Де найкраще сховати сухий листок? В купі інших, що впали з дерева. Де найкраще сховати правду? Посеред купи інших правд. Тепер одна і та сама подія описується 25-ма різними повідомленнями. Та чи є серед них те, яке відкриває нам про цю подію правду? І скільки людей завдають собі труду цю правду відшукати?
Кажуть, що суспільство втомилося і нічого шукати не хоче. Люди воліють не думати на серйозні теми, не читати довгих текстів, не вести важких розмов. Натомість люди хочуть шоу, і в цьому начебто новочасна біда. Та чи насправді усе це аж така для нас новина? “Хліба і видовищ” — гасло одвічне.
То як говорити з людьми, аби зацікавити їх правдою, зокрема правдою про історію власного народу? На цю тему розмірковували в контексті міжнародної конференції “Як домовитися з минулим?”.
Дискутували, зокрема, Олена Стяжкіна, Йосиф Зісельс, Костянтин Сігов та Ольга Сало. Z занотував найважливіше.
Історикиня, письменниця
Олена СТЯЖКІНА:
США ВТОМЛЕНІ ВІД НАДМІРУ БУТТЯ. МИ — ВІД ЙОГО НЕСТАЧІ
Ми часто говоримо про втому суспільства від серйозних тем, текстів і розмов. А хто це “суспільство”? Хто — той, хто втомився? Наш формалізований підхід до визначення поняття суспільства, яке втомилося, точно не спрацьовує, бо є ще люди, які готові тратити свій час, щоб говорити про серйозні речі.
Що таке втома? Це взагалі дуже модне сьогодні слово. Воно політично інструменталізується у заяву “Українська втома від війни”. А це ще більше мене ранить. І я думаю: коли так зване суспільство вперше втомилося від серйозних розмов? За часів Томи Аквінського, мабуть. Коли парижани точно не обговорювали його текст “Докази існування Бога”. Я не впевнена, що мешканці Кеніґсберґа читали “Критику чистого розуму” Канта. Але вони точно обговорювали, де в них живе відьма чи русалка або де чоловік погано поводиться з дружиною. Очевидно, що ми теж маємо визначитися, коли так зване суспільство втомилося так, що це стало загрозливим.
Тоді відповідь така: мешканці Парижа не обирали короля. І, рівно ж, мешканці Кеніґсберґа не брали участі в обранні володаря Прусії. Очевидно, що ми боїмося цієї так званої втоми, тому що демократичне суспільство надає всім право голосу. І від втоми кожного залежить те, як буде розвиватися країна.
Друге моє намагання відбитися від слова “втома” полягало в тому, що я спробувала себе заспокоїти, що це така глобальна тенденція, що, зрештою, весь світ так живе. Він втомився від серйозних розмов, текстів. Інстаграм — це найбільше, на що здатний так званий каналізований світ. Але мені не вдалося себе заспокоїти. Бо мені здається, що ця так звана втома, американська і українська, мають абсолютно різну природу. Знаєте, якщо хтось дуже швидко дихає, це може означати, що він пробіг марафон, а може означати, що в нього серцевий напад. Так от, мені здається, що так звана американська втома — від певного надлишку буттєвості. Це історія про те, коли культура говорить тобі: ти маєш бути хорошою людиною, і далі тобі можна все. І того “все” так багато, що можна справді втомитися.
Я боюся, що в нашому, українському, варіанті підґрунтям втоми є дещо інше. Це нестача буттєвості як наслідок тривалих репресій, які не закінчувалися і в пізньорадянський період. Нестача і відсутність буттєвості. Наше питання не стоїть в тому, хороша я людина чи нехороша. Ми навіть дітей не навчаємо бути хорошими людьми. Є причини, чому ми боїмося того навчати. Серед причин — інституційне відтворення совєтських практик. Не тільки підсвідомо ми боїмося поліції. А поліція інституціалізує і відтворює цей страх. Рівно ж, як це робить школа і лікарня, де всі проголошують: “Тебе просто немає”. І тоді наша втома — це про панічне намагання знайти щось, швидко наїстися. Але закрити цю потребу в такий спосіб неможливо, бо неможливо так подолати відсутність буттєвості.
