за «формулою» капітуляційного пакета до складно вимовлюваного німецького прізвища покликане сяк-так заспокоювати проєвропейську громадськість країни: цього, мовляв, бажає для нас не Москва, а Європа. З другого боку – викликати обурення критичних щодо Заходу патріотичних кіл такою нібито німецькою ініціятивою: продажна Європа, мовляв, уже змовилася з Москвою й кинула нас. Таким робом кремлівська технологія намагається вбити не одного, а щонайменше двох зайців.
Ведемося ми на це чи не ведемося? Відповісти складно. Нібито не ведемося, бо «формули» переважно не сприймаємо – причому не сприймаємо її активно й навіть аґресивно. Й водночас нібито ведемося, бо складно вимовлюване німецьке прізвище таки увійшло до нашого актуального політичного словника і звучить у наших внутрішніх суперечках мільйони разів на день. Українці таки навчилися масово вимовляти слово «Штайнмаєр», і це прикро, бо на його місці мало би бути значно для них простіше сполучення Путін – Зеленський. Ну або якийсь там Сурков – Сайдік чи щось таке.
І все-таки про згадані лейтмотиви. Їх, як я вже написав, два – й обидва виглядають перфектним дежавю.
Перший полягає у, сказати б, лоялізації преЗе!дента. Він не бажає зла Україні, стверджують численні коментатори, він сповнений доброї волі, але в нього замало досвіду. Допоможімо йому. Нині йому жахливо нелегко. Він мусить протистояти і Москві, й Заходу, тож дуже потребує нашої підтримки. Наші протести проти «формули Штайнмаєра» – одна з її форм. Протестуючи, ми підтримуємо проукраїнський (не промосковський і не прозахідний) курс національного лідера і забезпечуємо йому надійні тили.
В чому дежавю? А ви вже не пригадуєте, як восени 2013-го ми всі мали згуртовуватися навкіл Януковича? І навіть після того як «злий Азаров» перекреслив євроінтеґрацію, серед нас знаходилося ще до дідька наївняків, які вірили, що «добрий Янукович» усе одно підпише все, що треба, у Вільнюсі. Мусимо тільки як слід підтримати його нашими протестами. Додати йому аргументів і снаги. Чим це закінчилось? Відомо чим: Янукович тій підтримці поаплодував. Я вже чомусь бачу, як це невдовзі робитиме софт-Янукович.
Другий лейтмотив (а з ним і ще одне дежавю) покликаний демотивувати потенційних протестувальників. Ні на які майдани не виходьте, вправляють їм мізки коментатори. Ви ж не порохоботи, яким усе «неймется». Це все проплачені мутки нашого колишнього, в якого відібрали «владу і годівницю». Не піддавайтеся, зберігайте спокій.
Усе точнісінько, як тоді: якщо ти проти Януковича, то ти за «варофку». Це вона каламутить – і навіть зі своєї в’язничної камери. Так і тут: якщо ти проти преЗе!дента з його «формулою», то ти за «баригу». Це він проплачує мітинґи і готує путч.
Деморалізувати й розколоти – от і вся тактика, універсальність якої аж волає до неба: невже з нашою пам’яттю можна аж так примітивно гратися? Колись «варофка», тепер «барига» – нічого нового під українським сонцем. Той самий маскарад, ті самі російські розробки, втілювані в Києві тими ж виконавцями.
─ Щось цікаве, принце? ─ запитує український Полоній.
─ Нічого надзвичайного. Граблі, граблі, граблі, ─ відповідає український Гамлет.
11.10.2019