Тоді чи легко говорити про минуле за таких обставин і чи є взагалі це минуле? На жаль, у таких умовах відсутності чи нестачі буттєвості міф про минуле, уявлення про минуле може стати зброєю. Ми не бачимо того, що наше теперішнє, сьогоднішнє стало більшим, ніж наше минуле. Але міфи про минуле продовжують дратувати, роз’єднувати, бити чи “надихати на щасливі радянські часи”. І оце побоювання нашого теперішнього, ця втома українського суспільства від війни, на мій погляд, це про страх. Про страх справжнього, страх буттєвості, страх перед невідомим і страх дорослості. І тоді знову пам’ять — як у рибки гуппі — стає тим, що лише допомагає організму бути здоровим певний час. Але він не буде довго здоровим, тому що порожнеча кличе.
Учасник ініціативної групи “Першого грудня”, голова Асоціації єврейських громад УкраїниЙосиф ЗІСЕЛЬС:
Я НЕ ВІРЮ В ПОСТПРАВДУ
Нам здається, що ми вигадуємо щось нове, те, чого не було перед нами. Але, як сказав Еклезіаст, все це вже було. Ми знаходимо нові терміни — “постправда”, “світ шоу”, і думаємо, як наші категорії вкладаються у ці нові поняття. Я думаю, що є парадокс у запитанні “Як домовитися з минулим?”. З минулим не можна домовитися. Воно вже є. Ми можемо інтерпретувати. Ми можемо від чогось захищатися. Ми можемо щось вигадувати, якісь міфи та легенди накручувати, але минуле від того не зміниться. Воно вже сталося. Неможливо домовлятися з тим, що сталося. Домовлятися — це означає знаходити якісь компроміси. Тобто посуватися назустріч іншому. Ми можемо посуватися до знання про минуле, але воно до нас не може посуватися. Воно вже є. Воно стоїть, і його зрушити неможливо.
Я народився за часів сталінської диктатури і пережив всі трансформації совєтського та постсовєтського суспільства. І колись був такий анекдот про те, що ми живемо в країні з непередбачуваним минулим. Протягом нашого життя кілька разів змінювалася історія. Спочатку були одні кумири, потім виявилося, що вони злочинці. Потім і ті, другі, стали злочинцями. Потім напрошується думка, що взагалі все, про що нам кажуть з державних трибун, — тотальна брехня. Так і було. Це був світ тотальної брехні і тотального насильства. Вони існують поруч, вони нерозривні. Щоб примусити людей вірити в брехню, потрібне насильство. Інакше люди не вірять. А для того, щоб приховати це насильство, потрібна знову брехня. І це порочне коло всі ці роки, які існувала совєтська влада, існувало. І постсовєтська теж дає нам такі приклади. На жаль, цього кола ми ще не розірвали до кінця.
Навіщо нам це минуле? Відомо, що народ, який не пам’ятає свого минулого, приречений переживати його знову і знову. І ми бачимо, як в нашій українській історії це неодноразово підтверджується. Якщо ми не хочемо вивчати свого минулого таким, яким воно було, без прикрас, то будемо змушені переживати його знову і знову. Бо ми не маємо від чого відштовхнутися. Від міфу не можна відштовхнутися. Можна відштовхнутися тільки від правди. І після цього йти далі.
Колись давно я прочитав оповідання Честертона. Там йдеться про те, де злочинець повинен заховати тіло людини, яку він вбив. І він наводить таку алегорію: де можна заховати лист, який восени впав з дерева? Серед інших листків, серед листя. Бо його тоді не можна знайти. А де можна заховати труп? На полі бою, там, де багато загинули. Якщо цей асоціативний ряд продовжувати, то можна спитати: де заховати правду в наш час? Її можна сховати серед багатьох правд, серед фейків, які нам подають через різні засоби комунікації, соцмережі і нові ЗМІ. Замість одного висвітлення факту чи обставини з’являються 25. При цьому вони не випадкові. Більшість з них штучно створені спеціально для того, щоб люди не могли розрізнити правду від брехні.
Колись в тій країні, де ми жили, була монополія на насильство і правду. Всі ЗМІ були жорстко контрольовані цензурними інституціями і правда майже не могла проскочити. Хоча намагалася це зробити. Але в нас був вихід. Перший свій самвидав я прочитав, коли мені було 15 років, у 9 класі. І одразу стало зрозуміло, що є інший світ. Не той, який у радіо і телебаченні, не той, про який говорять в школі і вишах, а світ, який існує насправді. Тоді самвидаву було досить багато. І всі, хто хотів правди, могли його знайти. Але це було трохи страшно, бо за читання могли запроторити до в’язниці. Я вже не кажу про розповсюдження.
Якщо ти хочеш мати правду, ти її знаходиш. Якщо ти не хочеш мати правди, це інша справа.
Я не вірю в постправду. Я не вірю в цей міф, як не вірю в глобальне потепління. Я фізик за фахом. Я не вірю, що є глобальне потепління, бо, виглядає, воно якраз навпаки: глобальне похолодання. Бо є певні фази: тепліше, потім холодніше. Закінчилася фаза потепління, починається фаза похолодання, яка буде жорсткішою, ніж попередня. Так само постправда. Ми отримали нові технологічні засоби поширювати інформацію. 25 років тому, коли ще не було гаджетів і інтернету, я виходив зранку до газетного кіоску і купував “Дзеркало тижня”. Це була найсерйозніша газета, яка була ближче до правди, ніж всі інші засоби масової інформації. Але більшість її не купувала. Порівняйте “Дзеркало тижня” і “Бульвар”, який розходився величезними накладами. Люди купували те, що їм треба було. Вони не хотіли правди. Вони хотіли розваги, шоу. Чому ж ми кажемо, що це тільки зараз нова ситуація? Вона була завжди. І в совєтські часи було так, що одні хотіли хліба та розваг, а інші шукали правду і знаходили її, не боячись того, що буде за цим.
Ще в 1948 році Джордж Орвелл написав чудову книгу “1984”. Він переставив цифри місцями (4 і 8) і намалював світ, який буде у 1984 році. У цьому авторитарному світі з елементами тоталітаризму є міністерство правди, завдання якого — стверджувати, що те, що брехня, то правда, а то, що правда, то брехня. Ціле міністерство існує для того, щоб це стверджувати.
Уявіть собі самвидав. З одного боку, тоталітарна держава, міліція і все решта. З іншого — декілька папірців, на яких написана правда. І ніби здається, як так можна — протистояти цьому всьому? Але правда все одно перемагає. Люди її переховують, ризикуючи своїм життям, здоров’ям і свободою, і передають далі. Не всі. Більшість задовольняється брехнею. Але вони теж знають, що є правда. Бо сказано: “рукописи не горять”. Навіть тоді, коли на площах палають ватри з книжок, і тоді рукописи не горять. Рано чи пізно вони виринають. І я це сказав у квітні 1979-го в своєму останньому слові на суді, де мене судили за наклепницькі вигадки, які паплюжать совєцький суспільний та державний лад.
Є загальна втома. Її диференціювали ще в 1965 році. Я вже не пам’ятаю прізвища цього американського вченого, який сформулював це як “Future Shock” — страх перед майбутнім. Ота лавина інформації, яка зростає, лякає людину. І від цього вона хоче податися назад. Від цього багато аспектів консервативних ідеологій. Здається, що це втома, а насправді це страх. Це опір перед тим, що нас очікує. Все більше інформації, а люди не хочуть того. І це загальна тенденція, яка є і в Америці, і всюди. Це загальна складова, яка впливає на весь світ. І є те, про що ми кажемо, що втомлюються від трагічного. Але, знову ж таки, ті, хто кажуть, що втомлюються, втомлені ще до того. Вони просто не хочуть цього бачити, вони хочуть легко жити. І таких більшість. І ми не можемо їх примушувати згадувати трагічне. Одна людина може захиститися від свого трагічного минулого. Особливо, коли вона зробила помилки, коли вчинила неморально. Вона може про це забути, сховати у підсвідомості. Але суспільство не може забути, бо завжди знайдуться неспокійні люди, які будуть нагадувати, що в нашому минулому є трагічні сторінки. Зокрема, такі трагічні сторінки, коли ми щодо інших чинили неморально. І слава Богу, що такі люди є. Вони не дають заснути суспільству. Вони весь час нагадують, що треба вчити історію, треба наближатися до істини. Звичайно, вона не може бути встановлена повністю. В Голокості загинуло 6 млн людей, у третини з них немає родичів. Ми не можемо навіть згадати їхні імена. Вони не залишили після себе жодних слідів. Тобто повністю минуле ми не можемо відтворити. Але коли ми складаємо пазл, як є вже складені більшість елементів, ми бачимо загальний контур того пазлу. Це є наближення до істини історії. Цим займаються наші історики, і я їм зичу успіху в цьому.
Філософ, директор вид-ва “Дух і Літера”
Костянтин СІГОВ:
ПОСТПРАВДА БОЇТЬСЯ ПИТАНЬ, ЯКІ МАЮТЬ СЕНС
Чому найважливішим залишається питання “Бути чи не бути?”. Ми знаємо це запитання, тому що воно набрало ваги і сенсу завдяки довгому тексту Шекспіра. Якби не було цього тексту, то й цього питання в нашій європейській культурі не існувало б.
Я відчуваю, що в критичний момент свого буття наше суспільство питає себе “Бути чи не бути?” саме тому, що є ця велика шекспірівська хвиля, яка наповнює певні питання сенсом. Це в час, коли ми бачимо, як багато запитань втрачають сенс. І це теж наша проблема.
Чому запитання, сформовані за часів Петра Могили або Шекспіра, нам допомагають сьогодні усвідомити, в якому історичному часі, в який історичний момент ми ведемо нашу розмову? Бо запитання “Бути чи не бути?” — про довгу історію нашого спільного буття.
Нагадаю тільки один важливий історичний момент, який ми зараз згадуємо. Німці замовили мені статтю, пов’язану з 30-літтям падіння Берлінського муру. Як в Україні пам’ятають про те, що відбулося в Берліні 9 листопада 1989 року? Якою була для нас до 1989 року логіка всього цього в СРСР? Що далі на схід від Берлінського муру, то більше було шансів для безправ’я і приниження людини. Чому німці з ризиком для життя тікали зі східного Берліна в західний? Як ви думаєте, коли вбили останню людину, яка намагалася перетнути Берлінський мур? В лютому 1989 року, за кілька місяців до повалення цього муру німця вбили охоронці, які, власне, користувалися совєтською зброєю.
Чим була ця конструкція? За одну ніч 1961 року зведені 155 км, дві стіни, 3,5 м, під охороною 14 тисяч солдатів з кулеметами. Ми навіть не усвідомлюємо, як цей берлінський мур продовжує жити у нашій ментальності. Стіну будували проти Заходу ті, які звикли будь-якого ворога називати фашистами, а себе — антифашистами. Стіна не просто розрізала Берлін на дві частини. Вона була втіленням описаної Орвеллом “подвійної правди”, а власне — постправди. З Заходу її ніхто не атакував. І поставши проти ворогів, вона нікого від Заходу не захищала. Вона загороджувала шлях своїм, тим, які більше не могли чути і терпіти брехню радянського начальства. Стіна не давала покинути табір обуреним брехнею. В цьому її парадокс, якого зараз багато західних людей навіть не усвідомлює.
Ми з вами чітко пам’ятаємо, як падала брехня про Чорнобильську катастрофу. П’ять днів нас дурили, поки ми не почули, що діти номенклатури залишили Київ. З цього моменту не купка дисидентів, як Маринович і Зісельс, а багато людей зрозуміли, що офіційна інформація, якою нас годують, — це велика брехня. Неправда не може дати переконливу відповідь на найвагоміші запитання.
Кураторка видавничих проєктів Національного музею Революції ГідностіОльга САЛО:
СУЧАСНЕ ПОКОЛІННЯ ПОТРЕБУЄ СЕРЙОЗНИХ РОЗМОВ
У своїй діяльності ми робимо акцент на молоді і підлітках. Нещодавно я спілкувалася з подругою, яка викладає, і спитала її, що є характерною рисою сучасних підлітків. Вона сказала, що скептицизм. Мені здається, що тоді, коли ми були підлітками, скептицизм не був нашою характерною рисою. І я почала з’ясовувати, чому він тепер виник. Зрозуміла, що, мабуть, вони перенасичені.
Якщо ми говоримо про відторгнення, то подивімося, як ми з ними комунікуємо. У нас є конференція, ми постійно апелюємо до давньої історії, на уроках історії вони мають вчити про Голодомор. Ми використовуємо одні і ті ж подразники. Ми шукаємо найвиразніших аргументів, чому людина має це сприйняти. І коли я спілкуюся після виставки, екскурсії, коли питаю, що вони думають про Майдан, дійсно є скептицизм і відторгнення. Люди не хочуть говорити. Вони очікують, що зараз ми будемо вчити їх життя, що будемо говорити про цінності, вливати у них оці ціннісні тези, вони закриваються відразу. Ми маємо шукати шляхи, як не бути занадто нав’язливими, як залишати їм простір для переосмислення.
У кінці 2018 року Музей Революції Гідності замовив всеукраїнське соціологічне дослідження на тему “Що українці знають про Майдан? Як вони його сприймають?”. І на фокус-групах практично у всіх регіонах України людям пропонували спочатку назвати ключові події Революції Гідності. Що важливо, перелік всіх ключових подій був майже однаковим, що в Харкові, що у Львові, що в Києві. Хоч сиділи люди, які мали зовсім різні погляди. Очевидно, що в Одесі ставлення до революції було трошки іншим, ніж у Львові. Але коли людей попросили поскладати ці події послідовно у часі, виявилося, що те, як вони ставляться до Революції Гідності, залежало від того, наскільки правильно вони складали послідовність.
Всі люди, які до нас приходять на екскурсії, в принципі, знають всі ці факти. Вони не знають, що вони відбувалися в певній послідовності. Це важливо. І це про шоу. Революція — це було своєрідне шоу. Але мені здається, що після того, як ми показуємо якісь елементи шоу, картинки, то ці картинки без довгих текстів не мають жодного сенсу. Якщо не слідує тексту — це якраз і є простір для маніпуляцій.
Ще мені здається, що ми так намагаємося встежити за останніми тенденціями в світі, що починаємо зловживати ними. З досвіду: дуже інтерактивна екскурсія для підлітків на 40-50 хвилин не справляє на них того враження, на яке ми сподівалися. Ми встановлюємо в них в голові перелік фактів, але без довгих текстів ми не можемо показати взаємозв’язків. Тому, боюся, можливість зманіпулювати їхніми знаннями залишається. Тож серйозна розмова значно важливіша, ніж просто атракція. Сучасне покоління підлітків, яке перенасичене атракціями, дуже потребує серйозних розмов. Дискусії, а не відторгнення їхніх відповідей, навіть якщо вони неправильні, є найкращим способом переконання.
Зреферувала Анна ГЕРИЧ
10.10.2019